Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Уявіть собі великий двір, кроків на двісті вздовж і кроків на півтораста вшир, весь обгороджений кругом, у вигляді неправильного шестикутника, високим тином, тобто огорожею з високих стовпів (паль), сторч укопаних глибоко в землю, міцно притиснутих один до одного ребрами, скріплених поперечними планками й зверху загострених: оце зовнішня огорожа острогу. В одному з боків огорожі вроблено міцну браму, повсякчас замкнену, повсякчас день і ніч під охороною вартових; її відмикали на вимогу, щоб випускати на роботу. По той бік огорожі був ясний, вільний світ, жили люди, як і всі. Але по цей її бік той світ уявляли собі, як незбутню якусь казку. Тут був свій окремий світ, ні на що більше не схожий; тут були свої особливі закони, свій одяг, свій побут і звичаї, і мертвий ще за життя дім, життя — як ніде, й люди особливі. Ось цей особливий куточок я й починаю описувати.

Як заходите в огорожу — бачите всередині її кілька будівель. Обабіч широкого внутрішнього двору тягнуться два довгі одноповерхові зруби. Це казарми. Тут живуть' арештанти, розміщені згідно з розрядами. Далі, в глибу огорожі, ще такий самий зруб: це кухня, поділена на дві артілі; а там іще буд]вля, де під одним дахом містяться льохи, амбари, сараі(. Середина двору порожня: це рівний чималенький майданчик. Тут шикуються арештанти, відбуваються перевірка й переклик ранком, опівдні та ввечері, а часом то й ще по кілька разів на день,— це як до підозріливості вартових та їхнього вміння швидко лічити. Навколо, поміж будівлями і огорожею, лишається ще чимало вільного місця. Тут, на задвірках будівель, деякі з в'язнів, відлюдкуватіші та похмуріші вдачею, люблять ходити в неробочий час, затулені від усіх очей, і думати свою думоньку. Зустрічаючись з ними на цих прогулянках, я полюбляв пильно дивитися в їхні хмурні, тавровані обличчя та вгадувати, про що вони думають. Був один засланець, що вільного часу найохо-чіше лічив палі. їх було тисячі з півтори, і всі вони були в нього на ліку й на прикметі. Кожна паля — то був у нього день; кожного дня він відраховував по одній палі, отже, з того, що лишалося неполічених паль, він міг навіч бачити, скільки днів іще зостається йому пробути в острозі до строку роботи. Він був щиро радий, коли кінчав якийсь бік шестикутника. Багато років доводилося йому ще чекати; та в острозі був час навчитися терпіння. Мені трапилося бачити, як прощався з товаришами один арештант, який пробув на каторзі двадцять років і, врешті, виходив на волю. Були люди, котрі пам'ятали, як він уперше вступив до острогу, молодий, безтурботний, не думаючи ні про свій злочин, ні про свою кару. Виходив він сивим дідом, з обличчям похмурим і сумним. Мовчки обійшов він усі наші шість казарм. Увіходячи до кожної казарми, він молився на образи, а тоді низенько вклонявся товаришам, просячи не згадувати його лихом. Пам'ятаю я також, як одного арештанта, колись заможного сибірського селянина, раз покликали надвечір до брами. Півроку тому він дістав звістку, що колишня його дружина віддалася за іншого, і дуже зажурився. Тепер вона сама під'їхала до острогу, викликала його й подала йому милостиню. Вони порозмовляли хвилин зо дві, обоє поплакали та й попрощалися навіки. Я бачив його обличчя, коли він повертався до казарми... Так, у цьому місці можна було навчитися терпіння.

Коли смеркало, нас усіх заводили в казарми, де й замикали на всю ніч. Мені завсіди було важко повертатися з двору до нашої казарми. Це була довга, низька й задушна кімната, тьмяно освітлена лойовими свічкамді, з важким, задушливим запахом. Не розумію тепер, як я вижив у ній десять років. На нарах у мене було три дошки: це було все моє місце. На цих же нарах розміщувалося в самій нашій кімнаті чоловік тридцятеро люду. Взимку замикали рано; годин чотири треба було ждати, поки всі поснуть. А до того — галас, гамір, регіт, лайка, брязкіт ланцюгів, чад та кіптява, голені голови, тавровані обличчя, шматковий одяг, усе — облаяне, ошельмоване... так, живуча людина! Людина є істота, що до всього призвичаюється, і, я гадаю, це найкраще її визначення.

Містилося нас в острозі чоловік із двісті п'ятдесят — число майже постійне. Ті приходили, ті кінчали строки й відходили, а ті вмирали. І якого люду тут не було! Я думаю, кожна губернія, кожна смуга Росії мала тут своїх представників. Були й інородці, було кілька засланих навіть із кавказьких горців. Усе це поділялося залежно від тяжкості злочинів, отже, від того, скільки років приділено за злочин. Треба гадати, що не було такого злочину, який не мав би тут свого представника. Головну основу всього острожного населення становили зсильнокаторжні розряду цивільного (сильнокаторжні, як наївно вимовляли самі арештанти). Це були злочинці, цілком позбавлені громадянських прав, відтяті від суспільства скиби, з протаврованим обличчям на повсякчасне свідчення того, що їх викинуто з суспільства. їх надсилали для роботи на строки від восьми до дванадцяти літ і потім розсилали кудись по сибірських волостях на поселення. Були злочинці й військового розряду, не позбавлені громадянських прав, як взагалі в російських військових арештантських ротах. Надсилали їх на короткі строки; а по скінченні їх повертали туди ж таки, звідки прийшли, в солдати, в сибірські лінійні батальйони. Багато з них мало не зараз же поверталися назад в острог за повторні важливі злочини, тільки поверталися вже не на короткі строки, а на двадцять літ. Цей розряд звали "постійним". Але "постійні" все ще не зовсім позбувалися всіх громадянських прав. Був, нарешті, ще один окремий розряд найстрашніших злочинців, переважно військових, досить численний. Називали його "особливим відділенням". З усієї Русі надсилали сюди злочинців. Вони самі вважали себе за довічних і строку робіт своїх не знали. За законом їм мусили подвоювати й потроювати робочі завдання. Тримали їх при острозі до самого відкриття в Сибіру найтяжчих каторжних робіт. "Вам на строк, а нам вдовж по каторзі",— казали вони іншим в'язням. Я чув згодом, що цей розряд скасували. Крім того, скасували при нашій фортеці й цивільний порядок, а запровадили одну загальну військово-арештантську роту. Разом із цим, звісно, змінилося й начальство. Я описую, отже, старовину, події давно минулі й зниклі...

Давно вже це було; все це сниться мені тепер, мов уві сні. Пам'ятаю, як я ввійшов до острогу. Це було ввечері, в грудні. Вже смеркало; люди поверталися з роботи; готувалися до перевірки. Вусань унтер-офіцер відчинив мені, нарешті, двері до цього дивовижного дому, де я мав пробути стільки років, винести стільки таких відчуттів, про які, не переживши їх насправді, я не міг би мати навіть приблизного уявлення. Наприклад, я б ніяк не міг уявити собі: що страшного й нестерпного в тому, що я за всі десять років моєї каторги жодного разу, жодної хвилини не буду сам? На роботі завсіди під конвоєм, дома з двомастами товаришів і жодного разу, жодного разу— сам! А ьтім, хіба тільки до цього мені треба було звикати!

Були тут убивці ненароком і вбивці з ремесла, розбійники й отамани розбійників. Були просто мазурики та бродяги-промисловці по знайдених грошах або столев-ській лінії. Були й такі, що про них важко було вирішити: за віщо б, здається, вони могли потрапити сюди? А тим часом у кожного була своя приповість, туманна й важка, мов чад від учорашнього хмелю. Взагалі про колишнє своє вони розмовляли мало, не любили розповідати і, як видно, намагалися не думати про минуле. Я знав серед них навіть убивць, котрі ніколи не замислювалися й такі бували веселі, що можна було битися об заклад: ніколи совість не закинула їм жодного докору. Були, проте, й похмурі, майже завсіди мовчазні. Взагалі життя своє рідко хто розповідав, та й цікавитися було не в моді, не в звичаях, не велося. Так хіба, коли-не-коли розбалакається хтось знічев'я, а інший байдуже й похмуро слухає. Ніхто тут нікого не міг здивувати. "Ми — люди грамотні!" — казали вони часто з якимсь дивним самовдоволенням. Пам'ятаю, як один розбійник, напідпитку (в каторзі часом можна було напитися), почав якось розповідати, як він зарізав п'ятирічного хлопчика, як обдурив його спочатку цяцькою, завів кудись у порожній сарай та там і зарізав. Уся казарма, що досі сміялася з його

жартів, закричала, як один, і розбійник мусив замовкнути: не з обурення закричала казарма, а так, бо не треба було про це казати; бо не ведеться казати про це. Зауважу до речі, що ці люди були справді грамотні і навіть не в переносному, а в буквальному розумінні. Напевно, понад половину їх уміло читати й писати. В якомусь іншому місці, де російські люди збираються великими масами, відокремте ви від них групу в двісті п'ятдесят чоловік, що з них половина була б грамотних? Чув я згодом, хтось із таких же даних став робити висновок, що грамотність губить людей. Це помилка: тут зовсім інші причини; хоч і не можна не погодитися, що грамотність розвиває в народі самовпевненість. Але ж це зовсім не вада. Розрізнялися всі розряди одягом: у декого половина куртки була темно-бура, а друга сіра, як також і на панталонах — одна нога сіра, а друга темно-бура. Якось, на роботі, дівчинка-калачниця, підійшовши до арештантів, довго вдивлялася в мене і потім враз зареготала. "Ху, як не добре! — закричала вона.— І сірого сукна не стало, і чорного сукна не стало!" Були й такі, в кого вся куртка була самого сірого сукна, а тільки рукави були темно-бурі. Голову також голили по-різному: в одних пів голови було виголено вздовж черепа, в інших упоперек.

З першого погляду можна було помітити певну, виразну спільність у всьому цьому химерному сімействі; навіть найвідмінніші, найоригінальніші особи, що мимохіть панували над іншими, й ті намагалися потрапити в загальний тон цілого острогу. А взагалі скажу, що весь цей люд, за деякими небагатьма винятками невичерпно-веселих людей, які стягали на себе загальне презирство за це,— був люд похмурий, заздрісний, страшенно гонористий, хвалькуватий, уразливий і надзвичайний формаліст. Здатність ні з чого не дивуватися була величезною чеснотою. Всі були схиблені на тому: як поводитися назовні. Проте не раз найзарозуміліший вигляд блискавично змінювався на найлегкодухіший.