Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Вся душа його відбивалася на його вродливому, можна навіть сказати — прекрасному обличчі. Усмішка його була така довірлива, така-ди-

тячо простодушна; великі чорні очі були такі лагідні, такі ласкаві, що, дивлячись на нього, я завсіди відчував особливу втіху, навіть полегкість в тузі й журбі. Я кажу не перебільшуючи. Дома старший брат його (старших братів у нього було п'ять; два інші потрапили на якийсь завод) одного разу звелів йому взяти шаблю й сідати на коня, щоб їхати разом у якусь експедицію. Повага до старших у родинах горців така велика, що хлопець не тільки не насмів, ба навіть і не подумав спитати, куди вони вирушають? А ті й за потрібне не вважали сказати йому про це. Всі вони їхали на розбій, підстерегти на дорозі багатого вірменського купця й пограбувати його. Так і сталося: вони порізали конвой, зарізали вірменина й розграбували його товар. Але злочин відкрився: їх забрали всіх шістьох, судили, довели провину, покарали й заслали на Сибір, на каторжні роботи. Вся милість, яку зробив суд для Алея, був зменшений строк покарання: його заслали на чотири роки. Брати дуже любили його і швидше якоюсь батьківською, ніж братньою любов'ю. Він був їм утіхою в їхньому засланні, і вони, звичайно похмурі й понурі, завсіди усміхалися, на нього дивлячись, і коли забалакували з ним (а розмовляли вони з ним дуже мало, немовби досі вважаючи його за хлопчика, з котрим годі розмовляти про серйозне), то суворі обличчя їхні розгладжувалися, і я вгадував, що вони з ним мовляють про щось жартливе, майже дитяче, принаймні вони завсіди перезиралися й добродушно посміхалися, коли, бувало, вислухають його відповідь. А сам він майже не смів забалакувати з ними: така велика була його почтивість. Важко уявити собі, як цей хлопчик міг через весь час своєї каторги зберегти в собі таку лагідність серця, розвинути в собі таку сувору чесність, таку задушевність, симпатичність, не загрубіти, не розбеститися. А втім, це була сильна й гармонійна натура, попри всю свою видиму лагідність. Згодом я добре пізнав його. Він був цнотливий, як чисте дівчатко, і чийсь паскудний, цинічний, брудний або несправедливий, насильний вчинок в острозі запалював вогонь обурення в його прекрасних очах, що робилися з того ще прекрасніші. Але він уникав сварок та лайки, хоч був загалом не з таких, котрі дали б скривдити себе безкарно, і вмів за себе постояти. А сваритися він ні з ким не сварився: його всі любили і всі пестували. Зо мною він був спочатку тільки ввічливий. Та помалу-малу я став з ним розмовляти; за кілька місяців він вивчився добре розмовляти

по-російському, чого брати його не добилися за весь час своєї каторги. Він мені здався надзвичайно розумним хлопцем, надзвичайно скромним і делікатним, котрий навіть багато вже міркував. Взагалі скажу заздалегідь: я вважаю, що Алей був істота далеко не звичайна, і згадую про зустріч із ним як про одну з найкращих зустрічей у моєму житті. € натури такі прекрасні зроду, такі нагороджені богом, що навіть сама думка про те, що вони можуть коли-небудь змінитися на гірше, вам здається ^неможливою. За них ви усякчас спокійні. Я й тепер спокійний за Алея. Де-то він тепер?..

Одного разу, через довгий уже час по моєму прибутті в острог, я лежав на нарах і думав про щось дуже важке. Алей, завсіди роботящий і працьовитий, того разу нічого не робив, хоч було ще рано спати. Але в них саме тоді було своє мусульманське свято, і вони не працювали. Він лежав, заклавши руки за голову, і теж про щось думав. Зненацька він спитав мене:

— Що, тобі дуже тепер важко?

Я оглянув його з цікавістю, і мені здалося дивним це бистре пряме запитання від Алея, завсіди делікатного, завсіди розбірливого, завсіди розумного серцем; та, глянувши уважніше, я побачив на його обличчі стільки нудьги, стільки муки від спогадів, що зараз же збагнув: йому самому було дуже важко і саме цієї хвилини. Я висловив йому свій здогад. Він зітхнув і сумно усміхнувся, Я любив його усмішку, завжди ніжну й сердечну. Крім того, усміхаючись, він виставляв два ряди перлистих зубів, красі яких могла б позаздрити найперша красуня в світі.

— Що, Алею, ти, мабуть, думав зараз про те, як у вас в Дагестані святкують це свято? Мабуть, там гарно?

— Еге,— відповів він захоплено, і очі його заясніли.— А чому ти знаєш, що я думав про це?

— Ще б пак не знати! Що, там краще, ніж тут?

— О! Нащо ти це кажеш...

— Які, мабуть., тепер у вас квіти, який рай!..

— О-ох, і не кажи ліпше.— Він був дуже схвильований.

— Слухай, Алею, в тебе була сестра?.

— Була, а нащо тобі?

— Мабуть, красуня вона, коли на тебе схожа.

— Що на мене! Вона така красуня, що в усьому Дагестані нема кращої. Ой яка красуня моя сестра! Ти не бачив такої! В мене й мати красуня була.

— А любила тебе мати?

— Ой! Що ти кажеш! Вон_а, мабуть, вмерла тепер з г.оря за мною. Я улюблений (був у неї син. Вона мене більше за сестру, більше за вфіх любила... Вона до мене сьогодні вві сні приходила й Н|адо мною плакала.

Він замовк і того вечора вже й слова більше не мовив. Але відтоді він раз у раз шукав розмови зо мною, хоча сам ніколи не починав її перший з пошани, яку не знати чому до мене почував. Зате дуже бував радий, коли я звертався до нього. Я розпитував його про Кавказ, про його колишнє життя. Брати не боронили йому зо мною розмовляти, ба їм навіть приємне було це. Вони теж, бачачи, що я дедалі більше люблю Алея, стали до мене багато ласкавіші.

Алей допомагав мені в роботі, услуговував мені, чим міг, у казармах, і видно було, що йому дуже приємно хоч чим-будь полегшити мене й догодити мені, і в цьому намаганні догодити не було й найменшого приниження або шукання якоїсь вигоди, а тепле, дружнє почуття до мене, якого він уже й не приховував. Між іншим, він мав багато здібностей механічних; він вивчився досить добре шити білизну, тачав чоботи, а згодом навчився, скільки міг, столярства. Брати хвалили його й пишалися ним.

— Слухай, Алею,— сказав я йому одного разу,— чом ти не вивчишся читати й писати по-російському? Знаєш, як це може колись здатися тобі тут, у Сибіру?

— Дуже хочу. Та в кого вивчитись?

— Хіба мало тут письменних! Коли хочеш, я тебе вивчу?

— Ой вивчи, будь ласка! — і він аж підвівся на нарах та з благанням склав руки, дивлячись на мене.

Ми розпочали наступного ж вечора. В мене був російський переклад Нового завіту — книга, не заборонена в острозі. Без абетки, по самій цій книзі, Алей за кілька тижнів вивчився дуже добре читати. Місяців через три він уже цілком розумів книжну мову. Він навчався з запалом, з захватом.

Якось ми прочитали з ним усю нагірну проповідь. Я помітив, що деякі місця в ній він промовляв ніби з особливим почуттям.

Я спитав його, чи подобається йому те, що-він прочитав.

Він швидко глянув, і обличчя його зашарілось.

— Авжеж! — відповів він;—— Авжеж, Іса святий— пророк. Іса божі слова казав. Як гарно!

— Що ж тобі найбільше подобається?

— А де він каже: прощай, люби, не кривдь і ворогів люби. Ой як гарно він каже!

Він обернувся до братів, які прислухалися до нашої розмови, і з запалом став їм щось казати. Вони довго й серйозно розмовляли поміж себе і ствердно похитували головами. Потім з важно-прихильною, тобто суто мусульманською усмішкою (яку я так люблю і саме люблю важність цієї усмішки) звернулися до мене й підтвердили: що Іса був божий пророк і що він робив великі чуда; що він зробив із глини птаха, дмухнув на нього, і той полетів... та що й у них у книгах це написано. Кажучи це, вони були цілком певні, що роблять мені велику приємність, вихваляючи Icy, а Алей був аж щасливий, що брати його вирішили і схотіли зробити мені цю приємність.

Письмо в нас пішло теж надзвичайно успішно. Алей добув паперу (і не дозволив мені купити його за мої гроші), пер, чорнила і за яких два місяці вивчився чудово писати. Це навіть вразило його братів. Гордощам та задоволенню їхньому не було меж. Вони не знали, чим віддячити мені. На роботах, якщо нам траплялося працювати разом, вони навперебій допомагали мені і вважали це за щастя собі. Я вже не кажу про Алея. Він любив мене, можливо так само, як і братів. Ніколи не забуду, як він виходив з острогу. Він відвів мене за казарму і там кинувся мені на шию й заплакав. Ніколи перше він не цілував мене й не плакав. "Ти для мене стільки зробив, стільки зробив,— казав він,— що батько мій, мати мені б стільки не зробили: ти мене людиною зробив, бог заплатить тобі, а я тебе ніколи не забуду..."

Де-то, де-то тепер мій добрий, милий, милий Алей!..

Крім черкесів, у казармах наших була ще ціла купка поляків, що становили зовсім окрему сім'ю, яка не водилася з іншими арештантами. Я сказав уже, що за їхню відокремленість, їхню ненависть до каторжних росіян їх своєю чергою ненавиділи всі. Це були натури змучені, хворі; їх було чоловік шість. Деякі з них були люди освічені; про них я говоритиму окремо й докладно згодом. У них же я іноді, в останні роки мого життя в острозі, діставав деякі книжки. Перша книжка, яку я прочитав, справила на мене сильне, дивне, особливе враження. Про ці враження я коли-небудь скажу окремо. Для мене вони надто цікаві, і я певен, що багато кому будуть вони зов-

сім незрозумілі. Не переживши, не можна судити про деякі речі. Скажу одне: моральні страждання тяжчі за всі муки фізичні. Простолюдин, потрапляючи на каторгу, приходить у своє товариство, може, навіть ще в більш розвинене. Він утратив, звичайно, багато — батьківщину, родину, все, але оточення його лишається те саме. Людина освічена, що за законом дістає однакову кару з простолюдином, часто втрачає незрівнянно більше за,нього. Вона мусить задушити в собі всі свої потреби, всі звички; перейти в оточення для неї недостатнє, мусить привчитися дихати не тим повітрям... Це,— риба, витягнута з води на пісок... І часто однакова для всіх за законом кара обертається для неї на тяжчу вдесятеро. Це істина... навіть коли б ішлося про самі матеріальні звички, якими треба пожертвувати.

Але поляки становили окрему цілісну купку. їх було шестеро, і вони були вкупі. З усіх каторжних нашої казарми вони любили самого тільки жида, і, може, єдино через те, що він їх розважав. А втім, нашого жидка любили навіть і інші арештанти, хоч геть усі без винятку глузували з нього.