Доглядач маяка - Сенкевич Генрик

Генрик Сенкевич

Доглядач маяка

Переклад з польської Степан Ковганюк

Це оповідання грунтується на справжньому випадку, про який свого часу писав Й. Гораїн в одній із своїх кореспонденцій з Америки.

І

Трапилось якось, що в Аспінвалі, недалеко від Панами, пропав безвісти доглядач маяка. Сталося це під час бурі, тому вважали, що він необережно підійшов на самий край скелястого острівця, на якому стоїть маяк, і його змило в море хвилею. Це припущення було тим більш вірогідне, що другого дня не знайшли і його човна, який стояв звичайно в заглибині скелі. На місце зниклого доглядача треба було якнайшвидше знайти другого, бо маяк мав неабияке значення як для місцевого судноплавства, так і для суден, що йшли з Нью-Йорка до Панами. В затоці Москітів багато мілин та рифів, між якими трудно пройти навіть удень, а вночі, коли над морем, зігрітим тропічним сонцем, часто підноситься туман, і зовсім неможливо. Єдиним провідником для суден в таких випадках є світло маяка. Знайти нового доглядача було доручено консулові Сполучених Штатів у Панамі. Це був чималий клопіт, по-перше, тому, що знайти доглядача треба було протягом дванадцяти годин, по-друге, тому, що доглядач мав бути дуже сумлінною людиною, отож не можна було приймати будь-кого, нарешті кандидатів на посаду взагалі не було. Життя на маяку дуже нудне і зовсім не приваблює ледачих південців, що люблять безтурботно бурлакувати. Доглядач на маяку живе майже як в'язень. За винятком неділі, він взагалі не має права залишати свій скелястий острівець. Раз на день йому привозять човном з Аспінваля харчі та свіжу воду, тоді човен одразу одпливає назад, і на острівці площею в один морг не залишається нікого. Доглядач живе в маяку й утримує його в порядку: вдень він вивішує різнокольорові прапори відповідно до показань барометра, а ввечері засвічує світло. Це була б не дуже трудна робота, якби не доводилось підніматись нагору до ліхтаря крутими й високими сходами — їх було понад чотириста, а доглядач часом мусить це робити кілька разів на день. Взагалі життя доглядача — монастирське, навіть більше — відлюдницьке. Отже, нічого дивного, що містер Ісаак Фалконбрідж був дуже заклопотаний, де знайти постійного наступника доглядача, і легко зрозуміти його радість, коли наступник несподівано з'явився того ж самого дня. То був чоловік уже старий, років сімдесяти або й більше, але ще бадьорий, з поставою і рухами солдата. Волосся у нього було зовсім біле, колір шкіри смаглявий, як у креолів, але очі блакитні, отже, родом він був не з півдня. Вираз обличчя його був пригнічений і сумний, але погляд прямий і чесний. Він одразу сподобався Фалконбріджеві. Залишалось тільки проекзаменувати його, і між ними зав'язалась така розмова:

— Звідки ви? — спитав консул.

— Я поляк.

— Що ви робили досі?

— Тинявся по світі.

— Доглядач повинен любити сидіти на місці.

— Я якраз потребую відпочинку.

— Чи служили ви коли-небудь? Чи маєте свідоцтва про чесне виконання обов'язків на державній службі?

Старий витягнув з пазухи злинялу шовкову шматину, схожу на обривок старого знамена. Розгорнув і сказав:

— Ось мої свідоцтва. Цього хреста я одержав у тридцятому. Другий — іспанський, його я одержав за карлістську війну; третій — французький — Почесного Легіону; четвертого одержав в Угорщині. Потім воював в Америці проти південців, там не давали хрестів, але ось свідоцтво.

Фалконбрідж узяв свідоцтво і став читати.

— Гм!.. Скавінський? Це ваше прізвище?.. Гм!.. Ви власноручно здобули двоє знамен в рукопашному бою... Так, ви були хоробрим солдатом!

— Зумію бути й сумлінним доглядачем.

— Там треба щодня вилазити по кілька разів на верх маяка. Ноги у вас здорові?

— Я пройшов пішки Плени.

— All right! Чи обізнані ви з морською службою?

— Три роки служив на китобійному судні.

— Ви перепробували багато професій.

— Не знайшов тільки спокою.

— Чому?

Старий стенув плечима.

— Така моя доля...

— В усякому разі мені здається, що для роботи на маяку ви вже старі.

— Сер! — раптом схвильовано заговорив старий. — Я дуже стомився і змучився. Як бачите, я багато пережив. Ця посада — одна з тих, яка мені найбільш підходить. Я старий, мені потрібен спокій! Треба вже собі сказати: отут ти й будеш сидіти, це твій останній порт. Ах, сер, і це тільки від вас залежить. Другої такої посади для мене може й не трапитись. Яке це щастя, що я опинився в Панамі... Благаю вас... Богом присягаюсь, що я, як той корабель, що як не зайде в гавань, то потоне... Коли хочете ощасливити старого чоловіка... Присягаюсь, що я чесна людина... але... годі з мене тих поневірянь...

В блакитних очах старого відбивалось палке прохання. Фалконбрідж, що мав добре серце, був зворушений.

— Well, — сказав він. — Приймаю вас. Тепер ви — доглядач на маяку.

Обличчя старого засвітилось невимовною радістю.

— Дякую.

— Чи можете сьогодні ж виїхати на маяк?

— Так точно.

— Отже, good bуе!.. Ще одне слово: за будь-яку похибку на службі ви будете звільнені.

— All rlght.

Того ж вечора, коли сонце сіло за перешийок, а після осяйного дня настала без сутінків ніч, новий доглядач, видно, був уже на місці, бо маяк, як звичайно, кинув на воду смугу яскравого світла. Ніч була зовсім спокійна, тиха, справжня тропічна ніч, насичена світлим туманом, що утворював навколо місяця велике райдужне кружало з м'якими розпливчастими краями. Море трохи хвилювалось — починався приплив. Скавінський стояв на балконі біля величезного сліпучого ліхтаря і знизу здавався маленькою чорною цяткою. Старий намагався зосередитись і обміркувати своє нове становище, але був дуже приголомшений тим, що сталося. Він почував себе так, як загнаний звір, коли нарешті сховається від погоні на якійсь неприступній скелі або в печері. Нарешті для нього настав час спокою. Почуття безпеки наповнювало його душу невимовною насолодою. На цій скелі він міг просто глумитися з своєї недолі, що посилала йому стільки поневірянь, нещасть та невдач. Він і справді був, мов той корабель, якому буря поламала щогли, порвала канати й паруси, кидала від хмар на дно моря, била його хвилями, плювала в нього піною — а він однак приплив у порт. Думаючи про спокійне майбутнє, що мало тут для нього початись, старий одну по одній відновлював у своїй пам'яті картини тієї бурі. Він розказав Фалконбрідж у тільки про головні події свого життя, але не згадав про тисячі інших пригод. Нещастя переслідувало його всюди: як тільки він напинав де-небудь намет і розпалював вогнище, щоб оселитись назавжди, відкілясь налітав вихор, зривав з кілків намет, розкидав вогнище, а його самого гнав на загибель. Дивлячись тепер з балкона маяка на освітлені хвилі, Скавінський пригадував усе, що пережив. Він воював у чотирьох частинах світу — і під час своїх поневірянь перепробував безліч усяких професій. Бувши працьовитим і чесним, він не раз заробляв чималі гроші, але, незважаючи на велику обережність, завжди несподівано втрачав їх. Він добував золото в Австралії, шукав алмази в Африці, був урядовим стрільцем у Східній Індії. Коли він свого часу купив у Каліфорнії ферму, її знищила посуха. Пробував торгувати з дикими племенами, що живуть в Центральній Бразілії, але пліт його розбився на Амазонці, а сам він, беззбройний і майже голий, кілька тижнів блукав по лісах, живлячись дикими плодами та щохвилини рискуючи потрапити в пащу кровожерним звірам. Відкрив кузню в Гелені, в Арканзасі, але вона згоріла під час пожежі, що знищила ціле місто. Потім у Скелястих Горах він потрапив у руки індіанців і тільки чудом був врятований канадськими стрільцями. Служив матросом на судні, що курсувало між Багією і Бордо, і гарпунником на китобої: обидва судна розбилися. Була у нього фабрика в Гаванні, але його обікрав компаньйон, коли він хворів на жовту пропасницю. І от він прибув до Аспінваля — і тут, здавалось, має настати кінець його поневірянням. Бо що може йому загрожувати на цьому скелястому острівці? Ні вода, ні вогонь, ні люди. А втім, від людей Скавінський зазнав небагато лиха. Частіше зустрічав добрих, ніж лихих.

Зате, здавалось, його переслідували всі чотири стихії. Люди, які його знали, просто казали, що йому не щастить, і цим пояснювали все. Сам він, кінець кінцем, став маніяком. Вірив, що якась могутня мстива рука переслідує його всюди, на суходолі й на морі. Але не любив про це говорити, лише часом, коли його питали, чия то рука, він мовчки показував на Полярну зірку й казав, що це йде відтіля... Невдачі справді сипались на нього безупинно і легко могли зламати того, хто їх на собі зазнавав. На щастя, у нього була терплячість індіанця й могутня, спокійна сила опору, властива чесним серцям. Свого часу в Угорщині він дістав кільканадцять багнетних ран, бо не хотів хапатись за стремено, на яке йому вказували, як на порятунок, і кричати "пардон". Так само не здавався він і нещастю. Ліз угору уперто, як мураха. Зіпхнутий сто разів, він спокійно починав свою мандрівку сто перший раз. Це був своєрідний і незвичайний чудак. Цей старий солдат, обпалений бог його знає в яких вогнях, загартований у злигоднях, мав серце дитини. Під час епідемії пропасниці на Кубі він захворів на неї тільки тому, що роздав хворим свій чималий запас хініну, не залишивши собі ні грана.

Дивувало в ньому й те, що після стількох невдач він не зневірився і не перестав сподіватися на краще. Взимку він завжди жвавішав і передрікав якісь великі події. Він нетерпляче їх ждав і думкою про них жив ціле літо. Та зими одна по одній минали, а Скавінський дочекався тільки того, що вони побілили йому голову. Нарешті він постарівся й почав втрачати енергію. Його терплячість все більше нагадувала покірність долі. Колишня витривалість змінилась розчуленістю, і загартований солдат перетворився в плаксія, готового пустити сльозу з будь-якого приводу. Крім того, час від часу мучила його страшна ностальгія, яку могла викликати дрібниця: ластівки, якісь сірі пташки, схожі на горобців, сніг на горах або якась мелодія, подібна до почутої колись... Кінець кінцем опанувала його тільки одна думка — думка про спочинок. Вона поглинула всі інші його прагнення й надії. Для цього вічного бурлаки не було вже нічого більш бажаного й дорожчого за якийсь куток, в якому він міг би відпочити й спокійно дожити віку.