Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Табір рухався поволі, але без зупинки, і по деякому часі місто почало затягатися блакитним серпанком, будинки і дахи зливалися в одну пляму, що сильно виблискувала на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високу могилу, зупинився й довго дивився у той бік. Місто це, що виблискувало зараз на сонці, й увесь цей край, який виднівся з могили, були справою рук князевих пращурів і його самого. Адже це вони, Вишневецькі, перетворили цю колись глуху пустелю в осідлий край, зробили його придатним для людського проживання, можна сказати, створили Задніпров'я. А найбільшу частину цієї справи зробив князь. Це він будував костьоли, вежі яких голубіють он там, над містом, він укріпив місто, він сполучив його трактами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, зводив замки, закладав села й поселення, приваблював жителів, знищував грабіжників, захищав від татарських набігів, беріг мир, для ратая і купця жаданий, запроваджував панування закону і справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і квітнув. Князь був його душею і серцем — і ось тепер довелося усе це покинути.
Ні, не маєтків цих із землями безмежними, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князеві, а того, що він стільки доклав до цього рук; він знав, що коли кудись дінеться, то й усе кудись дінеться, працю багатьох років відразу буде знищено, усе пропаде марно, запанує здичавіння, пожежі охоплять села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, заростуть бур'янами згарища і, якщо Бог дасть повернутися, усе–все треба буде починати спочатку, а можливо, вже й сил тих не буде і часу забракне, і впевненості такої, як колись, не стане. Тут минули літа, що принесли йому славу серед людей, заслуги перед Богом, а тепер і слава й заслуги розвіються з димом...
І дві сльози поволі скотилися у нього по щоках.
Були це останні сльози, після них у князевих очах залишилися тільки блискавки.
Князів кінь витяг шию і заіржав, а іржанню його одразу ж відповіли коні в хоругвах. Голоси ці вивели князя із задуми й підбадьорили його. Адже зосталося у нього ще шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, із котрими увесь світ перед ним розступиться і котрих, як єдиного порятунку, чекає пригнічена Річ Посполита. Задніпровська ідилія скінчилася, але там, де гуркочуть гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими зойками зливається плач невільників, стогін чоловіків, жінок і дітей, — там можна діяти і здобути славу рятівника і батька вітчизни... Хто ж по цей вінець руку простягне, хто ж рятуватиме так зганьблену, хлопськими ногами потоптану, принижену, вмирущу вітчизну, якщо не він — князь, якщо не це військо, котре он там, унизу, зброєю на сонці виблискує і миготить?
Табір саме проходив попід могилою, і у жовнірів, які побачили князя, що стояв із булавою в руці на вершині під хрестом, раптом вихопився із грудей окрик:
— Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Ієремія Вишневецький!
І сотні стягів схилилися йому до ніг, гусари грізно забрязкотіли нараменниками, гримнули, окселентуючи окрикам, литаври.
Тоді князь видобув шаблю і, піднявши її і погляд свій до неба, сказав так:
— Я, Ієремія Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, присягаю тобі, Господи, єдиному у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Богородице, що, піднявши цю шаблю супроти гультяйства, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не опущу, аж доки мені сил і життя вистачить, доки ганьбу цю змию і кожного ворога до ніг Речі Посполитої покладу, Україну заспокою і бунти хлопські у крові втоплю. І оскільки обітницю свою від щирого серця складаю, тож і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь.
Сказавши це, він постояв іще трохи, дивлячись у небо, після чого поволі з'їхав із могили до хоругов. Військо дійшло на ніч до Басані, села пані Криницької, котра зустріла князя, стоячи навколішки у воротах, бо її колишні селяни, від яких вона з допомогою найвірнішої челяді відбивалася, обложили її уже в садибі, але несподіваний прихід війська врятував і її, і дев'ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панянок було чотирнадцять.
Князь, наказавши схопити нападників, послав Понятовського, ротмістра козацької хоругви, до Канева, і той тієї ж ночі привів п'ятеро запорожців із васютинського куреня. Усі вони брали участь у корсунській битві і, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Запевнили також, що Хмельницький іще в Корсуні. Тугай–бей же з ясиром, зі здобиччю й з обома гетьманами подався до Чигирина, звідкіля мав їхати у Крим. Чули вони також, що Хмельницький дуже його просив військ запорозьких не покидати і супроти князя йти, але мурза на це не пристав, сказавши, що після розгрому польських військ і взяття у полон гетьманів козаки можуть упоратися й самі, а він довше не може чекати, інакше у нього вимре увесь ясир. Запитані про сили Хмельницького, козаки називали їх число тисяч на двісті, але всякого наброду, а добрих, себто запорожців і козаків панських та городових, що пристали до бунту, — тільки п'ятдесят тисяч.
Діставши ці відомості, князь піднісся духом, сподіваючись до того ж за Дніпром значно примножити свої сили за рахунок шляхти, решток коронного війська і панських дружин. Отож наступного дня вранці він вирушив далі.
За Переяславом війська увійшли у великі глухі ліси, що тяглися уздовж Трубежу аж до Козельця і далі до Чернігова. Був кінець травня — спека видалася страшна. У лісах замість прохолоди стояла така задуха, що людям і коням нічим було дихати. Худоба, яку вели за табором, падала щокроку або, відчувши воду, бігла до неї як шалена, перекидаючи вози і зчиняючи гармидер. Почали падати й коні, особливо у важкій кавалерії. Ночі переважно були нестерпні через незмірну кількість паразитів і сильний запах живиці, що її у таку спеку дерева виділяли сильніше, ніж зазвичай.
Так тривало чотири дні, а надвечір п'ятого спека стала надприродною. Із настанням ночі коні почали хропти, а худоба жалібно ревти, ніби передчуваючи якусь небезпеку, що її люди не могли поки що вгадати.
— Кров почули! — говорили у юрбах біженських шляхетських родин.
— Козаки за нами женуться! Битва буде!
Почувши ці слова, жінки залементували, чутки дійшли до челяді, зчинився переполох і почалася метушня — вози обганяли один одного або з'їжджали із тракту наосліп просто у ліс, застряючи поміж деревами.
Але прислані князем люди швидко відновили порядок. До того ж навсібіч розіслали загони, щоб довідатися, чи справді загрожує якась небезпека.
Пан Скшетуський, котрий добровольцем пішов із волохами, повернувся над ранок першим і мерщій подався до князя.
— Ну що там? — спитав Ієремія.
— Милостивий князю, ліси горять.
— Підпалені?
— Атож. Я схопив кілька осіб, і вони зізналися, що Хмельницький охочих послав іти назирці за вашою ясновельможністю й вогонь, якщо вітер буде погожий, підкладати.
— Живцем хоче нас спекти, битви не зав'язуючи. Веди–но сюди цих людей!
За хвилину привели трьох чабанів — диких, тупих, переляканих, котрі відразу ж зізналися, що їм справді наказано було підпалювати ліси.
Розповіли вони також, що слідом за князем було послано й війська, але йдуть вони до Чернігова іншою дорогою, ближче до Дніпра.
Тим часом прибули інші роз'їзди, і кожен привіз ту саму звістку:
— Ліси горять!
Але князя це, здавалося, зовсім не стривожило.
— Поганський спосіб, — мовив він, — та нічого з цього не вийде! Вогонь не перекинеться через річки, що течуть у Трубіж.
Справді–бо, у Трубіж, уздовж якого просувався на північ табір, упадало стільки річок, які утворювали тут і там широкі болота, що можна було не боятися: вогонь через них не перекинеться. Хіба що за кожним разом ліс довелося б підпалювати знову.
Перевіривши, роз'їзди невдовзі повідомили, що так воно й відбувається. Щодня вони приводили й підпалювачів, котрими прикрашали придорожні сосни.
Вогонь ширився вмить, але уздовж річок на схід і захід, а не на північ. Ночами, скільки оком сягнеш, небо полум'яніло. Жінки звечора до світанку співали побожних пісень. Перелякані дикі звірі вибігали з охоплених вогнем лісів на битий шлях і йшли за табором, змішуючись зі стадами домашньої худоби. Вітер нагнав диму, що затяг усе видноколо. Військо і вози просувалися наче у густому тумані, крізь який нічого не було видно. Дихати не було чим, дим роз'їдав очі, а вітер наганяв його дедалі більше. Сонячне світло не могло пробитися крізь цю пелену, і ночами від заграв було видніше, ніж удень. А лісові, здавалося, не було кінця.
Крізь такий дим і охоплені полум'ям ліси вів Ієремія своє військо. Надійшли вісті, що ворог іде по другий бік Трубежу, але не відомо було, скільки у нього воїнства. І все–таки Вершулові татари розвідали, що він іще дуже далеко.
Якось уночі до табору прибув пан Суходольський із Боденьок, із протилежного берега Десни. Це був давній придворний князя, котрий кілька років тому переїхав жити в село. Він теж тікав від хлопів, але привіз звістку, про яку у війську ще не знали.
І велике виникло збентеження, коли він на запитання князя про новини відповів:
— Кепські, милостивий князю! Чи відомо вам про розгром гетьманів і про смерть короля?
Князь, котрий сидів на малій дорожній табуретці перед наметом, схопився на рівні ноги:
— Як це? Король помер?
— Всемилостивий монарх спустив дух у Меречі за тиждень до корсунського розгрому, — сказав Суходольський.
— Господь милосердний не дав йому дожити до такої хвилини! — мовив князь і, схопившись за голову, вів далі: — Страшні часи настають для Речі Посполитої. Скликання сейму й обирання короля, interregnum , незгоди й закордонні інтриги — усе саме зараз, коли треба, щоб увесь народ єдиним мечем в одній руці був. Господь, напевно, відвернув од нас своє обличчя і в гніві своєму за гріхи карати нас задумав. Пожежу цю тільки король Владислав і міг загасити, бо дивної любові зажив він поміж козацтва, та й державець був войовничий.
Цієї миті кільканадцять офіцерів, серед яких були Зацвіліховський, Скшетуський, Барановський, Вурцель, Махницький і Поляновський, наблизилися до князя, і він сказав:
— Милостиві панове, король помер!
Голови ніби за командою оголилися. Обличчя споважніли.
