Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Якби він їх зустрів, йому байдуже було б до погоні".

І справді, панові Заглобі вельми не таланило, а фортуна була до нього зовсім неприхильна, бо не наткнувся він на хоругвочку пана Кушеля, інакше б відразу був урятований і не мав би чого боятися.

Тим часом у Прохорівці його ніби громом уразила звістка про корсунську поразку. Уже дорогою до Золотоноші селами й хуторами ходили чутки про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, бо з досвіду знав, що серед людей усяка звістка розростається до нечуваних розмірів і що особливо про козацькі переваги простолюд сам собі чудеса розказує. Але у Прохорівці важко вже було далі сумніватися. Правда, страшна і зловісна, била як обухом по голові. Хмель тріумфував, коронне військо розбите, гетьмани в полоні, а вся Україна у вогні.

Пан Заглоба у першу мить навіть розгубився. Адже він був у жахливому становищі. Фортуна відвернулася од нього й дорогою, бо в Золотоноші він не знайшов жодного загону. Місто аж верещало проти ляхів, а невеличка стара фортеця була покинута. Він анітрохи не сумнівався, що Богун його шукає і що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як зацькований русак, але він добре знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. Отже, позаду в пана Заглоби був Богун, попереду — море селянського бунту, різанина, підпали, татарські загони, озвірілі юрби.

Тікати у такому становищі було завданням майже неможливим для виконання, особливо з дівчиною, котра, хоч і перевдягнена у дідового поводиря, всюди привертала увагу своєю незвичайною вродою.

Воістину було від чого розгубитися.

Але пан Заглоба ніколи надовго не розгублювався. Попри велику кашу в голові він досконало знав, а радше найвиразніше відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, бунту, різанини і навіть Хмельницького. На саму думку, що можна опинитися в руках страшного отамана, шкіра на пану Заглобі терпла. "Цей би вже мені всипав! — щомиті повторював він сам собі. — А тут іще переді мною море бунту!"

Залишався один спосіб урятуватися: покинути Гелену й віддати її волі Божій. Але робити цього пан Заглоба не хотів.

— Не може бути, — казав він дівчині, — щоб ти нічого мені не підсипала, мила панно, що мене до тебе так прихилило, тому мені за тебе шкуру на ящір вичинять.

Але покинути Гелени він не хотів і навіть думки такої не допускав. Що ж йому тоді було робити?

"Га! — думав він. — Князя шукати не час! Переді мною море, отож пірну я у це море, принаймні сховаюся, а дасть Бог, і на другий берег перепливу".

І він вирішив переправитися на правий берег Дніпра.

Але у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький ще для Кричевського і посланих із ним військ позабирав усі дубаси, тухалеї, пороми, чайки і човники, від Переяслава й аж до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. На нього чекали тисячі втікачів із довколишніх поселень Задніпров'я. У селі виявилися зайнятими всі хати, обори, стодоли, хліви і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба й справді мусив лірою і піснею на шматок хліба заробляти. Цілу добу не могли переправитися, бо пором двічі ламався і його лагодили.

Ніч із Геленою вони провели на березі річки, сидячи біля багаття укупі з юрбами п'яних селян. А ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взуванка до крові натерла їй ноги. Вона боялася злягти зовсім. Обличчя її змарніло і зблідло, дивні очі пригасли. Її постійно огортав страх, що попри костюм її впізнають або що несподівано їх наздожене Богун.

Тієї ж ночі вона бачила страшне видіння. Селяни привели від гирла Росі кількох шляхтичів, котрі хотіли урятуватися від татарського набігу у володіннях Вишневецького, й по–звірячому замордували їх на березі. Їм повисвердлювали очі, а голови порозчавлювали між камінням. Крім того, у Прохорівці було дві єврейські родини. Їх знавісніла юрба повкидала у Дніпро, а позаяк вони не хотіли відразу йти на дно, їх попритоплювали довгими списами. Супроводжувалося це вереском і пиятикою. Захмелілі молодці дуріли із захмелілими молодицями. Жахливі вибухи сміху зловісно лунали на темних дніпровських берегах. Вітер розносив багаття; червоні головешки й іскри, підхоплені вихором, летіли конати у хвилях. Іноді виникав переполох. Час від часу якийся п'яний охриплий голос горланив у темряві: "Люди, рятуйтеся, Ярема йде!!!", і натовп наосліп кидався на берег, топчучи й зіштовхуючи одне одного у воду. Одного разу мало не затоптали Заглоби і князівни. Це була пекельна ніч, якій, здавалося, не буде кінця. Заглоба вижебрав кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та знепритомніла б або почала б марити.

Нарешті дніпрові хвилі стали світліти й поблискувати. Світало. День уставав хмарний, понурий, блідий. Заглоба хотів чимшвидше переправитися на другий бік. На щастя, полагодили й пором. Але товча утворилася жахлива.

— Пропустіть діда! Пропустіть діда! — кричав Заглоба, тримаючи поперед себе між простягнутими руками Гелену й оберігаючи її від тисняви. — Пропустіть діда! Я до Хмельницького і до Кривоноса йду! Пропустіть діда, люди добрі, любі молодці, щоб чорна смерть скосила вас і дітей ваших! Я ж погано бачу, впаду у воду, поводиря мені втопите. Дайте дорогу, дітки, щоб вам параліч розбив усі ваші члени, щоб ви виздихали, щоб ви на палях сконали!

Отак викрикуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу заштовхнув на пором Гелену, а потім утаскавшись і сам, знову заходився кричати:

— Досить уже вас тут!.. Чого так пхаєтесь?.. Пором потоне, якщо вас тут стільки наб'ється. Годі! Годі!.. І ваша черга надійде, а не надійде, то й байдуже!

— Годі! Годі! — волали ті, хто дістався на пором. — Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружилися, і пором почав віддалятися од берега. Бистра течія відразу ж знесла його трохи вниз у напрямку Домантова.

Вони подолали вже половину річки, коли із прохорівського берега почулися крики й волання. Страшне замішання зчинилося серед натовпів, що лишилися там: одні як шалені тікали до Домантова, другі стрибали у воду, треті верещали, махаючи руками, або падали на землю.

— Що це? Що сталося? — питали на поромі.

— Ярема! — крикнув один голос.

— Ярема, Ярема! Тікаймо! — волали інші.

Весла почали гарячково бити по воді, і пором помчав по хвилях як козацька чайка.

Тої ж миті якісь вершники з'явилися на прохорівському березі.

— Війська Яреми! — кричали на поромі.

Вершники шарпалися туди–сюди по берегу, крутилися, про щось розпитували людей і нарешті почали кричати поромникам:

— Стій! Стій!

Заглоба глянув, і холодний піт пройняв його з ніг до голови — він упізнав Богунових козаків.

Це й справді був Антон зі своїми семенами.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба ніколи надовго голови не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять люди, що недобачають, і певний час удивлявся в берег, відтак почав кричати, ніби з нього хтось живцем шкуру знімав:

— Дітки! Це ж козаки Вишневецького! О, заради Бога і Святої Пречистої мерщій до берега! Ми вже тих, що лишилися, пом'янемо, а пором порубати, інакше всім нам погибель!

— Мерщій, мерщій, порубати пором! — волали інші.

Зчинився галас, серед якого не було чути зойків, що долинали з боку Прохорівки. Цієї миті пором заскреготів об прибережний гравій. Селяни почали вискакувати на берег, але одні ще не встигли висадитися, другі уже рвали борти порома, били сокирами по дну. Дошки й відірвані тріски літали в повітрі. Нещасне судно знищувалося з люттю, розривалося на шматки і шматочки, а страх додавав руйнівникам снаги.

А увесь цей час пан Заглоба кричав:

— Рубай, трощи, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Кричачи отак, він націлив своє здорове око на Гелену і почав ним значливо підморгувати.

Тим часом на протилежному березі лемент, поки знищували пором, посилився, та оскільки було дуже далеко, не можна було зрозуміти, що кричали. Вимахування рук здавалися погрозами і тому тільки пришвидшили знищення.

За кілька хвилин судно зникло під водою, але раптом у всіх із грудей знову вирвався окрик жаху і відчаю:

— Скачуть у воду! Пливуть до нас! — лементували селяни.

Спершу один вершник, а за ним кілька десятків інших в'їхали на конях у воду й пустилися плавом на протилежний берег. Це було затією безумно сміливою, бо переповнена з весни річка бігла набагато бистріше, аніж завжди, утворюючи тут і там численні вири й закрути. Підхоплені течією коні не могли пливти прямо, їх зносило водою із незвичайною швидкістю.

— Не допливуть, — кричали селяни.

— Потонуть!

— Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.

— На погибель же їм!

Коні подолали третину річки, але течія зносила їх униз дедалі сильніше. Певно, вони вибилися із сил і поволі, але щораз глибше занурювалися. За хвилю молодці, що сиділи на них, були вже до пояса у воді. Минув іще якийся час. Прибігли селяни з Шелепухи подивитися, що діється: вже тільки кінські голови виднілися над водою, а молодцям вода доходила до грудей. Але піврічки вони уже здолали. Та ось одна кінська голова і один молодець зникли під водою, за ними другий, третій, четвертий, п'ятий... Число вершників меншало й меншало. У натовпах обабіч річки запанувало глухе мовчання, але всі йшли униз за течією, аби побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини річки подолано, число вершників іще зменшилося, але стало чути вже важке хропіння коней і голоси, які підохочували молодців; видно було, що дехто із них допливе.

Зненацька серед тиші пролунав голос Заглоби:

— Гей! Дітки! За пищалі! На погибель князівським!

Бухнули димки, загриміли постріли. З річки почулися розпачливі крики, і по хвилі коні й молодці — усе зникло. Річка спорожніла, тільки вже десь далеко, на гребенях хвиль, мелькали часом то темне кінське черево, то червона шапка молодця.

Заглоба дивився на Гелену і підморгував...

РОЗДІЛ XXII

Князь–воєвода руський, перш ніж здибав пана Скшетуського, що сидів на попелищі Розлогів, знав уже про корсунську поразку, бо йому про неї пан Поляновський, товариш князівський гусарський, у Саготині сказав. Ще перед цим князь побував у Прилуках і звідти пана Богуслава Машкевича до гетьманів із листом відправив, питаючи, де вони йому з усіма військами стати накажуть.