Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Якщо теперішня каторжна робота й нецікава, й нудна для каторжного, то сама в собі, як робота, вона розумна: арештант робить цеглу, копає землю, штукатурить, будує; в роботі цій є глузд і мета. Каторжний робітник часом навіть захоплюється нею, хоче зробити її ловкіше, спірніше, краще. Та коли б примусити його, скажімо, переливати воду з одного цебра в другий, а з другого в перший, товкти пісок, перетягати купу землі з одного місця на інше й назад,— я гадаю, арештант повісився б за кілька днів або накоїв би тисячу злочинів, щоб хоч умерти, та вийти з такої зневаги, сорому й муки. Зрозуміло, така кара обернулася б на катування, на помсту і була б безглуздою, бо не досягала б жодної розумної мети. А що частка такого катування, безглуздя, зневаги й сорому є неодмінно і в кожній вимушеній роботі, то й каторжна робота незрівнянно тяжча за всяку вільну, саме тим, що вимушена.

Та я вступив до острогу взимку, у грудні, і ще не мав уявлення про літню роботу, вп'ятеро важчу. Взимку ж у нашій фортеці казенних робіт взагалі було мало. Арештанти ходили на Іртиш ламати старі казенні барки, працювали по майстернях, розгрібали попід казенними будівлями сніг, що понаносили бурани, випалювали й товкли алебастр тощо. Зимовий день був недовгий, робота кінчалася скоро, і весь наш люд повертався до острогу рано, а там йому майже не було б чого робити, якби не траплялося сякої-такої своєї роботи. Та власну роботу мала якась третина арештантів, а ті всі били байдики, тинялися без потреби по всіх казармах острогу, лаялися, здіймали між собою інтриги, бешкети, напивалися, якщо набігали якісь грошенята; ночами програвали в карти останню сорочку, і все це з нудьги, від неробства, знічев'я. Згодом я збагнув, що в каторжному житті, опріч позбавлення волі, опріч вимушеної роботи, є ще одна мука, чи не найдошкульніша за всі інші. Це: примусове загальне співжиття. Загальне співжиття є, звичайно, й по інших місцях; але до острогу приходять такі люди, що не кожному хотілося б зживатися з ними, і я певен, що кожен каторжний відчував цю муку, хоч здебільшого, звісно, несвідомо.

Також і їжа здалася мені достатньою. Арештанти запевняли, що такої нема в арештантських ротах європейської Росії. Про це я не беруся щось казати, я там не був. До того в багатьох була змога мати й власну їжу. М'ясо коштувало в нас шаг за фунт, влітку три копійки. Та власну їжу заводили тільки ті, в кого були постійні гроші; більшість же каторги їла казенну. Втім, арештанти, хвалячись своєю їжею, казали про самий тільки хліб і благословляли саме те, що хліб у нас спільний, а не видається на вагу. Останнє їх жахало: при видачі на вагу третина людей була б голодна; а в артілі всім вистачало. Хліб наш був якийсь особливо смачний і цим славився в усьому місті. Пояснювали це вдалою будовою острожних печей. А от щі були дуже непривабливі. їх варили в загальному казані, злегка заправляли крупами, і були вони, надто в буденні дні, рідкі, пісні. Мене вжахнула сила-силенна в них тарганів. Але арештанти були до цього байдужісінькі.

Перші три дні я не ходив на роботу, так велося й з кожним новоприбулим: давали відпочити з дороги. Але другого ж дня мені довелося вийти з острогу, щоб перекуватися. Кайдани мої були неформені, кільчасті, "дріб-нодзвін", як називали їх арештанти. їх носили назовні. Формені ж острожні кайдани, пристосовані до роботи, складалися не з кілець, а з чотирьох залізних прутів, майже в палець завтовшки, з'єднаних один з одним трьома кільцями. їх треба було надівати під панталони. До серединного кільця прив'язувалося ремінь, що своєю чергою прикріплявся до поясного ременя, який надівали просто на сорочку.

Пам'ятаю перший мій ранок у казармі. В кордегардії біля острожної брами барабан пробив зорю, і хвилин за десять караульний унтер-офіцер став відмикати казарми.

Почали прокидатися. При тьмяному світлі, від шестерикової лойової свічки, підводилися з своїх нар арештанти, тремтячи від холоду. Більшість! їх була мовчазна й понура зо сну. Вони позіхали, пот-ягалися й морщили свої тавровані лоби. Деякі хрестилися, інші вже починали сваритися. Задуха була страшенна. Свіже зимове повітря бурхнуло в двері, щойно їх відчинили, і клубами пари пішло по казармі. Біля відер з водою з'юрмилися арештанти; вони брали по черзі коряк, набирали в рот води і вмивали собі руки й обличчя з рота. Воду звечора заготовляв парашник. У кожній казармі, за положенням, був один арештант для прислуги в казармі; його вибирала артіль. Він називався парашником і не ходив на роботу. Він мусив дбати про чистоту в казармі, мити й скребти нари та підлоги, приносити й виносити нічний цебер і доставляти свіжу воду в двоє відер — вранці умиватися, а вдень пити. За коряк, що був один, зараз же почалися сварки.

— Куди лізеш, товпиго! — бурчав один понурий, високий арештант, сухорлявий і смуглявий, з якимись дивовижними випуклостями на своєму голеному черепі, штовхаючи іншого, товстого й присадкуватого, з веселим і рум'яним обличчям.— Постій!

— Чого галасуєш! За постій у нас гроші платять; сам геть! Ач монумент витягся. Тобто ніякісінької тобі, хлопці, фортикультяпності в ньому.

Фортикультяпність справила певний ефект: багато хто засміявся. Того тільки й треба було веселому товстунові, що був, очевидно, в казармі ніби якимсь самохітним блазнем. Високий арештант подивився на нього з глибокою зневагою.

— Корова тільна! — промовив він мовби сам до себе.— Ач од'ївся на острожному чистяку!1 Радий, що на розговини дванадцятеро поросят вилупить.

— Та ти що за птах такий? — скрикнув той раптом, спаленівши.

— А от і птах!

— Який?

— Такий.

— Який такий?

— Та вже одно слово такий.

— Та який?

1 Чистяком називався хліб із чистого борошна, без домішки. (Прим, автора),

Обидва вп'ялися один в одного очима. Товстун чекав на відповідь і стис кулаки, мовби хотів зараз же кинутися в бійку. Я й справді думав, що буде бійка. Для мене все це була новина, і я дивився з цікавістю. Але згодом я довідався, що всі такі сцени були надзвичайно невинні й розігрувались, як у комедії, для загальної потіхи; до бійки ж ніколи майже не доходило. Все це було досить характерне й малювало острожні звичаї.

Високий арештант стояв спокійно й велично. Він відучував, що на нього дивляться й чекають, чи осоромиться він своєю відповіддю, чи ні; що треба було підтримати себе, довести, що він справді птах, та показати, який саме птах. З невимовним презирством скосив він очі на свого супротивника, намагаючись, для більшої образи, поглянути на нього якось через плече, згори вниз, наче він мав його за якусь комашку, і повільно й виразно мовив:

— Каган!

Тобто, що він птах каган. Гучний залп реготу привітав дотепність арештанта.

— Падлюка ти, а не каган! — заревів товстун, відчувши, що зрізався на всіх пунктах, і дійшовши до крайнього шалу.

Та тільки-но сварка стала серйозною, суперечників негайно присадили.

— Чого загалдикали! — закричала на них уся казарма.

— Та ви краще побийтеся, ніж репет здіймати! — прокричав хтось із кутка.

— Атож, гляди, поб'ються! — почулося на відповідь.— У нас люд загонистий, заїдливий, семеро одного не боїмося...

— Та й обидва гарні! Один за фунт хліба в острог прийшов, а другий — глечикова блудня, у баби кисляка вилизав, за те й батога хопив.

— Ну-ну-ну! Годі вам,— закричав інвалід, що жив у казармі для порядку і тому спав у кутку на окремій койці.

— Вода, хлопці! Невалід Петрович прокинувся! Не-валідові Петровичу, рідному братикові!

— Брат... Який я тобі брат? Карбованця вкупі не пропили, а брат! — бурчав інвалід, натягаючи в рукави шинель...

Готувалися до перевірки; почало світати; в кухню набилася густа юрба людей, невпрогорт. Арештанти юрмилися в своїх кожухах та в половинчастих шапках біля хліба, що його різав їм один із кашоварів. Кашоварів вибирали артіллю, до кожної; кухні по двое. У них же зберігався й кухонний ніж різати хліб та м'ясо, на всю кухню один.

По всіх кутках та побіля ртолів розмістилися арештанти, в шапках, кожухах і підперезані, готові вийти зараз на роботу. Перед деким стояли дерев'яні миски з квасом. У квас кришили хліб і присьорбували. Гамір і галас були нестерпні; проте деякі розсудливо й тихо гомоніли по кутках.

— Дідусеві Антоновичу хліб та сіль, здоров був! — промовив молодий арештант, підсідаючи до нахмуреного й беззубого арештанта.

— Ну, здоров, коли не жартуєш,— промовив той, не зводячи очей і кутуляючи хліб своїми беззубими яснами.

— А я ж, Антоновичу, думав, що ти помер; присяй-богу!

— Ні, спершу ти помри, а я потому...

Я сів біля них. Праворуч від мене розмовляло двоє статечних арештантів, видимо намагаючись зберегти один перед одним свою поважність.

— У мене, надісь, не вкрадуть,— казав один,— я, брат, сам боюсь, коли б чого не вкрасти.

— Ну, та й мене голою рукою не бери: обпечу.

— Та чого обпечеш! Такий же варнак; більше й назвиська нам нема... вона тебе оббере, та й не поклониться. Тут, брат, і моя копієчка умилася. Недавно сама прийшла. Куди з нею подітися? Став проситись до Федьки-ката: у нього ще в форштадті будинок стояв, у Соло-монки-паршивого в жида купив, от що потім ще повісився...

— Знаю. Він у нас позаторік шинкарем сидів, а на прізвисько Гришка — темний кабак. Знаю.

— А от і не знаєш; це інший темний кабак.

— Де б пак не інший! Знати ти товсто знаєш. Та я тобі стільки посередників приведу...

— Приведеш! Ти відкіля, а я чий?

— Чий! Та я ось тебе й бив, та не хвалюся, а то ще чий!

— Ти бив! Та хто мене приб'є, той ще не народився; а хто бив, той у землі лежить.

— Чума бендерська!

— Бодай тебе сибірка замордувала!

— Щоб з тобою турецька шабля розмовляла!.. І пішла лайка.

— Ну-ну-ну! Загаласували! — закричали кругом.— На волі не вміли жити; раді, що тут чистяку доскочили...

Враз угамують. Лаятися, "тюжити" язиком дозволяється. Це почасти й розвага для всіх. Але до бійки не завсіди допустять, і хіба тільки у виняткових випадках вороги поб'ються. Про бійку донесуть майорові; почнеться слідство; приїде сам майор,— одно слово, всім негарно буде, а тому бійки й не допускається. Та й самі вороги лаються більше задля розваги, задля вправи в стилі. Часом самі себе дурять, починають страшенно гарячково, роз'ярено...