Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Очевидно, справа скінчилася, і діло було очевидно невелике, але щасливе. Солдати і офіцери, які проходили назад, розповідали про блискучу перемогу, про заняття міста Вишау і взяття в полон цілого французького ескадрону.

День був ясний, сонячний, після сильного нічного заморозку, і веселий блиск осіннього дня збігався зі звісткою про перемогу, яку передавали не тільки розповіді тих, хто брали участь в ній, а й радісний вираз обличь солдатів, офіцерів, генералів і ад'ютантів, що їхали туди і звідти повз Ростова. Тим болючіше щеміло серце Миколи, який, марно перестраждавши весь страх, що передує бою, пробув цей веселий день в бездіяльності.

— Ростов, йди сюди, вип'ємо з горя! — крикнув Денисов, сівши на краю дороги перед фляжкою і закускою.

Офіцери зібралися кружком, закушуючи і розмовляючи, біля погрібця Денисова.

— Ось ще одного ведуть! — сказав один з офіцерів, вказуючи на французького полоненого драгуна, якого вели пішки два козака.

Один з них вів за повід взятого у полоненого рослого і красивого французького коня.

— Продай коня! — крикнув Денисов козакові.

— Звольте, ваше благородіє ...

Офіцери встали і оточили козаків і полоненого француза. Французький драгун був молодий хлопець, ельзасець, котрий розмовляв французькою з німецьким акцентом. Він задихався від хвилювання, обличчя його було червоне, і, почувши французьку мову, він швидко заговорив з офіцерами, звертаючись то до того, то до іншого. Він говорив, що його б не взяли; що він не винен в тому, що його взяли, а винен le caporal, який послав його захопити попони, що він йому говорив, що вже росіяни там. І до всякого слова він додавав: але не ображайте мою конячку, [Mais qu'on ne fasse pas de mal a mon petit cheval] і пестив свого коня. Видно було, що він не розумів як слід, де він знаходиться. Він то вибачався, що його взяли, то, припускаючи перед собою своє начальство, виявляв свою солдатську справність і дбайливість по службі. Він доніс з собою в наш ар'єргард у всій свіжості атмосферу французького війська, яке так чуже було для нас.

Козаки віддали коня за два червінці, і Ростов, тепер, отримавши гроші, найбагатший з офіцерів, купив її.

— Mais qu'on ne fasse pas de mal a mon petit cheval, — добродушно сказав ельзасець Ростову, коли кінь переданий був гусару.

Ростов, посміхаючись, заспокоїв драгуна і дав йому грошей.

— Альо! Альо! — сказав козак, торкнувши за руку полоненого, щоб він йшов далі.

— Ваша величність! Государ! — раптом почулося між гусарами.

Все побігло, заквапилося, і Ростов побачив ззаду по дорозі кілька вершників з білими султанами на капелюхах, що під'їжджають. В одну хвилину всі були на місцях і чекали. Ростов не пам'ятав і не відчував, як він добіг до свого місця і сів на коня. Миттєво пройшов його жаль про неучасть у справі, його буденний настрій в колі осіб, до яких придивився, миттєво зникла будь-яка думка про себе: він весь поглинутий був почуттям щастя, що походило від близькості государя. Він відчував себе одною цією близькістю винагородженим за втрату нинішнього дня. Він був щасливий, як коханець, який дочекався очікуваного побачення. Не сміючи озиратися у фронті і не озираючись, він відчував захопленим чуттям його наближення. І він відчував це не по одному звуку копит коней кавалькади, яка наближалась але він відчував це тому, що, у міру наближення, все світліше, радісніше і значніше і святковіше робилося навколо нього. Все ближче і ближче посувалося це сонце для Ростова, поширюючи навколо себе промені лагідного і величного світу, і ось він уже відчуває себе захопленим цими променями, він чує його голос — цей ласкавий, спокійний, величний і в той же час настільки простий голос. Як і повинно було бути по почуттю Ростова, настала мертва тиша, і в цій тиші пролунали звуки голосу государя.

— Павлоградські гусари? [Les huzards de Pavlograd?] — запитально сказав він.

— Резерв, ваша величність! [La reserve, sire!] — відповідав чийсь інший голос, настільки людський після того надлюдського голосу, який сказав: Les huzards de Pavlograd?

Государ порівнявся з Ростовим і зупинився. Лице Олександра було ще прекрасніше, ніж на огляді три дні тому. Воно сяяло такою веселістю і молодістю, такою невинною молодістю, що нагадувало дитячу чотирнадцятирічну жвавість, і разом з тим це було все-таки лице величного імператора. Випадково оглядаючи ескадрон, очі государя зустрілися з очима Ростова і не більше як на дві секунди зупинилися на них. Чи зрозумів государ, що робилося в душі Ростова (Ростову здавалося, що він все зрозумів), але він подивився секунди дві своїми блакитними очима в обличчя Ростова. (М'яко і лагідно лилося з них світло.) Потім раптом він підняв брови, різким рухом вдарив лівою ногою коня і галопом поїхав вперед.

Молодий імператор не міг утриматися від бажання бути присутнім при битві і, незважаючи на всі твердження придворних, о 12 годині, відокремившись від 3-ї колони, при якій він слідував, поскакав до авангарду. Ще не доїжджаючи до гусар, кілька ад'ютантів зустріли його зі звісткою про щасливі результати справи.

Бій, що складався тільки в тому, що захоплений ескадрон французів, було представлено як блискуча перемога над французами, і тому государ і вся армія, особливо після того, як не розійшовся ще пороховий дим на поле битви, вірили, що французи переможені і відступають проти своєї волі. Кілька хвилин після того, як проїхав государ, дивізіон павлоградців затребували вперед. У самому Вишау, маленькому німецькому містечку, Ростов ще раз побачив государя. На площі міста, на якій була до приїзду государя досить сильна перестрілка, лежало кілька людей убитих і поранених, яких не встигли підібрати. Государ, оточений свитою військових і невійськових, був на рудій, вже інший, ніж на огляді, енглізованій кобилі і, схилившись на бік, граціозним жестом тримаючи золотий лорнет у очей, дивився в нього на лежачого долілиць, без ківери, із закривавленою головою солдата. Поранений солдат був так нечистий, грубий і бридкий, що Ростова образила близькість його до государя. Ростов бачив, як здригнулися, як би від пробігу морозу, сутулуваті плечі государя, як ліва нога його судорожно стала бити шпорою бік коня, і як привчений кінь байдуже оглядався і не рушав з місця. Зліз з коня ад'ютант, взяв під руки солдата і став класти на ноші, що з'явилися. Солдат застогнав.

— Тихіше, тихіше, хіба не можна тихіше? — мабуть, більш страждаючи, ніж вмираючий солдат, промовив государ і від'їхав геть.

Ростов бачив сльози, що наповнили очі государя, і чув, як він, від'їжджаючи, французькою сказав Чарторіжскому:

— Яка жахлива річ війна, яка жахлива річ! [Quelle terrible chose que la guerre!]

Війська авангарду розташувалися попереду Вишау, на виду ворожого ланцюга, який поступався нам місцем при найменшій перестрілці протягом усього дня. Авангарду оголошена була вдячність государя, обіцяні нагороди, і людям роздана подвійна порція горілки. Ще веселіше, ніж минулої ночі, тріщали бівуачні багаття і лунали солдатські пісні.

Денисов в цю ніч святкував представлення своє в майори, і Ростов, вже досить напідпитку в кінці гулянки, запропонував тост за здоров'я государя, але "Не государя-імператора, як кажуть на офіційних обідах, — сказав він, — а за здоров'я государя, доброї, чарівної і великої людини; п'ємо за його здоров'я і за вірну перемогу над французами! "

— Коли ми перш билися, — сказав він, — і не давали спуску французам, як під Шенграбеном, що ж тепер буде, коли він попереду? Ми всі помремо, з насолодою помремо за нього. Так, панове? Може бути, я не так говорю, я багато випив; та я так відчуваю, і ви теж. За здоров'я Олександра першого! Урра!

— Урра! — зазвучали натхнені голоси офіцерів.

І старий ротмістр Кірстен кричав натхненно і не менш щиро, ніж двадцятирічний Ростов.

Коли офіцери випили і розбили свої склянки, Кірстен налив інші і, в одній сорочці і рейтузах, з склянкою в руці підійшов до солдатських багать і в величній позі змахнувши догори рукою, з своїми довгими сивими вусами і білими грудьми, що виднілася з-за розчахнутої сорочки, зупинився в світлі багаття.

— Хлопці, за здоров'я государя-імператора, за перемогу над ворогами, урра! — крикнув він своїм молодецьким, старечим, гусарським баритоном.

Гусари стовпилися і дружно відповідали гучним криком.

Пізно вночі, коли всі розійшлися, Денисов поплескав своєю коротенькою рукою по плечу свого улюбленця Ростова.

— Ось на поході нема в кого закохатися, так він в цаг'я закохався, — сказав він.

— Денисов, ти цим не жартуй, — крикнув Ростов, — це таке високе, таке прекрасне почуття, таке ...

— Віг'ю, віг'ю, д'ужок, і г 'озділяю і схвалюю

— Ні, не розумієш!

І Ростов встав і пішов блукати між багать, мріючи про те, яке було б щастя померти, не рятуючи життя (про це він і не смів мріяти), а просто померти на очах государя. Він дійсно був закоханий і в царя, і в славу російської зброї, і в надію майбутнього торжества. І не він один відчував це почуття в ті пам'ятні дні, що передували Аустерлицькій битві: дев'ять десятих людей російської армії в той час були закохані, хоча і менш захоплено, в свого царя і в славу російської зброї.

XI

На наступний день государ зупинився у Вишау. Лейб-медик Вільє кілька разів був закликаний до нього. У головній квартирі і в найближчих військах поширилася звістка, що керівник держави був нездоровий. Він нічого не їв і погано спав цієї ночі, як говорили наближені. Причина цього нездоров'я полягала в сильному враженні, вчиненому на чутливу душу государя видом поранених і вбитих.

На зорі 17-го числа у Вишау був доставлений з аванпостів французький офіцер, який приїхав під парламентерським прапором, вимагаючи побачення з російським імператором. Офіцер цей був Саварі. Государ тільки що заснув, і тому Саварі повинен був чекати. Опівдні він був допущений до государя і через годину поїхав разом з князем Долгоруковим на аванпости французької армії.

Як чутно було, мета надсилання Саварі полягала в пропозиції побачення імператора Олександра з Наполеоном. В особистому побаченні, на радість і гордість всієї армії, було відмовлено, і замість государя князь Долгоруков, переможець при Вишау, був відправлений разом з Саварі для переговорів з Наполеоном, якщо переговори ці, проти сподівання, мали на меті дійсне бажання миру.

Ввечері повернувся Долгоруков, пройшов прямо до государя і довго пробув у нього наодинці.

18 і 19 листопада війська пройшли ще два переходи вперед, і ворожі аванпости після коротких перестрілок відступали.