Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Цей останній рік пам'ятний мені майже так само, як і перший, особливо найостанніший час в острозі. Та що казати про подробиці. Пам'ятаю тільки, що цього року, попри все нетерпіння моє швидше скінчити строк, мені було легше жити, ніж усі попередні роки заслання. По-перше, між арештантами в мене було вже багато друзів і приятелів, які остаточно вирішили, що з мене гарна людина. Чимало з них були віддані мені й щиро

любили мене. Піонер трохи не заплакав, проводжаючи мене й товариша мого з острогу, і коли ми потім, вже по виході, ще цілий місяць жили в цьому місті, в одному казенному будинку, він майже щодня заходив до нас, так тільки, щоб подивитися' на нас. Були, однак, і люди суворі й непривітні до кінця, котрим, здається, важко було мовити до мене слово — бозна-чому. Здавалося, між нами стояла якась перегородка.

Останнім часом я взагалі мав більше пільг, ніж за весь час каторги. В тому місті між службовцями військовими в мене виявилися знайомі і навіть давніші шкільні товариші. Я поновив з ними зносини. Через них я міг мати більше грошей, міг писати на батьківщину, ба навіть міг мати книжки. Вже кілька років, як я не читав жодної книжки, і важко переказати те дивне й разом хвилююче враження, яке справила на мене перша книжка, що її я прочитав ув острозі. Пам'ятаю, я почав читати її звечора, коли замкнули казарму, і прочитав усю ніч до світу. Це був номер одного журналу. Наче звістка з того світу прилетіла до мене; все колишнє життя яскраво й ясно постало перед мене, і я намагався вгадати по прочитаному: чи багато я відстав від цього життя? чи багато, прожили вони там без мене, що їх тепер хвилює, які питання їх тепер цікавлять? Я присікувався до слів, читав між рядками, намагався знаходити таємничий смисл, натяки на колишнє; відшукував сліди того, що колись, у мій час, хвилювало людей, і як сумно було мені тепер на ділі усвідомити, який я був чужий у новому житті, став скибою відкраяною. Треба було призвичаюватися до нового, знайомитися з новим поколінням. Особливо кидався я на статтю, під якою знаходив ім'я знайомої, близької колись людини... Але вже звучали й нові імена: з'явилися нові діячі, і я жадібно поспішав познайомитися з ними й досадував, що в мене так мало книжок у перспективі та що так важко добиратися до них. А перше, за колишнього плац-майора, навіть небезпечно було носити книжки на каторгу. В разі обшуку були б неодмінно запитання: "Звідки книжки? Де взяв? Виходить, маєш зносини?.." А що міг я відповісти на такі запитання? І тому, живучи без книжок, я мимохіть заглиблювався в самого себе, ставив собі запитання, намагався розв'язати їх, мучився ними іноді... Але ж усього цього так не розповіси!..

Вступив я до острогу взимку і тому взимку ж мав вийти на волю, того самого числа місяця, якого прибув.

Як нетерпляче я-ждав зим*, в-якок* насолодою дивився наприкінці літа, як в'яне лист на дереві й блякне трава в степу. Аж ось уже й минуло літо, завив осінній вітер*, ось усе почав пурхати перший сніг... Настала, нарешті, ця зима, давно очікувана! Серце моє починало часом глухо й кріпко битися від великого передчуття волі. Але дивна річ: що більше минало часу й що ближче надходив строк, то терплячіший і терплячіший я ставав. Перед найостаннішими днями я навіть здивувався й закинув софі: мені здалося, що я став зовсім спокійний і байдужий. Багато арештантів, зустрічаючись зо мною надворі в шабашний час, заговорювали до мене, поздоровляли мене:

— Ось вийдете, батечку Олександре Петровичу, на волю, скоро, скоро. Покинете нас самих, нетяг.

— А що, Мартинов, і вам скоро? — відповідаю я.

— Мені! Ну, де вже! Років сім іще й я промучусь... І зітхне сам собі, зупиниться, подивиться неуважливо,

немов заглядаючи в майбутність... Так, багато хто щиро й радісно здоровив мене. Мені здалося, що й усі начеб привітніше стали поводитися зо мною. Я, видно, ставав їм уже не своїм; вони вже прощалися зо мною. К—чин-ський, поляк із дворян, тихий і лагідний молодий чола-вік, теж, як і я, любив багато ходити в шабашний час по двору. Він думав чистим повітрям та моціоном зберегти своє здоров'я й надолужити всю шкоду задушних казармених ночей. "Я нетерпляче жду вашого виходу,— сказав він мені з усмішкою, зустрівшись якось зо мною на прогулянці,— ви вийдете, і я вже знатиму тоді, що мені рівно рік лишається до виходу".

Зауважу тут мимохідь, що через мрійність та тривалу відвичку воля здавалася у нас в острозі якось вільнішою, ніж справжня воля, тобто та, яка є насправді, в дійсності. Арештанти перебільшували уявлення про дійсну волю, і це так природно, так властиво кожному арештантові. Якогось обідраного офіцерського денщика вважали в нас мало не за короля, мало не за ідеал вільної людини порівняно з арештантами, бо він ходив неголений, без кайданів і без конвою.

Напередодні останнього дня, смерком, я обійшов востаннє побіля паль весь наш острог. Скільки тисяч разів я обійшов ці палі за всі ці роки! Тут за казармами блукав я першого року моєї каторги сам-один, сиротливий, убитий. Пам'ятаю, як я лічив тоді, скільки тисяч днів мені лишається. Господи, як давно це було!

Ось тут, у цьому кутку, жив у полоні наш орел; ось тут зустрічав мене часто Петров. Він і. тепер не відставав від мене. Підбіжить і, немов угадуючи думки мої, мовчки йде поруч мене і ніби сам собі з чогось дивується. Подумки прощався я з цими почорнілими рубленими зрубами наших казарм. Як непривітно вразили вони мене тоді, першого часу. Мабуть, і вони тепер постаріли проти тодішнього; але мені це було непомітно. І скільки в цих стінах даремно поховано молодості, скільки великих сил загинуло тут марно! Треба ж бо все сказати: адже ці люди незвичайні були люди. Адже, можливо, це й є найобдарованіші, найсильніші люди з усього народу нашого. Та загинули марно могутні сили, загинули ненормально, незаконно, безповоротно. А хто винен? Тож-бо, хто винен?

Другого ранку раненько, ще перед виходом на роботу, коли тільки ще починало світати, обійшов я всі казарми, щоб попрощатися з усіма арештантами. Багато мозолястих, дужих рук простяглося до мене привітно. Дехто тис їх зовсім по-товариському, але таких було небагато. Інші вже дуже добре розуміли, що я зараз стану зовсім інша людина, ніж вони. Знали, що в мене у місті є знайомство, що я зараз же рушу звідси до панів і сяду поруч цих панів, як рівний. Вони це розуміли і прощалися зо мною хоч і привітно, хоч і ласкаво, але далеко не як з товаришем, а начеб із паном. Деякі відверталися від мене і суворо че відповідали на моє прощання. Дехто подивився навіть з якоюсь ненавистю.

Пробив барабан, і всі вирушили на роботу, а я лишився дома. Сушилов цього ранку встав трохи чи не раніш за всіх і чимдуж клопотався, щоб устигнути приготувати мені чай. Бідний Сушилов! Він заплакав, коли я подарував йому мої арештантські обноски, сорочки, підкайданники та трохи грошей. "Мені не це, не це! — казав він, через силу стримуючи свої тремтячі губи.— Мені вас яково втратити, Олександре Петровичу? На кого без вас я тут зостануся!" Востаннє попрощалися ми й з Якимом Якимовичем.

— Ось і вам скоро! — сказав я йому.

— Мені довго, мені ще дуже довго тут бути,— бурмотів він, потискуючи мою руку. Я кинувся йому на шию, і ми поцілувалися.

Хвилин за десять після виходу арештантів вийшли й ми з острогу, щоб ніколи до нього не повертатися,— я та мій товариш, з котрим я прибув. Треба було йти

просто до кузні, щоб розкувати кайдани. Але вже конвойний з рушницею не супроводив нас: ми пішли з унтер-офіцером. Розковували нас наші ж арештанти, в інженерній майстерні. Я почекав, доки розкують товариша, а тоді підійшов і сам до ковадла. Ковалі обернули мене спиною до себе, підняли ззаду мою ногу, поклали на ковадло... Вони метушились, хотіли зробити вправніше, краще.

— Заклепку, заклепку поверни найперше!..— командував старший.— Встанови її, от так, добре... Бий тепер молотом...

Кайдани впали. Я підняв їх... Мені хотілося потримати їх у руці, глянути на них востаннє. Наче я дивувався тепер, що вони допіру були на моїх же ногах.

— Ну, з богом! З богом! — казали арештанти уривчастими, грубими, але немов з чогось вдоволеними голосами!

Так, з богом! Воля, нове життя, воскресіння з мертвих... Яка славна хвилина!