Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Навіть із далеких околиць поприходили шляхтичі з дружинами, дітьми, челяддю, кіньми, верблюдами і цілими чередами худоби. Поз'їжджалися також князівські комісари, підстарости, найрізноманітніші чиновники шляхетського стану, орендатори, євреї — одне слово, усі, проти кого бунт міг повернути лезо свого ножа. Можна було сказати: у Лубнах відбувається великий щорічний ярмарок, бо сюди приїхали навіть московські купці й астраханські татари, котрі, прибувши в Україну із крамом, затрималися тут через війну.
На базарному майдані стояли тисячі возів найрізноманітніших форм: із колесами, сплетеними з лози, і з колесами без спиць, з одного шматка дерева випиляними, козацькі вози, шляхетські шарабани. Знатніші гості розмістилися у замку і в господах, дрібнота ж і челядь — у наметах під костьолами. На вулицях палали багаття, на яких варили їсти. Всюди були тиснява, метушня і гуло, як у вулику. Найрізноманітніші мундири і найрізнобарвніші кольори: князівські жовніри із різних хоругов, гайдуки, виїзні лакеї, євреї у чорних опанчах, селянство. Вірмени у фіолетових ярмулках, татари у кожухах. Різномов'я, переклики, прокляття, дитячі голосіння, собачий гавкіт і ревіння худоби. Натовпи радісно вітали нові й нові хоругви, вбачаючи у них певність захисту і порятунку. Багато хто пішов під замок горланити славу князеві й княгині. Серед юрби ходили усякі чутки: то казали, що князь залишається в Лубнах, то — що їде аж ген далеко, у Литву, і треба буде туди за ним їхати, то — що ніби він уже розбив Хмельницького.
А князь тим часом, привітавшись із дружиною і повідомивши її про завтрашній від'їзд, журливо дивився на це скопище возів і людей, які потягнуться за військом і будуть для нього як камінь на ногах, затримуючи похід. Він тільки тішив себе думкою, що за Брагіном, у спокійніших краях, усе це розпорошиться, поховається по різних закутках і вже не буде тягарем. Сама княгиня з фрейлінами і двором мала їхати у Вишневець, аби князь із усім військом безпечно й без перешкод міг вирушити у полум'я війни. Приготування у замку було вже зроблено, вози із речами й коштовностями спаковано, харчі повантажено, двір хоч зараз сідати на вози й на коней готовий. А підготувала усе це княгиня Гризельда, котра душу в біді мала таку ж добру, як і князь, і майже рівнялася з ним енергійністю й непохитністю характеру.
Така готовність вельми втішила князя, хоч серце його краялося від думки, що доведеться покинути лубенське гніздо, де він зажив стільки щастя, де став таким могутнім, де такої слави сягнув. А втім, смуток його поділяли усі — і військо, і слуги, й увесь двір, бо всі були впевнені, що коли князь у далеких краях воюватиме, ворог не дасть Лубнам спокою і улюбленим цим мурам помститься за всі ті удари, які одержить від князівських рук. Отже, плачу й лементу не бракувало, особливо серед жіночої статі й тих, хто тут народився або залишав батьківські могили.
РОЗДІЛ XXIV
Пан Скшетуський, обігнавши усі хоругви, першим прискакав до замку, про князівну й Заглобу розпитуючи, але, звісно, нікого тут не знайшов. Тут їх не лише не бачили, а й не чули про них, хоч чутки про напад на Розлоги і про знищення василівського гарнізону сюди дійшли. Замкнувся тоді рицар у своїй квартирі, в цейхгаузі, наодинці з обманутою надією своєю — і жаль, і побоювання, й турбота знову обсіли його. Але він одганяв їх, як поранений воїн одганяє на бойовищі круків і галок, котрі злітаються до нього напитися теплої крові й урвати свіжого м'яса. Його підбадьорювала думка, що Заглоба, такий зугарний на витівки, все ж якось викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, знайде прихисток у Чернігові.
Пригадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи у Розлоги, здибав і котрий, як сам сказав, будучи з поводирем пограбований і роздягнений якимось чортом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись носа виткнути. Зненацька панові Скшетуському сяйнула думка, що це, либонь, Заглоба пограбував діда, аби для себе й для Гелени вдяганку дістати. "Інакше й бути не могло! — повторював собі намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, адже таке перевдягання значно полегшувало втечу. Сподівався він іще й на те, що Господь, невинність оберігаючи, Гелени не залишить, а бажаючи від нього ще більшу ласку для неї мати, вирішив і сам від гріхів очиститися.
Він вийшов із цейхгаузу і пішов шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його і дочекавшись, поки ксьондз утішить парафіянок, попросив висповідати його. Ксьондз повів намісника в каплицю, сів у сповідальні й нахилив вухо. Вислухавши, дав напучення, на розум наставляв, у вірі утверджував, утішав і картав. А картав за те, що не можна християнинові сумніватися у могутності Божій, а громадянинові більше про власне, ніж про вітчизни нещастя бідкатися, бо це своєрідне користолюбство — проливати більше сліз за себе, ніж за народ свій, а кохання своє оплакувати ревніше, ніж загальну біду. Відтак він ці біди, занепад і ганьбу вітчизни у таких піднесених і журливих словах оспівав, що вмить у серці рицаря велику любов до неї пробудив, у порівнянні з якою власні біди здалися йому такими малими, що він уже їх не помічав. Очистив ксьондз його і від жорстокості й ненависті, які помітив у ньому до козаків. "Тим, кого як ворогів віри, вітчизни і спільників поганства, громитимеш, казав він, — як кривдників своїх простиш, серцем не розлютишся і не помщатимеш. А коли цього доможешся, знаю, Господь тебе втішить і любов твою тобі поверне, і спокій тобі пошле...".
Потім він Скшетуського перехрестив, поблагословив і вийшов, хрестом йому на знак покути до ранку перед розп'яттям лежати наказавши.
У каплиці було порожньо й темно, лише дві свічечки миготіли перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на обличчя Христа, виконане в алебастрі й сповнене насолоди і терпіння. Минали години, а намісник лежав непорушно, ніби мертвий, дедалі виразніше відчуваючи, як гіркота, розпач, ненависть, біль, журба, страждання відлягають у нього від серця, виходять із грудей, повзуть, як змії, і щезають десь у темряві. Він відчув, що легше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров'я, нові сили, що в голові у нього яснішає і якесь блаженство поймає усе його єство — одне слово, перед вівтарем і перед Христом він знайшов усе, що тільки могла знайти людина тих часів, людина непохитної віри, без сліду й тіні сумніву.
Наступного для намісник ніби відродився. Почалася праця, біганина й метушня, бо то був день від'їзду із Лубен. Офіцерам зранку треба було оглянути хоругви, перевірити, чи готові коні й люди, відтак вивести їх у луги і вишикувати для походу. Князь прослухав святу месу в костьолі святого Міхала, після чого повернувся до замку і прийняв депутації від православного духівництва й від лубенських і хорольських міщан. Він сидів на троні в оточенні найнаближенішого рицарства у розписаній Хелмом залі, де лубенський бургомістр Грубий звернувся до нього по–українському від імені усіх міст, що належали до задніпровської держави. Спершу бургомістр просив його не від'їздити й не залишати своїх підданих як овець без пастиря, що, чуючи, інші депутати стуляли долоні й повторювали: "Не од'їжджай! Не од'їжджай!" Коли ж князь відповів, що це неможливо, вони припали йому до ніг, жалкуючи за добрим паном або тільки вдаючи, ніби жалкують, бо подейкували, що багато хто із них попри усі князівські ласки більше сприяв козакам і Хмельницькому. Але заможніші боялися простолюду, підозрюючи, що відразу ж після від'їзду князя з військом він повстане. Князь відповів, що старався бути їм не паном, а батьком, і благав їх вистояти у вірності королю й Речі Посполитій, спільній для всіх матері, під крилом якої вони кривд не терпіли, жили у спокої, зростали в достатку, не знаючи ніякого ярма, яке б інші накинути на них не забарилися. Подібними словами попрощався він і з православним духівництвом, після чого настала година від'їзду.
І тут плач і лемент челяді розлігся по всьому замку. Панянки із кімнати фрейлін непритомніли, а панну Анусю Борзобогату ледве привели до тями. І тільки княгиня сідала в карету із сухими очима й піднятою головою, бо горда пані соромилася показувати на людях свої переживання. Юрби людей стояли під замком, у Лубнах били в усі дзвони, поки осіняли хрестом усіх, хто від'їздив, вервечка карет, шарабанів і возів ледве протискувалася крізь замкову браму.
Нарешті й сам князь сів на коня. Стяги рейментів схилилися перед ним, на валах ударили гармати; плачі, людський гамір і окрики змішалися із голосами дзвонів, із пострілами, звуками похідних сурм, із гуркотом барабанів. Рушили.
Попереду йшли дві турецькі хоругви під проводом Розтворовського й Вершула, потім артилерія пана Вурцеля, піхота оберштера Махницького, за ними їхала княгиня з фрейлінами й увесь двір, вози з речами, далі волоська хоругва пана Биховця і, нарешті, основні сили війська — головні рейменти важкої артилерії, панцирні й гусарські хоругви, замикали ж колону драгуни і семени.
За військом нескінченною й строкатою змією тяглася вервечка шляхетських повозок, що везла родини усіх тих, хто після від'їзду князя залишатися на Задніпров'ї не схотів.
У рейментах грали сурми, але серця у всіх обливалися кров'ю. Кожен, дивлячись на ці мури, думав про себе: "Люба оселе, чи побачу тебе ще хоч раз у житті?" Виїхати легко, але повернутися важко. А кожний же залишав у цих місцях якусь частинку душі й милі серцю спогади. Тому всі погляди востаннє були звернені на замок, на місто, на вежі костьолів і бані церков, на дахи будинків. Кожен знав, що лишав тут, але не знав, що чекало на нього там, у тій синявій далині, куди йшло військо...
Серце кожного стискав невимовний жаль. Місто волало за тими, хто від'їздив, голосами дзвонів, ніби благаючи й заклинаючи, зі свого боку, не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим прийдешнім випробуванням; місто волало, ніби своїм жалібним дзвоном хотіло попрощатися й залишитися у пам'яті...
Отож хоч вервечка й віддалялася, голови були повернуті до міста, і у всіх на обличчі можна було прочитати: "Невже ми бачимося востаннє?".
Авжеж! Із усього цього війська і юрби, з усіх цих тисяч, що йшли цієї миті з князем Вишневецьким, ані йому самому, ані будь–кому іншому вже не судилося побачити ні міста, ні краю.
Сурми грали.
