Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Скільки не вдивлявся Ростов в цю туманну далечінь, він нічого не бачив: то сіріло, то ніби чорніло щось; то миготіли як ніби вогники, там, де повинен бути ворог; то йому думалось, що це тільки в очах блищить у нього. Очі його закривалися, і в уяві представлявся то государ, то Денисов, то московські спогади, і він знову поспішно відкривав очі і близько перед собою він бачив голову і вуха коня, на якому він сидів, іноді чорні фігури гусар, коли він за шість кроків наїжджав на них, а вдалині все ту ж туманну темряву. "Чому ж? Дуже може бути, — думав Ростов, — що государ, зустрівши мене, дасть доручення, як і всякому офіцерові: скаже: "Їдь, дізнайся, що там". Багато розповідали же, як абсолютно випадково він запам'ятав так якогось офіцера і наблизив до себе. Що, якби він наблизив мене до себе! О, як би я охороняв його, як би я говорив йому всю правду, як би я викривав його ошуканців ", і Ростов, для того щоб жваво уявити собі свою любов і відданість государю, уявляв собі ворога або обманщика-німця, якого він з насолодою не тільки вбивав, але по щоках бив в очах государя. Раптом дальній крик розбудив Ростова. Він здригнувся і відкрив очі.

"Де я? Так, в ланцюзі: гасло і пароль — дишло, Ольмюц. Яка досада, що ескадрон наш завтра буде в резервах ... — подумав він. — Попрошуся в справу. Це, може бути, єдиний випадок побачити государя. Так, тепер недовго до зміни. Об'їду ще раз і, як повернуся, піду до генерала і попрошу його". Він поправився на сідлі і торкнув коня, щоб ще раз об'їхати своїх гусар. Йому здалося, що було світліше. У лівій стороні виднівся пологий освітлений спад і протилежний, чорний горб, який здавався крутим, як стіна. На пагорку цьому була біла пляма, якого ніяк не міг зрозуміти Ростов: галявина це в лісі, освітлена місяцем, або сніг, що залишився, або білі будинки? Йому здалося навіть, що на цій білій плямі заворушилося щось. "Мабуть, сніг — це пляма; пляма — une tache ", думав Ростов. "Ось тобі і не таш ..."

"Наташа, сестра, чорні очі. На ... Ташка (Ось здивується, коли я їй скажу, як я побачив государя!) Наташку ... ташку візьми ... "—" Правіше, ваше благородіє, а то тут кущі ", сказав голос гусара, повз якого, засинаючи, проїжджав Ростов .

Ростов підняв голову, яка опустилася вже до гриви коня, і зупинився біля гусара. Молодий дитячий сон непереборно схиляв його. "Так, пак, що я думав? — не забути. Як з государем говорити буду? Ні, не те — це завтра. Так Так! На ташку, наступити ... тупити нас — кого? Гусарів. А гусари та вуса ... По Тверській їхав цей гусар з вусами, ще я подумав про нього, проти самого Гур'єва будинку ... Старий Гур'єв ... Ет, хороший хлопець Денисов! Так, все це дрібниці. Головне тепер — государ тут. Як він на мене дивився, і хотілося йому щось сказати, та він не смів ... Ні, це я не смів. Так це дрібниці, а головне — не забувати, що я потрібний-то думав, так. На— ташку, нас — тупити, так, так, так. Це добре". — І він знову впав головою на шию коня. Раптом йому здалося, що в нього стріляють. "Що? Що? Що! ... Рубай! Що? ... " заговорив, прийшовши до тями, Ростов. В ту мить, як він відкрив очі, Ростов почув перед собою там, де був ворог, протяжні крики тисячі голосів. Коні його і гусара, що стояв біля нього, нашорошували вуха на ці крики. На тому місці, з якого лунали крики, спалахнув і згас один вогник, потім інший, і по всій лінії французьких військ на горі запалилися вогні, і крики все більш і більш посилювалися. Ростов чув звуки французьких слів, але не міг їх розібрати. Занадто багато гуло голосів. Тільки чути було: аааа! і рррр!

— Що це? Ти як думаєш? — звернувся Ростов до гусарина, що стояв біля нього. — Адже це у ворога?

Гусар нічого не відповів.

— Що ж, ти хіба не чуєш? — досить довго почекавши відповіді, знову запитав Ростов.

— А хто йо знає, ваше благородіє, — неохоче відповідав гусар.

— За місцем повинно бути ворог? — знову повторив Ростов.

— Може він, а може, і так, — промовив гусар, — справа нічна. Ну! дурій! — крикнув він на свого коня, що поворушився під ним.

Кінь Ростова теж поспішав, бив ногою по мерзлій землі, прислухаючись до звуків і придивляючись до вогнів. Крики голосів все посилювалися і посилювалися і злилися в загальний гул, який могла зробити тільки кількатисячна армія. Вогні більше і більше поширювалися, ймовірно, по лінії французького табору. Ростову вже не хотілося спати. Веселі, тріумфуючі крики в ворожої армії збудливо діяли на нього: Хай живе імператор, імператор! [Vive l'empereur, l'empereur!] Вже ясно вчулося тепер Ростову.

— А недалеко, — повинно бути, за струмком? — сказав він гусарину, що стояв біля нього.

Гусар тільки зітхнув, нічого не відповідаючи, і прокашлявся сердито. По лінії гусар почувся тупіт кінного, що їхав риссю, і з нічного туману раптом виросла, представляючись величезним слоном, фігура гусарського унтер-офіцера.

— Ваше благородіє, генерали! — сказав унтер-офіцер, під'їжджаючи до Ростова.

Ростов, продовжуючи озиратися на вогні і крики, поїхав з унтер-офіцером назустріч кількох верховим, що їхали по лінії. Один був на білому коні. Князь Багратіон з князем Долгоруким і ад'ютантами виїхали подивитися на дивне явище вогнів і криків в ворожої армії. Ростов, під'їхавши до Багратіона, рапортував йому і приєднався до ад'ютантів, прислухаючись до того, що говорили генерали.

— Повірите, — говорив князь Долгоруков, звертаючись до Багратіона, — що це більше нічого як хитрість: він відступив і в ар'єргарді велів запалити вогні і шуміти, щоб обдурити нас.

— Навряд чи, — сказав Багратіон, — з вечора я їх бачив на тому горбі; коли пішли, так і звідти знялися. Пане офіцер, — звернувся князь Багратіон до Ростова, — стоять там ще його фланкери?

— З вечора стояли, а тепер не можу знати, ваша ясновельможність. Накажіть, я з'їжджу з гусарами, — сказав Ростов.

Багратіон зупинився і, не відповідаючи, в тумані намагався розгледіти обличчя Ростова.

— А що ж, подивіться, — сказав він, помовчавши трохи.

— Слухаю-с.

Ростов пришпорив коня, гукнув унтер-офіцера Федченко і ще двох гусар, наказав їм їхати за собою і риссю поїхав під гору у напрямку до криків, що тривали. Ростову і моторошно і весело було їхати одному з трьома гусарами туди, в цю таємничу і небезпечну туманну далечінь, де ніхто не був раніше його. Багратіон закричав йому з гори, щоб він не їздив далі струмка, але Ростов вдав, ніби не чув його слів, і, не зупиняючись, їхав далі й далі, безперестанку обманюючись, приймаючи кущі за дерева і вибоїни за людей і безперестанку пояснюючи свої обмани. Спустившись риссю під гору, він уже не бачив ні наших, ні ворожих вогнів, але голосніше, ясніше чув крики французів. У долині він побачив перед собою щось на зразок річки, але коли він доїхав до неї, він розпізнав проїзджу дорогу. Виїхавши на дорогу, він притримав коня в нерішучості: їхати по ній, або перетнути її і їхати по чорному полю в гору. Їхати по дорозі, яка світліла в тумані, було безпечніше, бо швидше можна було розглянути людей. "Пішов за мною", промовив він, перетнув дорогу і став підніматися галопом на гору, до того місця, де з вечора стояв французький пікет.

— Ваше благородіє, ось він! — промовив ззаду один з гусар.

І не встиг ще Ростов розгледіти щось, що раптом зачорніло в тумані, як блиснув вогник, клацнув постріл, і куля, як ніби скаржачись на щось, задзижчала високо в тумані і вилетіла з слуху. Інша рушниця не вистрілила, але блиснув вогник на полиці. Ростов повернув коня і галопом поїхав назад. Ще пролунали в різних проміжках чотири постріли, і на різні тони заспівали кулі десь в тумані. Ростов притримав коня, повеселілими так само, як він, від пострілів, і поїхав кроком. "Ну-мо ще, ну-мо ще!" говорив в його душі якийсь веселий голос. Але пострілів більше не було.

Тільки під'їжджаючи до Багратіона, Ростов знову пустив свого коня в галоп і, тримаючи руку біля козирка, під'їхав до нього.

Долгоруков все наполягав на своїй думці, що французи відступили і тільки для того, щоб обдурити нас, розклали вогні.

— Що ж це доводить? — говорив він в той час, як Ростов під'їхав до них. — Вони могли відступити і залишити пікети.

— Видно, ще не всі пішли, князь, — сказав Багратіон. — До завтрашнього ранку, завтра все дізнаємося.

— На горі пікет, ваша світлість, все там же, де був з вечора, — доповів Ростов, нахиляючись вперед, тримаючи руку біля козирка і не в силах утримати посмішку веселощів, викликаного в ньому його поїздкою і, головне, звуками куль.

— Добре, добре, — сказав Багратіон, — дякую вам, пане офіцер.

— Ваша ясновельможність, — сказав Ростов, — дозвольте вас просити.

— Що таке?

— Завтра ескадрон наш призначений в резерви; дозвольте вас просити відрядити мене до 1-го ескадрону.

— Як прізвище?

— Граф Ростов.

— А добре. Залишайся при мені ординарцем.

— Іллі Андрійовича син? — сказав Долгоруков.

Але Ростов не відповідав йому.

— Так я буду сподіватися, ваша світлість.

— Я накажу.

"Завтра, дуже може бути, пошлють з яким-небудь наказом імператора, — подумав він. — Слава Богу".

Крики і вогні в ворожої армії відбувалися тому, що в той час, як по військах читали наказ Наполеона, сам імператор верхом об'їжджав свої бівуаки. Солдати, побачивши імператора, запалювали пуки соломи і з криками: vive l'empereur! бігли за ним. Наказ Наполеона був наступний:

"Солдати! Російська армія виходить проти вас, щоб помститися за австрійську, Ульмську армію. Це ті ж батальйону, які ви розбили при Голлабрунне і які ви з тих пір переслідували постійно до цього місця. Позиції, які ми займаємо, — могутні, і поки вони будуть йти, щоб обійти мене справа, вони виставлять мені фланг! Солдати! Я сам буду керувати вашими батальйонами. Я буду триматися далеко від вогню, якщо ви, з вашою звичайною хоробрістю, внесете до ворожих лав безлад і сум'яття; але якщо перемога буде хоч одну хвилину сумнівна, ви побачите вашого імператора, яке зазнає перших ударів ворога, тому що не може бути коливання в перемозі, особливо в той день, в який йдеться про честь французької піхоти, яка так необхідна для честі своєї нації.

Під приводом відведення поранених не порушуйте ряду! Нехай кожен буде цілком пройнятий думкою, що треба перемогти цих найманців Англії, натхнених такою ненавистю проти нашої нації.