Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Його й король боїться, і гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська у нього більше, ніж у хана й султана. Не вдержите, дітки, не вдержите. Не ви його обшарите, а він вас. А ще ви того не знаєте, що я знаю: йому всі ляхи на поміч прийдуть, а воно що лях, то шабля!

Понуре мовчання запанувало в юрбі. Дід знову бренькнув струнами ліри і говорив далі, піднявши обличчя до місяця:

— Іде князь, іде, а при ньому стільки червоних китиць і хоругов, як зірок у небі й будяків у степу. Летить перед ним вітер і стогне, а знаєте, дітки, чому він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смерть–матінка з косою і дзвонить, а знаєте, чому дзвонить? На вашу погибель вона дзвонить.

— Господи помилуй! — озвалися тихі, перелякані голоси.

І знову чути було тільки, як гупають молоти.

— Хто тут комісар князівський? — спитав дід.

— Пан Гдешинський.

— А де він?

— Утік.

— А чому він утік?

— Бо почув, що для нас списи та й коси кують. От злякався і втік.

— Тим гірше, бо він князеві про вас донесе.

— Що ти, діду, каркаєш, як крук! — мовив старий селянин. — А от ми віримо, що на панів чорна година надходить. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Тільки козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні чопового , ні млинового, ні перевізного, і жидів не буде, бо так написано у Христовому листі, про який ти сам казав. А Хмель такий, як і князь, міцний. Най ся попробують.

— Дай же йому Боже! — мовив дід. — Тяжка наша селянська доля, а колись не так бувало.

— Чия земля? Князева. Чий степ? Князів. Чий ліс? Чиї стада? Князеві. А колись був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого не був винен. Тепер усе панів і князів...

— Ваша правда, дітки, — притакнув дід. — Але я вам ось що скажу. Самі ж бо знаєте, що князя вам не вдержати, тож слухайте: хто хоче панів різати, нехай тут не жде, поки Хмель із князем зітнуться, хай до Хмеля втікає — негайно ж, завтра, бо князь уже в дорозі. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем'янівку піти, то не буде він, князь, вас тут жаліти, переб'є всіх до останнього — тож тікайте ви до Хмеля. Що більше вас там буде, то Хмель легше впорається. О! А важка йому робота випала. Спершу гетьмани і коронних військ без ліку, а потім князь, сильніший за гетьманів. Летіть же ви, дітки, по–собляти Хмелеві і запорожцям, бо вони, сердешні, не витримають. А вони ж за вашу волю і за ваше добро з панами б'ються. Летіть! І від князя врятуєтесь, і Хмелеві допоможете.

— Вже правду каже! — озвалися голоси в юрбі.

— Добре каже.

— Мудрий дід.

— Так ти бачив князя у дорозі?

— Бачити не бачив, але у Броварках чув, що він уже із Лубен вирушив. Усе палить і рубає, де хоч один спис знайде, землю і небо тільки лишає.

— Господи помилуй!

— А де нам Хмеля шукати?

— Для цього я сюди, дітки, й прийшов, щоб вам сказати, де Хмеля шукати. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете і там уже Хмель на вас чекатиме, там з усіх сіл, садиб і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, бо інакше князь вам усім по землі–матінці ходити не дасть.

— А ви, батьку, підете з нами?

— Піти не піду, бо старі ноги земля вже тягне. А якщо воза запряжете, поїду з вами. А перед Золотоношею піду вперед глянути, чи немає там панських жовнірів. Якщо будуть, ми в обхід просто на Трахтемирів подамося. А там уже козацький край. Тепер же мені їсти і пити дайте, бо я, старий, голодний і поводир мій голодний. Завтра вранці вирушимо, а дорогою я вам про пана Потоцького і про князя Ярему заспіваю. Ой, люті це леви! Велике буде кровопролиття в Україні, небо жахливо червоніє, та й місяць он ніби у крові плаває. Просіть же ви, дітки, милості Божої, бо ні одному із вас скоро вже не ходити по білому світу. Чув я також, що упирі із могил устають і виють.

Якийся страх пойняв юрбу. Селяни почали оглядатися, хреститися і перешіптуватися одне з одним. Нарешті хтось вигукнув:

— На Золотоношу!

— На Золотоношу! — повторили всі, ніби саме там були захисток і порятунок.

— У Трахтемирів!

— На погибель ляхам і панам!

Зненацька якийся малий козачок, стрясаючи списом, вийшов наперед і крикнув:

— Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!

— На комісарський двір! — вигукнуло відразу кілька десятків голосів.

— Спалити! А добро взяти!

Але дід, котрий до цього сидів понуривши голову, підвів її і сказав:

— Гей, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, бо лихо буде. Князь, може, десь тут поблизу з військом ходить, заграву побачить і прийде, і буде лихо. Ліпше ви нам їсти дайте і покажіть, де ночувати. Вам треба тихо сидіти, не гуляти по пасіках.

— Правду каже! — озвалося кілька голосів.

— Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

— Ходімо, батьку, до мене на хліб–сіль та на меду кварточку, а під'їсте, то підете спати на сіно у стодолу, — сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Пан Заглоба підвівся й потяг Гелену за рукав свитини. Князівна спала.

— Змордувалося дитя. Навіть під гупання молотів заснуло, — мовив пан Заглоба.

А про себе подумав: "Ой, солодка невинносте, котра може засинати серед списів і ножів! Либонь, янголи небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть".

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало трохи віддалік. Ніч була погідна, тиха. Позаду йшла луна від кування молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба удаючи, що нашіптує молитву, бурмотів монотонним голосом:

— О Господи Боже, помилуй нас, грішних... Бачиш, мила панно!.. Свята Пречисто... Що б ми робили без сільської вдяганки?.. Як на землі, так і на небесах... Їсти нам дадуть, а завтра поїдемо у Золотоношу замість іти пішки... Амінь, амінь, амінь... Треба сподіватися, що Богун сюди по наших слідах з'явиться, бо його наші викрутаси з пантелику не зіб'ють... Амінь, амінь! Але вже пізно буде, бо у Прохорівці ми через Дніпро перейдемо, а там уже влада гетьманська... Диявол благоугодникові не страшний. Амінь... Тут через два дні край буде у вогні, варто тільки князеві за Дніпро рушити... Амінь... Щоб їх чорна смерть викосила, щоб їм кат світив... Чуєш, мила панно, як вони там під кузнею виють? Амінь... У добрячу ми вскочили халепу, але телепнем я буду, якщо милої панни з неї не витягну, хоч би й аж до Варшави нам довелося тікати.

— Що ви там бурмочете, батьку? — спитав селянин.

— Та нічого, молюся за ваше здоров'я. Амінь, амінь!..

— А ось і моя хата...

— Слава Богу!

— На віки віків!

— Прошу на хліб–сіль.

— Спаси Господи.

Через деякий час дід добряче підкріплявся бараниною, уволю запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив укупі з поводирем на зручному возі до Золотоноші у супроводі кількох десятків верхових селян, озброєних списами і косами.

Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. Дорогою бачили, що все уже кипіло. Селяни скрізь озброювалися, кузні у ярах працювали з ранку до ночі, і тільки грізна сила, грізне ім'я князя Ієремії стримувало поки що кровопролиття.

Тим часом за Дніпром буря розігралася з усією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавкою облетіла всю Україну, і всі живі бралися до зброї.

РОЗДІЛ XXI

Богуна наступного ранку після втечі Заглоби семени знайшли напівзадушеного у жупані, яким пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран отаман не мав, він невдовзі опритомнів.

Пригадавши усе, що сталося, він страшенно розлютився, рикав, як дикий звір, мастив руки об власну скривавлену голову і цілився у всіх ножем, тому семени не сміли до нього підступити. Нарешті, не можучи поки що триматися у сідлі, він наказав прив'язати між двома кіньми єврейську колиску і, сівши в неї, як шалений помчав до Лубен, гадаючи, що втікачі вирушили туди. Лежачи у жидівських бебехах, весь у пуху й у власній крові, він гнав степом як упир, що до світанку квапиться потрапити в могилу свою, а за ним, знаючи, що поспішають на вірну Смерть, мчали вірні семени.

Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня угорської князівської піхоти. Дикий отаман, ніби йому життя остогидло, не вагаючись ударив по ній, сам першим кинувшись у бій, і після кількагодинного бою перебив усіх до ноги, окрім кількох вояків, котрих пощадив, аби муками зізнання із них витягти. Довідавшись, що жоден шляхтич не втікав у цей бік із дівчиною, він, не знаючи, що робити, почав від горя зривати на собі пов'язки.

Іти далі було вже неможливо, бо всюди аж до Лубен стояли князівські полки, які напевно вже знали про наліт від жителів Василівки, котрі розбіглися під час бою. Тому вірні семени підхопили знесиленого від люті отамана і відвезли назад у Розлоги.

Повернувшись туди, вони вже не застали й слідів обійстя, бо тамтешні селяни розграбували його і спалили разом із князем Василем, гадаючи, що коли княжичі або князь Ієремія захочуть помститися, провину легко можна буде скинути на козаків і Богуна. Було спалено усі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь — селяни безжалісно помщалися за жорстоке правління й утиски, які вони терпіли від Курцевичів.

Відразу ж за Розлогами Богун зустрів Плесневського, котрий їхав із Чигирина зі звісткою про жовтоводську поразку. Його допитали, куди і з чим їде, але він плутався і не давав чітких відповідей, чим викликав підозру; припечений же вогнем, він розповів, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, котрого напередодні зустрів. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плесневського, він пустився далі, уже майже впевнений, що Заглоба від нього не втече. До того ж і чабани підкинули нові відомості, але зате за бродом усі сліди як у воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман не міг наткнутися, бо той пішов униз за течією Кагамлика, та ще й був так наляканий, що ховався в очеретах як лис.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня у бік Василівки відібрала цілих два дні, Заглоба виграв чимало часу. Що ж тоді було робити?

У цю важку хвилину Богуна виручив осавул, старий степовий вовк, що змолоду звик переслідувати у Дикому полі татар.

— Батьку, — сказав він. — Вони тікали на Чигирин, і мудро тікали, бо виграли час, та, коли про Хмеля і жовтоводську баталію від Плесневського дізналися, змінили напрямок.