Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

У вищих сферах армії з півдня 19-го числа почався сильний метушливо — збуджений рух, що тривав до ранку наступного дня, 20-го листопада, в який даний був настільки пам'ятний Аустерлицький бій.

До полудня 19 числа рух, жваві розмови, біганина, посилки ад'ютантів обмежувалися однією головною квартирою імператорів; після полудня того ж дня рух передався в головну квартиру Кутузова і в штаби колонних начальників. Увечері через ад'ютантів рознісся це рух по всіх кінцях і частинах армії, і в ніч з 19 на 20 піднялася з нічлігів, загула говіркою і заколихалося та рушила величезним дев'ятиверстним полотном 80-тисячна маса союзного війська.

Зосереджений рух, що почався вранці в головній квартирі імператорів і дав поштовх всьому подальшому руху, був схожий на перший рух серединного колеса великого баштового годинника. Повільно рушило одне колесо, повернулося друге, третє, і все швидше і швидше пішли крутитися колеса, блоки, шестерні, почали грати куранти, вискакувати фігури, і мірно стали рухатися стрілки, показуючи результат руху.

Як в механізмі годинників, так і в механізмі військової справи, так само нестримний до останнього результату одного разу даний рух, і так само байдуже нерухомі, за момент до передачі руху, частини механізму, до яких ще не дійшла справа. Свистять на осях колеса, чіпляючись зубцями, шипять від швидкості та крутяться блоки, а сусіднє колесо так само спокійне і нерухоме, як ніби воно сотні років готове простояти цією нерухомістю; але прийшов момент — зачепив важіль, і, підкоряючись руху, тріщить, повертаючись, колесо і зливається в одну дію, результат і мета якого йому незрозумілі.

Як в годиннику результат складного руху незліченних різних коліс і блоків є тільки повільний і рівномірний рух стрілки, що вказує час, так і результатом усіх складних людських рухів цих 160 000 росіян і французів — всіх пристрастей, бажань, каяття, принижень, страждань, поривів гордості, страху, захоплення цих людей — був тільки програш Аустерлицької битви, так званого бою трьох імператорів, тобто повільне пересування всесвітньо-історичної стрілки на циферблаті історії людства.

Князь Андрій був в цей день черговим і невідлучно при головнокомандуючому.

У 6-й годині вечора Кутузов приїхав в головну квартиру імператорів і, недовго пробувши у государя, пішов до обер-гофмаршала графа Толстого.

Болконський скористався цим часом, щоб зайти до Долгорукова дізнатися про подробиці справи. Князь Андрій відчував, що Кутузов чимось засмучений і незадоволений, і що ним не задоволені в головній квартирі, і що всі особи імператорської головної квартири мають з ним тон людей, які знають щось таке, чого інші не знають; і тому йому хотілося поговорити з Долгоруковим.

— Ну, здрастуйте, mon cher, — сказав Долгоруков, який сидів з Білібіним за чаєм. — Свято на завтра. Що ваш старий? У поганому настрої?

— Не скажу, щоб був не в дусі, але йому, здається, хотілося б, щоб його вислухали.

— Так його слухали на військовій раді і будуть слухати, коли він буде говорити діло; але зволікати і чекати чогось тепер, коли Бонапарт боїться найбільше генеральної битви, — неможливо.

— Та ви його бачили? — сказав князь Андрій. — Ну, що Бонапарт? Яке враження він справив на вас?

— Так, бачив і переконався, що він боїться генеральної битви понад усе на світі, — повторив Долгоруков, мабуть, шануючи цей загальний висновок, зроблений ним з його побачення з Наполеоном. — Якщо б він не боявся бою, для чого б йому було вимагати цього побачення, вести переговори і, головне, відступати, тоді як відступ так протилежний всьому його способу ведення війни? Повірте мені: він боїться, боїться генеральної битви, його час настав. Це я вам кажу.

— Але розкажіть, як він, що? — ще запитав князь Андрій.

— Він людина в сірому сюртуку, дуже бажав, щоб я йому говорив "ваша величність", але, на свою біду, який не отримав від мене жодного титулу. Ось це яка людина, і більше нічого, — відповідав Долгоруков, озираючись з посмішкою на Білібіна.

— Не дивлячись на мою повну повагу до старого Кутузова, — продовжував він, — гарні ми були б всі, чекаючи чогось і тим даючи йому випадок піти або обдурити нас, тоді як тепер він вірно в наших руках. Ні, не треба забувати Суворова і його правила: не ставити себе в становище атакованого, а атакувати самому. Повірте, на війні енергія молодих людей часто вірніше вказує шлях, ніж вся досвідченість старих кунктаторів.

— Але в який же позиції ми атакуємо його? Я був на аванпостах нині, і не можна вирішити, де він саме стоїть з головними силами, — сказав князь Андрій.

Йому хотілося висловити Долгорукову свій, складений ним, план атаки.

— Ах, це абсолютно все одно, — швидко заговорив Долгоруков, встаючи і розкриваючи карту на столі. — Всі випадки передбачені: якщо він стоїть у Брюнна ...

І князь Долгоруков швидко і неясно розповів план флангового руху Вейротера.

Князь Андрій став заперечувати і доводити свій план, який міг бути однаково гарний з планом Вейротера, але мав той недолік, що план Вейротера вже був схвалений. Як тільки князь Андрій став доводити невигоди того і вигоди свого, князь Долгоруков перестав його слухати і неуважно дивився не на карту, а на обличчя князя Андрія.

— Втім, у Кутузова буде нині військова рада: ви там можете все це висловити, — сказав Долгоруков.

— Я це зроблю, — сказав князь Андрій, відходячи від карти.

— І про що ви дбаєте, панове? — сказав Білібін, який до сих пір з веселою посмішкою слухав їхню розмову і тепер, мабуть, збираючись пожартувати. — Чи буде завтра перемога чи поразка, слава російської зброї застрахована. Крім вашого Кутузова, немає жодного російського начальника колон. Начальники: Вімпфен, граф Ланжерон, князь Ліхтенштейн, Гогенлое і ще Прішпршіпрш, як все польські імена. [ Неrr general Wimpfen, le comte de Langeron, le prince de Lichtenstein, le prince de Hohenloe et enfin Prsch ... prsch ... et ainsi de suite, comme tous les noms polonais.]

— Притримайте ваш поганий язик [Taisez vous, mauvaise langue, ] — сказав Долгоруков. — Неправда, тепер уже два росіянина: Милорадович і Дохтуров, і був би 3-й, граф Аракчеев, але у нього нерви слабкі.

— Однак Михайло Іларіонович, я думаю, вийшов, — сказав князь Андрій. — Бажаю щастя і успіху, панове, — додав він і вийшов, потиснувши руки Долгорукову і Білібіну.

Повертаючись додому, князь Андрій не міг втриматися, щоб не запитати Кутузова, який мовчазно сидів біля нього, про те, що він думає про завтрашню битву?

Кутузов строго подивився на свого ад'ютанта і, помовчавши, відповів:

— Я думаю, що бій буде програне, і я так сказав графу Толстому і просив його передати це государю. Що ж, ти думаєш, він мені відповів? І, люб'язний генерале! Я зайнятий рисом і котлетами, а ви займайтеся військовими справами. [Eh, mon cher general, je me mele de riz et des et cotelettes, melez vous des affaires de la guerre.] Так ... Ось що мені відповідали!

XII

У 10-й годині вечора Вейротер з своїми планами переїхав на квартиру Кутузова, де і була призначена військова рада. Всі начальники колон витребувані до головнокомандувача, і, за винятком князя Багратіона, який відмовився приїхати, всі з'явилися до призначеного часу.

Вейротер, бувший повним розпорядником передбачуваного бою, представляв своєю жвавістю і поспіхом різку протилежність з незадоволеним і сонним Кутузовим, який неохоче грав роль голови і керівника військової ради. Вейротер, очевидно, відчував себе на чолі руху, який став вже нестримним. Він був, як запряжений кінь, що розбігся з возом під гору. Чи він тягнув віз, чи його гнало возом, він не знав; але він мчав на всю можливу швидкість, не маючи часу вже обговорювати того, до чого поведе цей рух. Вейротер в цей вечір був два рази для особистого огляду біля ланцюга ворога і два рази у государів, російського і австрійського, для доповіді і пояснень, і в своїй канцелярії, де він диктував німецьку диспозицію. Він, змучений, приїхав тепер до Кутузова.

Він, мабуть, так був зайнятий, що забував навіть бути шанобливим з головнокомандувачем: він перебивав його, говорив швидко, неясно, не дивлячись в обличчя співрозмовника, не відповідаючи на роблені йому питання, був забруднений грязюкою і мав вигляд жалюгідний, змучений, розгублений і разом з тим самовпевнений і гордий.

Кутузов займав невеликий дворянський замок близько Остраліць. У великій вітальні, що стала кабінетом головнокомандувача, зібралися: сам Кутузов, Вейротер і члени військової ради. Вони пили чай. Очікували тільки князя Багратіона, щоб приступити до військової ради. У 8-й годині приїхав ординарець Багратіона зі звісткою, що князь бути не може. Князь Андрій прийшов доповісти про те головнокомандувачу і, користуючись перш даними йому Кутузовим дозволом бути присутнім при раді, залишився в кімнаті.

— Так як князь Багратіон не буде, то ми можемо починати, — сказав Вейротер, поспішно встаючи з свого місця і наближаючись до столу, на якому була розкладена величезна карта околиць Брюнна.

Кутузов в розстебнутому мундирі, з якого, як би звільнившись, виплила на комір його жирна шия, сидів в вольтерівському кріслі, поклавши симетрично пухкі старечі руки на підлокітники, і майже спав. На звук голосу Вейротера він із зусиллям відкрив єдине око.

— Так, так, будь ласка, а то пізно, — промовив він і, кивнувши головою, опустив її і знову закрив очі.

Якщо перший час члени ради думали, що Кутузов прикидався сплячим, то звуки, які він видавав носом під час подальшого читання, доводили, що в цю хвилину для головнокомандувача справа йшла про набагато найважливіше, ніж про бажання виказати свою зневагу до диспозиції або до чого б там не було: справа йшла для нього про нестримне задоволення людської потреби — сну. Він дійсно спав. Вейротер з рухом людини, надто зайнятої для того, щоб втрачати хоч одну хвилину часу, глянув на Кутузова і, переконавшись, що він спить, взяв папір і гучним одноманітним тоном почав читати диспозицію майбутнього бою під заголовком, який він теж прочитав:

"Диспозиція до атаки ворожої позиції позаду Кобельніца і Сокольніца, 20 листопада 1805 року".

Диспозиція була дуже складна і важка. В оригінальній диспозиції значилося:

Так як ворог спирається лівим крилом своїм на покриті лісом гори, а правим крилом тягнеться уздовж Кобельніца і Сокольніца позаду ставків, що знаходяться там, а ми, навпаки, нависаємо нашим лівим крилом на його праве, то вигідно нам атакувати це останнє вороже крило, особливо якщо ми займемо села Сокольніц і Кобельніц, будучи поставлені в можливість нападати на фланг ворога і переслідувати його в долині між Шлапанице і лісом Тюрасським, уникаючи разом з тим дефіле між Шлапанице і Беловиця, якою прикритий ворожий фронт.