Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір
думаєш: ось кинуться один на одного; зовсім ні: дійдуть до певної точки і зараз розходяться. Спочатку все це мене надзвичайно дивувало. Я умисне навів тут зразок звичайнісіньких каторжних розмов. Не міг я уявити собі попервах, як можна лаятися заради втіхи, мати в цьому забаву, милу вправу, приємність? А втім, не слід забувати й про гонор. Діалектик-лайливець був у пошані. Йому тільки що не аплодували, як акторові.
Ще вчора звечора помітив я, що на мене дивляться косо.
Я вже впіймав кілька похмурих поглядів. Інші арештанти, навпаки, ходили коло мене, гадаючи, що я приніс гроші. Вони одразу ж стали прислужуватися: почали навчати мене, як носити нові кайдани; добули мені, звісно за гроші, скриньку з замком, щоб сховати в неї вже видані мені казенні речі та трохи моєї білизни, яку я приніс до острогу. Другого ж дня вони в мене вкрали її й пропили. Один із них згодом став вельми відданою мені людиною, хоч і не переставав мене обкрадати при всякій нагоді. Робив це він, нітрохи не бентежачись, майже несвідомо, неначе з обов'язку, і на нього не можна було гніватися.
Між іншим, вони навчили мене, що треба мати свій чай, що непогано мені завести й чайник, а поки що дістали мені на покористування чужий і рекомендували мені кашовара, кажучи, що копійок за тридцять на місяць він готуватиме мені що схочу, коли я побажаю їсти окремо й купуватиму собі провіант... Звісно, вони позичили в мене грошей, і кожен із них самого першого дня приходив позичати разів зо три.
На колишніх дворян взагалі на каторзі дивляться похмуро й неприхильно.
Дарма, що ті вже позбавлені всіх своїх громадянських прав і цілком зрівняні з іншими арештантами,— арештанти ніколи не визнають їх за своїх товаришів. Це робиться навіть не з свідомого упередження, а так, зовсім щиро, несвідомо. Вони щиросердо визнавали нас за дворян, хоч самі ж полюбляли дратувати нас нашим падінням.
— Ні, тепер годі! Стривай! Бувало, Петро через Москву пре, а тепер Петро вірьовки в'є,— і подібні люб'язності.
Вони з любов'ю дивилися на наші страждання, яких ми намагалися їм не показувати. Особливо перепадало нам спочатку на роботі, за те, що в нас не було стільки сили, як у них, і що ми не могли їм цілком допомагати. Нема нічого важчого, як здобути довір'я людей (особливо таких людей) і заслужити їхню любов.
На каторзі було кілька арештантів із дворян. По-перше, чоловіка п'ять поляків. Про них я поговорю колись окремо. Каторжні страшенно не любили поляків, навіть більше, ніж засланців із російських дворян. Поляки (я кажу про самих політичних злочинців) були з ними якось витончено, образливо ввічливі, дуже нетовариські і ніяк не могли приховати перед арештантами своєї до них огиди, а ті розуміли це дуже добре і платили тією ж монетою.
Мені треба було майже два роки прожити в острозі, щоб здобути прихильність декого з каторжан. Та, врешті, більша їх частина мене полюбила і визнала за "гарну" людину.
З російських дворян, опріч мене, було четверо. Один — ница й підленька істота, страшенно розбещена, шпик і донощик з ремесла. Я чув про нього ще до того, як прийшов ув острог, і з перших же днів урвав з ним усякі зносини. Другий — той самий батьковбивця, що про нього я вже оповідав у своїх записках. Третій був Яким Яки-мович; рідко бачив я такого дивака, як цей Яким Якимо-вич. Різко відбився він у моїй пам'яті. Був він високий, худорлявий, недоумкуватий, страшенно безграмотний, надзвичайний резонер і акуратний, як німець. Каторжні сміялися з нього; проте деякі навіть боялися зв'язуватися з ним через причепливу, вимогливу й сперечливу його вдачу. Він з першого кроку став з ними запанібрата, лаявся з ними, навіть бився. Чесний він був феноменально. Помітить несправедливість і зараз же втрутиться, хоч би не його була справа. Наївний до краю; він, наприклад, лаючись з арештантами, картав їх часом за те, що вони були злодії, і серйозно переконував їх не красти.
Служив він на Кавказі прапорщиком: Ми зійшлися з ним з першого ж дня, і він зараз же розповів мені свою справу. Почав він на Кавказі ж таки з юнкерів, у піхотному полку, довго тер лямку, нарешті був підвищений до офіцера, і його відправили в якесь укріплення за старшого начальника. Один сусідній мирний князьок запалив його фортецю і вчинив на неї нічний напад; він не вдався. Яким Якимович схитрував і не дав навіть узнаки, що знає, хто злочинець. Справу звернули на немирних, а через місяць Яким Якимович закликав князька до себе, •як приятеля, в гості. Той приїхав, нічого не гадаючи. Яким Якимович вишикував свій загін; викривав князька й дорікав йому привселюдно; довів йому, що фортеці запалювати соромно. Тут же прочитав йому найдокладні-ше напучення, як слід мирному князеві поводитися надалі, і, врешті, розстріляв його, про що негайно й доніс начальству з усіма подробицями. За все це його судили, присудили до страти, але пом'якшили вирок і заслали на Сибір, на каторгу другого розряду, у фортецях, на дванадцять років. Він цілком усвідомлював, що зробив хибно, казав мені, що знав про це й перед розстрілом князька, знав, що мирного треба було судити за законами; але, хоч і знав це, він. начеб ніяк не міг збагнути до пуття своєї провини:
— Та даруйте! Адже він запалив мою фортецю? Що ж мені, вклонитися, чи що, йому за це! — казав він мені, відповідаючи на мої заперечення.
Та хоч арештанти й кепкували з дурості Якима Яки-мовича, вони все ж шанували його за акуратність і вмілість.
Не було ремесла, що його не знав би Яким Якимович. Він був столяр, швець, черевичник, маляр, золотильник, слюсар, і всього цього вивчився вже на каторзі. Він робив усе самоуком: гляне раз і зробить. Він робив також різні скриньки, кошики, ліхтарики, дитячі забавки і продавав їх у місті. Отже, в нього водилися грошенята, і він зараз же витрачав їх на ще якусь пару білизни, на м'якшу подушку, завів складаний сінничок. Містився він в одній казармі зо мною й багато чим прислужився мені в перші дні моєї каторги.
Виходячи з острогу на роботу, арештанти шикувалися перед кордегардією двома рядами; попереду й позаду арештантів вишиковувалися конвойні солдати з зарядженими рушницями. Виходили: інженерний офіцер, кондуктор та кілька інженерних нижніх чинів, приставів над роботами. Кондуктор розраховував арештантів і посилав їхйіартіями куди треба на роботу.
Разом з іншими я рушив Ідо інженерної майстерні. Це була низенька мурована будівля на великому дворі, захаращеному різними матеріалами. Тут були кузня, слюсарня, столярня, малярня тощо. Яким Якимович ходив сюди і працював у малярні, варив оліфу, робив фарби й фарбував столи й меблі під горіх.
Чекаючи на перековку, я розбалакався з Якимом Яки-мовичем про перші мої враження в острозі.
— Еге, дворян вони не люблять,— зауважив він,— особливо політичних, з'їсти раді; не диво. По-перше, ви й люди інші, на них не схожі, а по-друге, всі вони колись були або поміщицькі, або з військового звання. Самі розміркуйте, можуть вони вас полюбити? Тут, я вам скажу, жити важко. А в російських арештантських ротах іще важче. Ось у нас є звідти, так не нахваляться нашим острогом, наче з пекла в рай перейшли. Не в роботі лихо. Кажуть, там, у першому розряді, начальство не цілком військове, принаймні іншим манером, ніж у нас, поводиться. Там, кажуть, засланий може жити своїм домком. Я там не був, але так говорять. Не голять; у мундирах не ходять; а проте воно й добре, що в нас вони у мундирному вигляді й голені; все-таки порядку більше та й окові приємніше. Та тільки їм це не до вподоби. Та й подивіться, потолоч яка! Один з кантоністів, другий з черкесів, третій з розкольників, четвертий православний мужичок, сім'ю, діток милих покинув дома, п'ятий жид, шостий циган, сьомий не знати хто, і всі вони повинні хоч би там що ужитися разом, погодитися один з одним, їсти з одної миски, спати на одних нарах. Та й воля ж яка: зайвий шматок можна з'їсти тільки крадькома, кожен гріш у чоботи ховати, і все тільки й є, що острог та острог... Хоч не хоч, дур зайде в голову.
Але це я вже знав. Мені особливо хотілося розпитати про нашого майора. Яким Якимович не крився, і, пам'ятаю, враження моє було не зовсім приємне.
Та мені судилося ще два роки прожити під його начальникуванням. Усе, що розповів мені про нього Яким Якимович, як виявилося, була цілковита правда; різниця тільки та, що враження дійсності завсіди дужчі, ніж враження від простої розповіді. Страшна була ця людина саме тому, що така людина була начальником, майже необмеженим, над двомастами душ. Сам він був, власне, тільки безладна й лиха людина, та й годі. На арештантів він дивився як на своїх природних ворогів, і це була перша й головна його помилка. Він справді мав деякі здібності, але все, навіть і гарне, виступало в ньому в такому спотвореному вигляді. Нестриманий, лихий, він вдирався часом в острог навіть ночами, і якщо помічав, що арештант спить на лівому боці або навзнак, то ранком його карав: "Спи, мовляв, на правому боці, як я наказав". В острозі його ненавиділи й боялися, мов чуми. Обличчя в нього було багрове, злісне. Всі знали, що він був цілком у руках свого денщика, Федьки. А любив він йад усе свого пуделя Трезорку і мало не збожеволів з горя, коли Трезорка захворів. Кажуть, що він ридав над ним, як над рідним сином; прогнав одного ветеринара і, своїм звичаєм, мало не побився з ним, та, почувши від Федьки, що в острозі є арештант, ветеринар-самоук, який лікував дуже вдало, негайно покликав його.
— Виручи! Озолочу тебе, вилікуй Трезорку! — закричав він арештантові.
Це був мужйк-сибіряк, хитрий, розумний, таки дуже вправний ветеринар, але цілком мужичок.
— Дивлюся я на Трезорку,— розповідав він потім арештантам, проте багато згодом після свого візиту до майора, коли вже всю подію було забуто,— дивлюся: лежить пес на дивані, на білій подушці; і бачу ж, що запалення, що треба б кров пустити, і одужав би пес, єй-єй, правда! та думаю сам собі: "А що як не вилікую, як здохне?" "Ні,— кажу,— ваше високоблагородіє, запізно покликали; коли б учора або позавчора об цій же порі, то вилікував би пса; а тепер не можу, не вилікую..."
Так і загинув Трезорка.
Мені розповідали докладно, як хотіли вбити нашого майора.
