Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Лев Толстой

ВІЙНА І МИР

Переклад: Віктор Часник

ТОМ ПЕРШИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

I

— Ну, князь, Генуя і Лукка — помістя роду Бонапарте. Ні, я вам кажу наперед, якщо ви мені не повідаєте, що у нас війна, якщо ви ще дозволите собі боронити всі гидоти, всі жахи цього Антихриста (далебі, я вірую, що він Антихрист), — я вас віднині не знаю, ви вже не друг мій, ви вже не мій відданий слуга, як ви говоріте. [Ah bien, mon prince. Gênes et Lucques ne sont plus ue des apanages, des маєтки, de la famille Buonaparte. Non, Je vous préviens, que si vous ne me ites pas, que nous avons la guerre, si vous vous ermettez encore de pallier toutes les infamies, toutes les atrocités de cet Antichrist (ma parole, j'y crois) —je ne vous connais plus, vous n'êtes plus mon ami, vous n'êtes plus мій вірний раб, comme vous dites.]

— Ну, добридень, здрастуйте. Я бачу, що я вас лякаю [ Je vois que je vous fais peur], сідайте і розповідайте.

Так казала в липні 1805 року широковідома Ганна Павлівна Шерер, фрейліна і наближена імператриці Марії Федорівни, стрічаючи сановитого і чиновного князя Василя, який першим завітав на її вечір. Ганна Павлівна покашлювала декілька днів, у неї був грип, як вона говорила (грип було тоді новітнє слово, що вживалося тільки деякими). У цидулках, розісланих спозаранку з парадним лакеєм, було виведено без відмінності у всіх: Якщо у вас, граф (або князь), немає на увазі нічого кращого і якщо перспектива вечора у бідній хворій не надто вас лякає, то я буду дуже рада бачити вас нині у себе між сьомою і десятою годиною. Ганна Шерер. ["Si vous n'avez rien de mieux à faire, M. le comte (або mon prince), et si la perspective de passer la soirée chez une pauvre malade ne vous effraye pas trop, je serai charmée de vous voir chez moi entre 7 et 10 heures. Annette Scherer"].

— Господи, як жагучий порив! [Dieu, quelle virulente sortie!] — відповідав, анітрохи не стушувавшись перед отакою зустріччю, князь, що щойно увійшов, в придворному, шитому мундирі, в панчохах, черевиках і зірках, з ясним виразом пласкуватого лиця.

Він говорив тією витонченою французькою мовою, якою не тільки говорили, але й думали наші діди, і з отими, приглушеними заступницькими інтонаціями, які притаманні постарілій в вищому світі і при дворі значній людині. Він підійшов до Ганни Павлівни, поцілував її руку, підставивши їй свою надушену і сяючу лисину, та спокійно усівся на канапі.

— Насамперед скажіть, як ваше здоров'я, друже мій? [ — Avant tout dites moi, comment vous allez, chère amie?] Заспокійте мене, — зронив він, не змінюючи голосу і тоном, в якому через пристойність і співчування просвічувала неувага і навіть насмішка.

— Як можна бути здоровою, коли морально страждаєш? Хіба дозволено, маючи почуття, залишатися безтрепетною в наш час? — сказала Ганна Павлівна. — Ви весь вечір у мене, сподіваюся?

— А свято в англійського посланника? Нині середа. Мені варто показатись там, — сказав князь. — Дочка приїде за мною і повезе мене.

— Я думала, що сьогоднішнє свято скасоване. Зізнаюся, всі ці свята і феєрверки стають нестерпні [Je vous avoue que toutes ces fêtes et tous ces feux d'artifice commencent à devenir insipides].

— Якщо б знали, що ви цього прагнете, свято б скасували, — сказав князь за звичкою, як заведений годинник, кажучи речі, яким він і не хотів, щоб повірили.

— Не мучте мене. Ну, що ж вирішили з нагоди депеші Новосильцева? Ви все знаєте [— Ne me tourmentez pas. Eh bien, qu'a-t-on décidé par rapport à la dépêche de Novosllzoff? Vous savez tout.]

— Як вам сказати? — відповів князь незворушним, нудьгуючим тоном. — Що вирішили? Вирішили, що Бонапарте спалив свої кораблі, і ми теж, здається, готові спалити наші [— Qu'a-rt-on décidé? On a décidé que Buonaparte a brûlé ses vaisseaux, et e crois que nous sommes en train de brûler les nôtres].

Князь Василь говорив завжди покволом, як актор проказує роль престарої піеси. Ганна Павлівна Шерер, навпаки, не дивлячись на свої сорок років, була сповнена пожвавлення і поривів.

Бути ентузіасткою зробилося її суспільним становищем, і часом, коли їй навіть того не хотілося, вона, щоб не обдурити очікувань людей, які знали її, робилася ентузіасткою. Помірна посмішка, що грала постійно на обличчі Ганни Павлівни, хоча і не йшла до її віджилих рис, виражала, як у розпещених дітей, постійне усвідомлення своєї милої вади, від якої вона не хоче, не може і не вважає за потрібне виправлятися.

В середині розмови про політичні дії Ганна Павлівна розгарячилась.

— Ой, не говоріть мені про Австрію! Я нічого не тямлю, може бути, але Австрія зроду не хотіла і не хоче війни. Вона зраджує нас. Росія одна повинна бути рятівницею Європи. Наш благодійник знає своє високе призначення і буде відданий йому. Ось одне, у що я вірю. Нашому доброму і дивовижному государеві належить найбільша роль в світі, і він такий доброчесний і хороший, що Бог не залишить його, і він виконає своє покликання задавити гідру революції, яка тепер ще жахливіша в особі цього вбивці і лиходія. Ми одні повинні спокутувати кров праведника. На кого нам сподіватися, я вас запитую? .. Англія з своїм комерційним духом не уторопає і не може зрозуміти всю висоту душі імператора Олександра. Вона відмовилася звільнити Мальту. Вона хоче бачити, шукає задню думку наших дій. Що вони сказали Новосильцеву? Нічого. Вони не збагнули, вони не могли зрозуміти самовідданості нашого імператора, який нічого не хоче для себе і все хоче для благополуччя світу. І що вони обіцяли? Нічого. А що обіцяли, і того не буде! Пруссія вже обнародувала, що Бонапарте нездоланний і що вся Європа нічого не може проти нього ... І я не вірю ні в одному слові ні Гарденбергу, ні Гаугвіцу. Цей горезвісний нейтралітет Пруссії — тільки западня [Cette fameuse neutralité prussienne, ce n'est qu'un piège.]

Я вірю в одного Бога і в високу планиду нашого милого імператора. Він вирятує Європу! .. — Вона ураз зупинилася з посмішкою глузування над своєю гарячністю.

— Я думаю, — сказав князь, посміхаючись, — що, якби вас послали замість нашого милого Винценгероде, ви б взяли приступом згоду прусського короля. Ви так красномовні. Ви дасте мені чаю?

— Зараз. До речі, — додала вона, знову заспокоюючись, — нині у мене дві дуже цікаві людини, віконт Мортемар, він у родинних стосунках з Монморансі через Роганів [ le vicomte de Могtemart, il est allié aux Montmorency par les Rohans ], одна з кращих фамілій Франції. Це один з хороших емігрантів, з справжніх. І потім абат Моріо [l'abbé Morio]; ви знаєте цей глибокий розум? Він був прийнятий государем. Ви знаєте?

— А! Я дуже радий буду, — сказав князь. — Скажіть, — додав він, ніби щойно згадавши щось і особливо-недбало, тоді як те, про що він запитував, було основною ціллю його відвідин, — правда, що удовуюча імператриця . [l'impératrice-mère] бажає призначення барона Функе першим секретарем до Відня? Барон цей нікчемна істота, як здається [C'est un pauvre sire, ce baron, à ce qu'il paraît.] — Князь Василь хотів улаштувати сина на це місце, яке через імператрицю Марію Теодорівну намагалися доставити барону.

Ганна Павлівна майже заплющила очі на знак того, що ні вона, ні хто інший не можуть судити про те, що завгодно або подобається імператриці.

— Барон Функе рекомендований імператриці-матері її сестрою [Monsieur le baron de Funke a été recommandé à l'impératrice-mère par sa soeur,], — тільки і сказала вона ревним, сухим тоном. У той час як Ганна Павлівна назвала імператрицю, обличчя її раптом представило глибоке і щире вираження відданості і поваги, поєднане з сумом, що з нею було кожний раз, коли вона в розмові згадувала про свою високу покровительку. Вона сказала, що її величність зволила виявити до барона Функе багато поваги [beaucoup d'estime], і знову погляд її оповився смутком.

Князь байдуже замовк, Ганна Павлівна, з властивою їй придворною і жіночою спритністю і швидкістю такту, захотіла і дати щигля князю за те, що він насмілився так відгукнутися про особу, рекомендовану імператриці, і в той же час втішити його.

— До речі, про ваше сімейство — сказала вона, — чи знаєте, що ваша дочка, з тих пір як виїжджає, становить насолоду всього товариства. Її знаходять прекрасною, як день [Mais à propos de votre famille, fait les délices de tout le monde. On la trouve belle, comme le jour.]

Князь приклонився в знак поваги і вдячності.

— Я часто думаю, — продовжувала Ганна Павлівна після хвилинного мовчання, присуваючись до князя і ласкаво посміхаючись йому, як ніби вказавши цим, що політичні та світські розмови закінчені і тепер починається задушевна, — я часто думаю, як іноді несправедливо розподіляється щастя життя. За що вам дала доля таких двох славних дітей (виключаючи Анатоля, вашого наймолодшого, я його не люблю, — вставила вона безапеляційно, трохи підіймаючи брови), — таких чарівних дітей? А ви, справді, менш всіх цінуєте їх і тому їх не вартуєте.

І вона посміхнулася своєю палкою посмішкою.

— Що робити! Лафатер сказав би, що у мене немає шишки батьківської любові [Que voulez—vous? Lafater aurait dit que je n'ai pas la bosse de la paternité], — сказав князь.

— Перестаньте жартувати. Я хотіла серйозно поговорити з вами. Знаєте, я незадоволена вашим меншим сином. Між нами кажучи (лице її прийняло скорбний вираз), про нього говорили у її величності і жаліють вас ...

Князь не відповідав, але вона мовчки, значуще дивлячись на нього, чекала відповіді. Князь Василь поморщився.

— Що ж мені робити? — сказав він нарешті. — Ви знаєте, я зробив для їх виховання все, що може батько, і обидва вийшли дурні [des imbéciles]. Іполит, принаймні, покійний дурень, а Анатоль — неспокійний. Ось одна відмінність, — сказав він, посміхаючись більш неприродне і натхненно, ніж звичайно, і при цьому особливо різко виявляючи в сформованих біля його рота зморшках щось несподівано-грубе і неприємне.

— І навіщо народяться діти у таких людей, як ви? Якщо б ви не були батько, я б ні в чому не могла дорікнути вас, — сказала Ганна Павлівна, задумливо піднімаючи очі.

— Я ваш [Je suie votre] вірний раб, і вам одній можу зізнатися [et à vous seule je puis l'avouer].