Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
А втім, — тут він звернувся до полковників, — я чекаю вашої думки, своєї непомильною не вважаючи.
Стражник обозний, пан Александер Замойський, брязкнув шаблею.
— Добродію хорунжий, senectus вашими устами говорить і sapientia . Голову треба відірвати цій гідрі, поки вона не розрослася і нас самих не пожерла.
— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.
Решта полковників, замість говорити, заходилися, як і пан стражник, і брязкати шаблями, і сопти, і зубами скреготіти, а пан Вурцель узяв слово і сказав:
— Ясновельможний князю! Це навіть образа для вашої ясновельможності, що цей лиходій писати до вас насмілився, бо тільки кошовий отаман має право уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, підтверджену і визнану, і навіть курінні привласнити собі право на це не можуть. Але ж він гетьман–самозванець, котрий не інакше, як тільки розбійником ушанований бути може, що пан Скшетуський похвально спостеріг, коли листа його до вашої князівської ясновельможності брати не схотів.
— Я теж так думаю, — мовив князь. — А оскільки самого його я дістати не можу, тому в особах своїх посланців він покараний буде.
Сказавши це, він звернувся до полковника татарської придворної хоругви:
— Добродію Вершуле, звели своїм татарам цим козакам голови постинати, а для старшого палю вистругати і негайно на неї його посадити.
Вершул схилив свою руду, як вогонь, голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, котрий завжди князя стримував, молитовно склав руки і в очі йому благально дивився, прагнучи видивитися у них милосердя.
— Я знаю, ксьондзе, що ти маєш на увазі, — сказав князь–воєвода, — але так має бути! Це необхідно і за жорстокість, яку вони там за Дніпром чинять, і для гідності нашої, і для блага Речі Посполитої. Треба, аби доведено було, що є хтось, хто ще ватажка цього не боїться і вважає його розбійником, котрий хоч і пише покірно, але чинить зухвало й в Україні наче удільний князь поводиться і такого пароксизму Речі Посполитій завдає, якого вона давно вже не знала.
— Ясновельможний князю, він пана Скшетуського, як пише, відпустив, — несміливо мовив ксьондз.
— Дякую тобі від імені нашого офіцера, що його з головорізами рівняєш. — Тут князь насупив брови. — Та годі про це! Бачу, — провадив він далі, — звертаючись до полковників, — що ви, добродії мої, усі sufragia за війну віддаєте. Така і моя воля. Тоді підемо на Чернігів, збираючи дорогою шляхту, а під Брагіном переправимося, після чого нам треба на південь рушити. А тепер — на Лубни!
— Помагай нам Боже! — відповіли полковники.
Цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився Розтворовський, намісник волоської хоругви, висланий два тижні тому із трьомастами шаблями на розвідку.
— Ясновельможний князю! — вигукнув він. — Заколот шириться! Розлоги спалено, у Василівці хоругву знищено до ноги.
— Як? Що? Де? — почулося зусібіч.
Але князь підняв руку, щоб усі замовкли, і сам спитав:
— Хто це вчинив? Гультяї чи якесь військо?
— Кажуть, Богун.
— Богун?
— Атож.
— Коли це сталося?
— Три дні тому.
— Чи пішов ти, ваша милость, слідом? Чи наздогнав? Чи взяв язика?
— Я пішов за ним слідом, але догнати не зміг, бо три дні — це багато. Відомості дорогою збирав — вони тікали назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла на Черкаси, половина — на Золотоношу і Прохорівку.
Тут у розмову втрутився пан Кушель:
— Отже, я зустрів той загін, що йшов на Прохорівку, про що вашій князівській ясновельможності уже доповів. Вони сказали, що їх послав Богун утікачів–хлопів за Дніпро не пускати, тому я їх вільно відпустив.
— Дурницю, ваша милость, зробив, але я тебе не звинувачую. Важко не помилитися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, — сказав князь.
Нараз він схопився за голову.
— Боже всемогутній! — вигукнув він. — Я пригадав! Мені Скшетуський казав, що Богун до князівни Курцевич клинці підбивав. Тепер я розумію, чому Розлоги спалено. Дівчину напевно викрали. Гей, Володийовський, до мене! Візьмеш, добродію, п'ятсот табель і на Черкаси ще раз підеш, а Биховець із п'ятьмастами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб'є, Єреміївку у вічне володіння матиме. Рушайте! Рушайте!
Потім він звернувся до полковників:
— Милостиві панове, а ми на Розлоги, до Лубен!
Полковники мерщій висипали зі старостинського дворика і кинулися до своїх хоругов. Стременні побігли сідати на коней, а князеві подали ясно–гнідого аргамака, на якому він зазвичай ходив у походи. За хвилину хоругви рушили і розтяглися довгою, барвистою і миготливою змією на пилипівському шляху.
На роздоріжжі криваве видовище постало перед очима жовнірів. На тині, у кущах, стриміли п'ять козацьких зітнутих голів, що дивилися на військо, яке проходило мимо, мертвими зіницями розплющених очей, а неподалік, тут же за роздоріжжям, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Вістря уже пройшло тіло до половини, але довгі години конання ще чекали на отамана, бо він і до вечора міг отак смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз же він не тільки був живий, а й повертав за хоругвами, що проходили повз нього, страшні очі, які говорили: "Бодай вас Бог покарав, і дітей, і онуків ваших до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб пощезли і ви, і плем'я ваше! Бодай жодне нещастя не обминуло вас! Щоб ви увесь час конали, але ні вмерти, ні жити не могли!". І хоч це був простий козак, хоч конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупанику, не у замкових покоях, а просто неба на палі, та ця мука його, ця смерть, що витала у нього над головою, такою вкрили його величчю, такої сили додали його поглядові, таке море ненависті його очам, що всім стало зрозуміло, що він хоче сказати. І хоругви мовчки проїжджали повз нього, а він у золотих відблисках полудня підносився над ними і світив на свіжовиструганій палі як смолоскип...
Князь проїхав, навіть не глянувши, ксьондз Муховецький хрестом нещасного перехрестив, і всі уже його минали, коли це враз якийся підліток із гусарської хоругви, не спитавши ні в кого дозволу, збочив коником на пагорбок і, приклавши пищаль до вуха жертви, одним пострілом припинив її муки. Усі здригнулися від такого зухвалого вчинку, що суперечив правилам військової дисципліни, і, знаючи суворість князя, заздалегідь знали, що гусарикові кінець. Але князь нічого не сказав: чи то вдав, що не почув, чи то був так заглиблений у свої думки. Він спокійно їхав собі далі й аж увечері наказав покликати хлопця.
Підліток ні живий, ні мертвий постав перед очі князя і думав, що земля от–от розійдеться у нього під ногами. А князь спитав:
— Як тебе звати?
— Желенський.
— Ти вистрілив у козака?
— Я, — затнувшись промовив пополотнілий підліток.
— Навіщо ж ти це зробив?
— Бо не міг дивитися на муки.
Князь замість розгніватися сказав:
— Ой, надивишся ти на їхні вчинки, і від видовища цього милосердя від тебе, як янгол, відлетить. Але за те, що ти задля милосердя життям важив, скарбник у Лубнах видасть тобі десять червоних золотих, а я до своєї особи тебе на службу беру.
Усі дивувалися, що так щасливо закінчився цей випадок, аж раптом стало відомо, що із Золотоноші повернувся загін, і думки усіх заступило інше.
РОЗДІЛ XXIII
Пізнього вечора при місяці війська підійшли до Розлогів. Там застали вони пана Скшетуського, що сидів на своїй Голгофі. Рицар, як відомо, від болю й муки був у нестямі, і тільки коли ксьондз Муховецький привів його до притомності, офіцери взяли намісника з собою, почали вітатися з ним і втішати, а особливо пан Лонгінус Підбип'ята, котрий уже три місяці був у хоругві Скшетуського щедрим товаришем. Він ладен був вторувати йому у всіх зітханнях і переживаннях і відразу ж дав собі нову обітницю — щовівторка до смерті постувати, якщо Бог як завгодно пошле намісникові втіху. Тим часом пана Скшетуського відвели до князя, котрий зупинився у селянській хаті. Той, побачивши свого улюбленця, не сказав ні слова, тільки відкрив обійми і чекав. Пан Ян зі сльозами відразу ж кинувся у ці обійми, а князь до грудей його притиснув і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери бачили сльози у його достойних очах.
Через певний час князь сказав:
— Як сина я тебе вітаю, бо думав, що вже більше тебе не побачу. Неси ж мужньо свій тягар і пам'ятай, що тисячі матимеш товаришів у нещасті, котрі втратять дружин, дітей, батьків, рідних і приятелів. І як зникає крапля в океані, так нехай і твоя біда у морі спільної біди зникне. Коли для вітчизни милої настали страшні часи, той, хто мужній і меч при боці носить, не оплакуватиме своїх втрат, а на допомогу матерій своїй спільній поквапиться і або в совісті знайде спокій, або славною смертю поляже й вінець небесний, а з ним і вічне блаженство дістане.
— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.
— О милостивий князю, ліпше б її мертвою побачити! — ридав рицар.
— Плач же, бо велика твоя втрата, і ми з тобою плакатимемо, позаяк не до поганинів, не до диких скіфів, не до татар, а до братів і товаришів зичливих приїхав ти, тому скажи собі так: "Сьогодні над собою плачу, а завтра вже не моє!" — бо знай, що завтра на бій вирушаємо.
— Із вашою князівською ясновельможністю я хоч на край світу піду, але втішитися я не можу, бо так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу...
І сердешний жовнір то за голову хапався, то пальці кусав, щоб ридання притлумити, то знову впадав у страшний розпач.
— Ти сказав: "Хай буде воля твоя!" — суворо мовив ксьондз.
— Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки... з болем... не можу впоратися, — відповів уривчастим голосом рицар.
І видно було, як він бореться, як змагається із самим собою, аж страждання його змусили усіх просльозитися, а хто дуже чулий, як, скажімо, пан Володийовський і пан Підбип'ята, ті просто ридма ридали. Останній руки на грудях схрещував і жалібно повторював:
— Братику, братику, вгамуйся!
— Слухай! — сказав зненацька князь. — Мені повідомили, що Богун звідси до Лубен помчав і у Василівці моїх людей перебив. Тому наперед не впадай у відчай, бо, може, вона йому й не дісталася — чому ж тоді він до Лубен пішов?
— Авжеж! Цілком можливо! — вигукнули офіцери. — Господь утішить тебе.
Пан Скшетуський розплющив очі, ніби не розуміючи, що кажуть, але раптом у голові його сяйнула надія, і він, як стояв, кинувся князеві до ніг.
— О ясновельможний князю! Життя, кров! — волав він.
І не міг сказати більше ні слова.
