Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

А саме: що всі неарештанти,'хоч би хто вони були, починаючи з тих, хто мав безпосередній зв'язок з арештантами, як-от: конвойних, караульних солдатів, і до всіх взагалі, хоч чимось причетних до каторжного побуту,— якось перебільшено дивляться на арештантів. Наче вони кожну мить стурбовано чекають, що арештант ні-ні та й кинеться на когось із них з ножем. Але що особливо варте уваги — самі арештанти усвідомлювали, що їх бояться, і це, видимо, надавало їм чогось подібного до куражу. А тим часом найкращий начальник для арештантів буває саме той, що їх не боїться. Та й взагалі, невважаючи на кураж, самим арештантам багато приємніше, коли до них мають довіру. Цим їх можна навіть привернути до себе. За моє острожне життя траплялося, хоч і надзвичайно рідко, що хтось із начальства заходив до острогу без конвою. Треба було бачити, як це вражало арештантів, і вражало з гарного боку. Такий безстрашний відвідувач усякчас викликав до себе повагу, і коли б навіть справді могло статися щось погане, то при ньому воно б не сталося. Страх перед арештантами існує всюди, де тільки є арештанти, і, далебі, не знаю, з чого власне він виникає. Деяка підстава для нього, звісно, є, починаючи від зовнішнього вигляду арештанта, визнаного розбійника; крім того, кр^кед,

хто підходить до каторги, почуває, що вся ця купа людей зібралася тут не своєю охотою та що ніякими заходами живої людини не можна 'Зробити трупом: вона лишиться з почуттями, з жадобою помсти й життя, з пристрастями й з потребами вдовольнити їх. Та все ж я цілком певен, що боятися арештантів нема чого. Не так легко й не так скоро кидається людина з ножем на іншу людину. Одно слово, якщо й можлива небезпека, якщо вона й буває коли, то такі нещасні випадки дуже нечасті, і можна просто зробити висновок, що вона незначна. Зрозуміло, я кажу тепер тільки про арештантів рішених, серед котрих є навіть багато таких, які раді, що добулися, нарешті, до острогу (таке гарне буває іноді життя нове!), отже, схильні жити спокійно й мирно; та, крім того, й справді неспокійним з-поміж своїх самі не дадуть багато куражитися. Кожен каторжний, хоч який сміливий та зухвалий, боїться всього на каторзі. А підсудний арештант — інша річ. Цей справді здатен кинутися на сторонню людину так, ні за що, єдино тому, скажімо, що він завтра мусить виходити на кару; а якщо затіється нова справа, то відсунеться, отже, й кара. Тут є причина, мета нападу: це — "змінити свою долю" за всяку ціну і якнайшвидше. Я навіть знаю один такий дивний психологічний випадок.

У нас в острозі, у військовому розряді, був один арештант, з солдатиків, не позбавлений громадянських прав, засуджений років на два в острог, страшенний фанфарон і неабиякий боягуз. Взагалі фанфаронство та боягузтво подивуються в російському солдаті надзвичайно рідко. Наш солдат виглядає завсіди таким занятим, що хоч би й хотів, то йому не було б часу фанфаронити. Але коли вже він фанфарон, то мало не завжди гультяй і боягуз. Дутов (прізвище арештанта) відбув, нарешті, свій коротенький строк і вийшов знову в лінійний батальйон. Та що всі подібні до нього, послані в острог на виправлення, в ньому остаточно розбещуються, то й трапляється звичайно так, що, побувши на волі щонайбільше два-три тижні, вони знов ідуть під суд і повертаються до острогу назад, тільки вже не на два чи на три роки, а в "постійний" розряд на п'ятнадцять або на двадцять років. Так і сталося. Тижнів за три по виході з острогу Дутов украв з-під замка; поверх того нагрубіянив і на-шурубурив. його віддали під суд і засудили до суворого покарання. Перелякавшись наступної кари до неможли-