Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

На роботу дивилися з ненавистю, ^ез свого окремого власного заняття, якому людина була б віддана усім розумом, усім інтересом своїм, вона в острозі не могла б жити. Та й як усі ці люди, розвинені, що добре пожили й бажали жити, люди, силоміць зведені сюди до одної купи, силоміць відірвані від суспільства й від нормального життя, як могли б ужитися тут нормально й правильно, своєю волею й охотою? Від. самого неробства тут розвинулися б у них такі злочинні властивості, про які вони перше й уявлення не мали. Без праці й без законної, нормальної власності людина не може жити, розбещується, обертається на звіра. І тому кожен в острозі з природної потреби й з якогось почуття самозбереження мав своє майстерство й заняття. Довгий літній день мало не весь наповнювала казенна робота; за коротку ніч ледве був час виспатися. Але взимку арештант, згідно з положенням, як тільки смеркало, вже мав бути замкнений в острозі. Що ж робити довгими, нудними годинами зимового вечора? І тому майже кожна казарма, невважаючи на заборону, оберталась на величезну майстерню. Власне праці, заняття не заборонялося; але суворо заборонялося мати при собі, в острозі, інструменти, а без них неможлива була робота. Все ж працювали нишком, І, здається, начальство інколи придивлялося до цього не дуже пильно. Багато хто з арештантів приходив до острогу нічого не вміючи, але вчився в інших і потім виходив на волю добрим майстровим. Тут були і шевці, й черевичники, і кравці, й столяри, і слюсарі, й різьбарі, й золотильники. Був один єврей, Ісай Бумштейн, ювелір, він же й лихвар. Усі вони працювали й здобували копійчину. Замовлення на роботу добували з міста. Гроші є карбована воля, а тому для людини, позбавленої зовсім волі, вони дорожчі вдесятеро. Коли вони тільки бряжчать у неї в кишені, вона вже наполовину втішена, хоч би й не могла їх витрачати. Та гроші завсіди і скрізь можна витрачати, тим паче, що заказана грушка вдвоє солодша. А на каторзі можна було мати навіть і горілку. Люльки було найсуворіше заборонено, а всі їх курили. Гроші й тютюн рятували від цинготної й інших хвороб. А робота рятувала від злочинства: без роботи арештанти поїли б один одного, як павуки в банці. І все ж і роботу, й гроші заборонялося. Не раз ночами робили раптові обшуки, відбирали все заборонене, і — хоч як ховали гроші, а все-таки шукачі часом їх знаходили. Ось почасти чому їх і не берегли, а незабаром пропивали; ось чому заводилася в острозі й горілка. Після кожного обшуку винний, крім того, що втрачав усе, що мав, зазнавав звичайно болючої кари. Але після кожного обшуку зараз же поповнювалася недостача, негайно заводили нові речі, і все йшло по-старому. І начальство знало про це, і арештанти не ремствували на кари, хоч таке життя скидалося на життя осельників гори Везувія.

Хто не мав майстерства, промишляв іншим способом. Були способи досить оригінальні. Деякі промишляли, наприклад, самим перекупством, а продавалося часом такі речі, що за стінами острогу й на думку не могло комусь спасти не тільки купувати та продавати їх, ба навіть за речі вважати. Але каторга була дуже бідна й надзвичайно промислова. Остання ганчірка мала ціну і йшла на якусь потребу. Через бідність і гроші мали зовсім іншу ціну в острозі, ніж на волі. За велику й складну роботу платили копійки. Деякі з успіхом промишляли лихварством. Арештант, замотавшись або розорившись, ніс останні свої речі лихвареві і діставав від нього кілька мідяків під жахливі проценти. Коли він не викупав цих речей у строк, то їх негайно й безжально продавали; лихварство так буяло, що приймали в заставу навіть казенні оглядові речі, як-от: казенну білизну, шевський товар тощо — речі, потрібні кожному арештантові кожну мить. Але при гаких заставах траплялося, що діло, не зовсім, правда, несподівано, поверталося інакше: заставник, діставши гроші, негайно, без дальших розмов, ішов до старшого унтер-офіцера, найближчого начальника острогу, доносив про заставу оглядових речей, і їх зараз же відбирали в лихваря назад, навіть не доповідаючи вищому начальству. Цікаво, що при цьому інколи не було навіть і сварки: лихвар мовчки й понуро повертав, що було слід, і навіть немовби сам ждав, що так буде. Можливо, він не міг не признатися сам собі, що на місці заставника і він би так зробив. Отже, коли й лаявся іноді потім, то без ніякої злості, а так тільки, для годиться.

Взагалі всі крали один в одного жахливо. Майже в кожного була своя скринька з замком, для зберігання казенних речей. Це дозволялося; та скриньки не рятували. Я думаю, можна уявити, які були там мастаки злодії. В мене один арештант, щиро віддана мені людина (кажу це, нітрохи не прибільшуючи), украв біблію, єди-

ну книгу, яку дозволялося мати на каторзі; він того ж дня сам мені признався в цьому, але не з каяття, а жаліючи мене, бо я довго її шукав; Були шинкарі, які торгували горілкою і швидко багатіли. Про цей продаж я скажу коли-небудь окремо;1 він досить вартий уваги. В острозі було багато таких, !що прийшли за контрабанду; отже, нема чого дивуватися, що й за таких ото оглядів та конвоїв, до острогу все ж проносили горілку. До речі: контрабанда, характером своїм, якийсь особливий злочин. Чи можна, наприклад, уявити собі, що гроші, вигода в деяких контрабандистів відограють другорядну роль, стоять на другому плані? А тим часом буває саме так. Контрабандист робить з пристрасті, з покликання. Це почасти поет. Він ризикує всім, іде на страшенну небезпеку, хитрує, винаходить, виплутується; часом діє навіть з якогось натхнення. Це пристрасть така ж дужа, як і карточна гра. Я знав ув острозі одного арештанта, розміру колосального ззовні, але такого лагідного, тихого, смиренного, що не можна було уявити собі, як він опинився в острозі. Він був такий незлобний і поступливий, що за весь час свого перебування в острозі ні з ким не посварився. Але він був з західного кордону, прийшов за контрабанду, то й не міг, звісно, втерпіти і пустився проносити горілку. Скільки разів його за це карали, і як він боявся різок! Та й самий пронос горілки давав йому мізерні доходи. Від горілки багатів сам тільки антрепренер. Дивак любив мистецтво для мистецтва. Він був плаксивий, як жінка, і скільки разів, бувало, після кари, присягався й зарікався не носити контрабанди. Мужньо переборював він себе часом по цілому місяцю, та, врешті, все-таки не витримував... Завдяки цим-от особам горілка не виводилась в острозі.

Нарешті існував іще один доход, що хоч і не збагачував арештантів, але був постійний і благодійний. Це подаяния. Вищий клас нашого суспільства не має уявлення, як дбають про "нещасних" купці, міщани і весь народ наш. Подаяния буває майже безперервне і майже завсіди хлібом, сайками та калачами, далеко рідше грішми. Без цих подаянь арештантам, багато де, було б надзвичайно важко, особливо підсудним, котрих утримують значно суворіше, ніж рішених. Арештанти ділять подаяния релігійно-нарівно. Якщо не вистачить на всіх, то калачі паюють рівними частинами, інколи навіть на шестеро, і кожен в'язень неодмінно дістає собі свою пайку. Пам'ятаю, як я вперше одержав грошове подаяния. Це

зоз

було незабаром після того, як я прибув до острогу. Я по-вертався'зранкової роботи сам з конвойним. Устріч мені пройшли мати й дочка, дівчинка років десяти, гарненька, як ангелятко. Я вже бачив їх раз. Мати була солдатка, вдова. її чоловік, молодий солдат, був під судом і вмер у госпіталі, в арештантській палаті, тоді саме, як і я там лежав хворий. Дружина й дочка приходили до нього прощатися; обидві страшенно плакали. Побачивши мене, дівчинка зашарілася, пошепотіла щось матері; та зараз же зупинилась, знайшла у вузлику півшага й дала його дівчинці. Дівчинка кинулась бігти за мною... "На, "нещасний", візьми Христа ради копієчку",— кричала вона, забігаючи наперед мене й тикаючи мені в руки монетку. Я взяв її копієчку, і дівчинка повернулася до матері цілком вдоволена. Цю копієчку я довго беріг у себе.

!І. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Перший місяць і взагалі початок мого острожного життя жваво малюються тепер у моїй уяві. Подальші мої острожні роки мигтять у спомині моєму багато меркліші. Деякі немов зовсім стушувалися, злилися один з одним, лишивши по собі одне цільне враження: тяжке, одноманітне, задушне.

Але все, що я пережив у перші дні моєї каторги, уявляється мені тепер таким, немовби воно вчора відбулося. Та так і має бути.

Пам'ятаю ясно, що з першого кроку в цьому житті вразило мене те, що я начеб і не знайшов у ньому нічого особливо вразливого, незвичайного або, краще мовити, несподіваного. Все це немовби^ раніше мигтіло передо мною в уяві, коли я, йдучи на Сибір, силкувався вгадати наперед мою долю. Та незабаром сила найхимерніших несподіванок, найдивовижніших фактів почала зупиняти мене майже на кожному кроці. І вже згодом тільки, вже довгенько поживши в острозі, усвідомив я цілком усю винятковість, усю несподіваність такого існування та чимраз дужче дивувався з нього. Признаюсь, що це дивування не залишало мене весь довгий строк, моєї каторги; я ніколи не міг примиритися з нею.

Перше враження моє, коли я вступив до острогу, було взагалі найогидніше; а проте,— дивна річ! — мені здалося, що в острозі куди легше жити, ніж я уявляв собі дорогою. Арештанти, хоч і в кайданах, ходили вільщьлто всьому острогу, лаялись, співали пісень, працювали на себе, курили люльки, навіть пі^ли горілку (хоч дуже небагато хто), а ночами деякі заводили картіж. Сама робота, наприклад, здалася мені зовсім не такою вже тяжкою, каторжною, і тільки далеко пізніше я здогадався, що тяжка й каторжна ця робота не так тим, що важка й безперервна, як тим, що вона — примусова, обов'язкова, з-під палиці. Селянин працює на полі, либонь, і геть куди більше, коли й ночами, особливо влітку; але він працює на себе, працює з розумною метою, і йому незрівнянно легше, ніж каторжному на вимушеній і зовсім йому не потрібній роботі. Мені якось спало на думку, що коли б захотіли цілком роздушити, знищити людину, покарати її найжахливішою карою, від якої здригнувся б і найстрашніший убивця та лякався б її заздалегідь, то треба б було тільки надати роботі характеру повної, цілковитої марноти й безглуздя.