Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Та оскільки пана Машкевича з відповіддю гетьманів довго не було видно, князь рушив на Переяслав, висилаючи в усі сторони передові загони, а також накази, щоб ті рейменти, які скрізь розкидані по Задніпров'ю, якнайспішніше підтягалися до Лубен.
Але надійшли вісті, що кільканадцять козацьких хоругов, які на кордоні з ордою у паланках стояли, розбіглися або пристали до бунту. Отже, князь побачив, що сили його враз зменшилися, і був цим прикро вражений, бо не сподівався, що люди, котрих він стільки разів водив у звитяжні битви, колись можуть його покинути. Однак зустрівшись із паном Поляновським і дізнавшись про таку нечувану поразку, він звістку цю од війська приховав і йшов далі до Дніпра, вирішивши йти наосліп у гущу бурі та бунту й або помститися за поразку, змивши неславу війська, або самому кров пролити. При цьому він гадав, що якась частина, а може, й немала, коронних військ могла після розгрому вціліти. Якби вони підсилили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на звитягу помірятися силами з Хмельницьким.
Зупинившись у Переяславі, наказав він малому панові Володийовському і панові Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці — у Черкаси, у Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів розіслали й усі судна і пороми, які були в тій окрузі, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.
Посланці дізналися від зустрічних утікачів про поразку, але в усіх означених містах жодного судна не знайшли, бо, як уже було сказано, половину їх великий коронний гетьман давно для Кричевського і Барабаша забрав, решту ж збунтований на правому березі простолюд, побоюючись князя, знищив. І все–таки пан Володийовський, звелівши нашвидкуруч збити із колод пліт, самотужки дістався на правий берег. Там він схопив кільканадцять козаків, яких доставив до князя. Від них князь довідався про потворні розміри бунту і про страшні наслідки, які корсунська поразка вже спричинила. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт розливався, як повінь, коли вона котиться рівниною, на млі ока займаючи дедалі більший простір. Шляхта захищалася у великих і малих замках. Але багато з них уже було взято.
Хмельницький збільшував свої сили із кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його військ у двісті тисяч осіб, а через пару днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він іще стояв у Корсуні й, користуючись передишкою, заодно наводив лад у своїх незліченних загонах. Простолюд він поділив на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорозьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії брати поближні замки.
Зваживши усе це, князь Ієремія зрозумів, що і через брак суден та поромів, виготовлення яких для шеститисячного війська відібрало б кілька тижнів, і через вибуялу над усяку міру силу супротивника можливості переправитися за Дніпро у тій місцевості, де він зараз перебував, у нього немає. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник пан Александер Замойський, пан Володийовський і пан Вурцель були за те, аби вирушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, а звідти йти на Любеч і тільки там переправитися до Брагіна. Це була дорога довга й небезпечна, бо за чернігівськими лісами шлях до Брагіна лежав через широкі болота, де й піхоті нелегко було пройти, не кажучи вже про важку кавалерію, вози й артилерію.
І все–таки рада князеві сподобалася, він тільки прагнув перед цією довгою і, як він гадав, безповоротною дорогою ще раз тут і там на Задніпров'ї своєму з'явитися, щоб вибуху повстання зараз не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у пам'яті людській лишити, аби, поки його не буде, пам'ять ця сама охороняла край і захищала усіх тих, хто не зміг піти із військом. Опріч того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрейліни, увесь двір і деякі рейменти, а саме піхота, зоставалися ще у Лубнах. Отож князь поклав собі вирушити на останнє прощання до Лубен.
Військо виступило того ж дня, а на чолі — пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були геть усі русинами, але звиклими до дисципліни і на регулярних жовнірів оберненими. Вірністю ж своєю вони переважали майже усі інші хоругви.
Край був поки що спокійний. Де–не–де, правда, з'явилися зграї гультяїв, котрі грабували як двори, так і селян. Таких чимало дорогою було побито й посаджено на палі. Але простолюд іще ніде не повстав. Уми кипіли, вогонь палав у селянських очах і душах — тихо озброюючись, селяни тікали за Дніпро. Проте страх іще стримував прагнення крові й мордувань. Поки що тільки лихою призвісткою на майбутнє можна було вважати те, що навіть у тих невеличких селах, звідкіля селяни не подалися досі до Хмеля, вони розбігалися при наближенні князівських військ, ніби побоюючись, аби страшний князь не прочитав у них на обличчях того, що крилося на їхній совісті й не покарав завчасу. Але карав він тільки там, де виявляв бодай найменшу ознаку зароджуваного бунту, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав невгамовну, карав без міри й жалю.
Можна було сказати, що по обидва боки Дніпра блукали тоді два привиди: один для шляхти — Хмельницький, другий для збунтованого простолюду — князь Ієремія. Люди навіть перешіптувалися, що коли ці двоє зітнуться, то, мабуть, сонце затьмариться і води в усіх річках кривавими стануть. Але зітнення не було близьким, бо цей самий Хмельницький, звитяжець під Жовтими Водами, звитяжець під Корсунем, цей самий Хмельницький, котрий у пух і прах розбив коронні війська, взяв у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч вояків, просто боявся цього самого володаря із Лубен, який хотів шукати його за Дніпром.
Князівське військо щойно перейшло Сліпорід, сам же князь зупинився на спочинок у Пилипові, коли йому сповістили, що від Хмельницького прибули посланці з листом і просять їх вислухати. Князь наказав їх негайно привести. І тоді шестеро запорожців з'явилися у підстаростівському дворику, де зупинився князь, і зайшли досить пихато, особливо найстарший із них, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і своїм свіжим полковницьким чином. Та коли вони побачили обличчя князя, їх ураз пойняв такий великий страх, що, припавши йому до ніг, вони не сміли промовити й слова.
Князь, сидячи в оточенні передового рицарства, звелів їм підвестися і запитав, із чим прибули.
— Із листом від гетьмана, — відповів Сухорука.
Князь, не зводячи очей із козака, відповів спокійно, із притиском на кожному слові:
— Від лиходія, гультяя і розбійника, а не від гетьмана!
Запорожці зблідли, а радше, посиніли і, похнюпившись, мовчки стояли біля дверей.
Тим часом князь наказав панові Машкевичу взяти у них листа і прочитати.
Лист був покірний. У Хмельницькому, хоч і після Корсуня, лис узяв гору над левом, а змія над орлом, бо він не забував, що пише до Вишневецького . Може, він лащився, аби заспокоїти і тим легше вкусити, але таки лащився. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, а гетьманів просто спіткала немилість фортуни і що у цьому не він, Хмельницький, винуватий, а зла доля й утиски, яких в Україні козаки зазнають. Одначе князя він просить, щоб той цим не засмучувався і простити йому зволив, за що він назавжди лишиться слухняним і покірним князівським слугою, а щоб князівську ласку для посланців своїх дістати і від суворого князівського гніву їх уберегти, він повідомляє, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі було спіймано, відпускає цілим і здоровим.
Далі йшли скарги на гордовитість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя узяти не схотів, чим гідність його гетьманську і всього Війська Запорозького вельми знехтував. Саме цим гордині й нехтуванню, які козаки постійно терпіли від ляхів, приписував Хмельницький усе, що трапилося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Нарешті лист закінчувався запевненнями у жалю й вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися покірним слугою його князівської волі.
Слухаючи листа, самі посланці дивувалися, бо наперед не знали, про що у ньому йдеться, припускали, що, радше, про кривди і пихаті виклики, аніж прохання. Зрозуміло їм було тільки, що Хмельницький не хотів ставити усього на карту супроти такого уславленого вождя і, замість піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, покорою збивав із пуття, чекаючи, як видно, що князівські сили у походах і битвах із поодинокими ватагами порідіють, одне слово, боявся князя. Посланці через це присмирніли ще дужче і під час читання не зводили очей з обличчя Ієремії — чи не прочитають, бува, на ньому своєї смерті. І хоч, їдучи сюди, були до неї готові, зараз їх пойняв страх. А князь слухав спокійно, час від часу заплющуючи очі, ніби намагаючись приховати зачаєні у них громи, і видно було як на долоні, що він намагається приборкати у собі страшний гнів. Коли листа було дочитано, він не сказав посланцям ні слова, тільки звелів панові Володийовському вивести їх геть і тримати під стражею, сам же, звернувшись до полковників, мовив ось що:
— Вельми хитрий цей супротивник, бо чи хоче цим листом мене приспати, щоб на сонного напасти, чи у глиб Речі Посполитої податися, де укладе угоду, прощення від забарних станів і короля одержить, а сам у цей час відчуватиме себе в безпеці, бо якщо я й далі хотітиму проти нього воювати, тоді вже я вчиню супроти волі Речі Посполитої і мене вважатимуть заколотником.
Вурцель аж за голову схопився.
— O vulpes astuta!
— Що ж ви тепер порадите вчинити? — милостиві панове? — спитав князь. — Говоріть сміливо, а потім я вам свою волю оголошу.
Старий Зацвіліховський, котрий уже давно, покинувши Чигирин, пристав до князя, мовив:
— Нехай же все буде з волі вашої князівської ясновельможності, але якщо мені дозволено дати пораду, то скажу я, що із притаманною вашій князівській ясновельможності проникливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; ось тому я думаю, що на листа його зовсім не треба зважати, але, убезпечивши спочатку княгиню–пані, треба йти за Дніпро і починати війну, перш ніж Хмельницький укладе якісь угоди, бо ганьба і зневага для Речі Посполитої — такі insulta лишати без покарання.
