Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та й сам Смекалов знає, що арештантові це відомо; знає, що навіть і солдати, які стоять із зведеними різками над лежачою жертвою, про цю саму штуку теж давно вже начулися, і все-таки він повторює її знову,— так вона йому раз назавжди сподобалась, можливо, саме тому, що він її вигадав, з літературного самолюбства. Арештант починає читати, люди з різками чекають, а Смекалов аж трохи нагнеться з місця, руку піднесе, люльку перестане курити, жде певного слівця. Після першого рядка відомих стихів арештант доходить, нарешті, до слова "на небеси". Того тільки й треба. "Стій! — кричить запалений поручик і вмить з натхненним жестом, звертаючись до солдата, що звів різку, кричить: — А ти йому піднеси!"

І заходиться реготом. Солдати, що стоять довкола, теж посміхаються: посміхається той, хто січе, мало не посміхається навіть той, кого січуть, дарма що різка на команду "піднеси" свистить уже в повітрі, щоб за одну мить мов бритвою різонути по його винуватому тілу. І радіє Смекалов, радіє саме з того, що ось як же це він так гарно придумав — і сам вигадав: "на небеси" і "піднеси" — і до речі, і в риму виходить. І Смекалов іде після кари цілком вдоволений з себе, та й висічений теж іде мало не вдоволений з себе і з Смекалова, і, дивишся, за півгодини вже розповідає в острозі, як і тепер, у тридцять перший раз, було повторено вже тридцять разів перше повторену штуку. "Одно слово, душа людина! Забавник!"

Часом навіть якоюсь маніловщиною відгонили спогади про доброго поручика. {

— Бувало, йдеш ото, хлопці,— розповідає який-не-будь арештантик, і все обличч|я його усміхається від спогаду,— ідеш, а він уже сидить собі під віконцем у халатику, чай п'є, люлечку покурює. Скинеш шапку.— Куди, Аксьонов, ідеш?

— Та на роботу, Михаиле Васильовичу, насамперед до майстерні треба,— засміється собі... Тобто душа людина! Одно слово, душа!

— І не нажити такого! —додає хтось із слухачів.

III. ПРОДОВЖЕННЯ1

Я повів тепер мову про кари, як також і про різних виконавців цих цікавих обов'язків, власне тому, що, переселившись до госпіталю, аж тоді дістав і перше наочне уявлення про всі ці справи. До того часу я знав про це тільки з чуток. До наших двох палат зводили всіх покараних шпіцрутенами підсудних з усіх батальйонів, арештантських відділень та інших військових команд, розташованих у нашому місті й у всій його окрузі. Цього першого часу, коли я до всього, що діялося круг мене, ще так жадібно приглядався, усі ці дивні для мене порядки, усі ці покарані й ті, що готувалися до кари, природно справляли на мене дуже сильне враження. Я був схвильований, збентежений і переляканий. Пам'ятаю, що тоді ж таки я раптом і нетерпляче став заглиблюватися в усі подробиці цих нових явищ, слухати розмови й розповіді на цю тему інших арештантів, сам запитував їх, домагався рішень. Мені хотілося, між іншим, знати неодмінно всі ступені вироків та виконань їх, усі відтінки цих виконань, погляд на все це самих арештантів; я намагався уявити собі психологічний стан тих, що йшли на кару. Я сказав уже, що перед карою рідко хто буває спокійний, не виключаючи навіть і тих, котрих уже попереду багато й не раз били. Тут взагалі засудженого опадає якийсь гострий, але суто фізичний страх, мимовільний і невідпорний, що пригнічує все моральне єство людини. Я й потім, протягом усіх цих кількох років острожного життя, мимохіть придивлявся до тих із підсудних, котрі, пролежавши

в госпіталі після першої половини покарання й залікувавши свої спини, виписувалися з госпіталю, щоб назавтра ж виходити другу половину призначених за конфірмацією палок. Цей поділ покарання на дві половини буває завжди за ухвалою лікаря, присутнього при карі. Якщо призначене за злочин число ударів велике, так що арештантові всього за раз не знести, то ділять йому це число на дві, навіть на три частини, залежно від того, що скаже лікар під час уже самого покарання, тобто чи може караний іти крізь стрій далі, а чи це пов'язуватиметься з небезпекою для його життя. Звичайно п'ятсот, тисячу і навіть півтори тисячі виходять за раз; та коли вирок на дві, на три тисячі, то виконання поділяється на дві і навіть на три частини. Ті, хто, залікувавши після першої половини свою спину, виходили з госпіталю, щоб іти під другу половину, в день виписки й напередодні бували звичайно похмурі, понурі, неговіркі. Помічалася в них деяка отупілість розуму, якась неприродна неуважливість. У розмови така людина не заходить, а більше мовчить; найцікавіше, що з таким і самі арештанти ніколи не розмовляють і не намагаються забалакувати про те, що його жде. Ні зайвого слова, ні втіхи; стараються навіть і взагалі мало уваги звертати на такого. Це, звісно, краще для підсудного. Бувають винятки, як от, приміром, Орлов, про якого я вже розповідав. Після першої половини покарання він тільки на те й досадував, що спина його довго не заживає та що не можна йому швидше виписатися, щоб швидше виходити решту ударів, рушити з партією на призначене йому заслання й тікати з догУЬги. Та цього розважала мета, і бозна-що було в нього на думці. Це була палка й живуча натура. Він був дуже вдоволений, дуже збуджений, хоч і приборкував свої відчуття. Річ у тому, що він іще перед першою половиною покарання думав, що його не випустять з-під палок та що він має вмерти. До нього доходили вже різні чутки про заходи начальства, ще коли він перебував під судом; він уже й тоді готувався до смерті. Але, виходивши першу половину, він підбадьорився. Він прийшов у госпіталь побитий мало не до смерті; я ще ніколи не бачив таких виразок; але він прийшов з радістю в серці, з надією, що лишиться живий, що чутки були неправдиві, що його ось випустили ж з-під палок, отже, тепер, після довгого перебування під судом, йому вже починали мріятися дорога, втеча, воля, поля й ліси... За два дні після

виписки з госпіталю він умер у тому ж таки госпіталі, на тій самій койці, не витримавши другої половини. Та я вже згадував про це.

І, однак, ті самі арештанти, котрі переживали такі тяжкі дні й ночі перед самим покаранням, саму кару зносили мужньо, не виключаючи й найлегкодухіших. Я рідко чув стогін навіть першої ночі по їх прибутті, і навіть від надзвичайно тяжко побитих: взагалі народ уміє витерплювати біль. Про біль я багато розпитував. Мені часом хотілося певно дізнатися, який великий цей біль, з чим його, нарешті, можна порівняти? Далебі, не знаю, навіщо я домагався цього. Одне тільки пам'ятаю, що не з пустої цікавості. Кажу знову, я був схвильований і приголомшений. Але в кого я не питав, я ніяк не міг дістати задовільної для мене відповіді. Пече, мов вогнем палить,— ось усе, що я міг почути, і це була єдина у всіх відповідь. Пече, та й годі. Того ж першого часу, зійшовшись ближче з М—м, я розпитував і його. "Боляче дуже,— відповідав він,— а відчуття — пече, мов вогнем, мов смажиться спина на найбільшому вогні". Одним словом, усі казали в одне слово. Втім, пам'ятаю, я тоді ж зробив один дивний висновок, вірності якого особливо не обстоюю; але спільність оцінки самих арештантів дуже його підтримує: це те, що різки, коли їх дають дуже багато, найтяжча кара з усіх у нас уживаних. Здавалося б на перший погляд, що це безглуздо й неможливо. Однак з п'ятисот, навіть з чотирьохсот різок можна засікти людину на смерть; а з понад п'ятисот майже напевно. Тисячі різок не витерпить за раз навіть людина найсильнішої будови. Тим часом п'ятсот палок можна знести без ніякої небезпеки для життя. Тисячу палок може знести, без побоювання за життя, навіть і не сильної будови людина. Навіть з двох тисяч палок не можна забити людини середньої сили й здорової будови. Арештанти всі казали, що різки гірші, ніж палки. "Різки шкулькіші,— говорили вони,— муки більше". Звичайно, різки болючіші за палки. Вони дужче подразнюють, дужче діють на нерви, збуджують їх понад міру, потрясають понад можливість. Я не знаю, як тепер, але в недавню старовину були джентльмени, котрим можливість висікти свою жертву давала щось, що нагадує маркіз де Сада й Бренвільє. Я гадаю, що в цьому відчутті є щось таке, від чого в цих джентльменів завмирає серце, солодко й боляче разом. Є люди, що як тигри прагнуть лизнути крові. Хто спізнав раз

цю владу, це безмежне панування над тілом, кров'ю й духом такої ж, як сам, людини, так само створеної, брата за Христовим законом; хто спізнав владу й цілковиту можливість принизити найбільшим приниженням іншу істоту, яка носить на собі образ божий, той уже несамохіть якось втрачає владу над своїми відчуттями. Тиранство є звичка; воно наділене розвитком, воно розвивається, врешті, у хворобу. Я стою на тому, що найкраща людина може через звичку огрубіти й отупіти до ступеня звіра. Кров та влада п'янять: розвиваються "загрубілість, розпуста; розумові й почуттю стають доступні і, врешті, солодкі найненормальніші явища. Людина й громадянин гинуть у тирані навіки, а повернення до людської гідності, до каяття, до відродження стає вже для нього майже неможливим. До того ж приклад, можливість такої сваволі діють і на все суспільство заразливо: така влада спокуслива. Суспільство, що байдуже дивиться на таке явище, вже само заражене у своїй основі. Одно слово, право тілесного покарання, дане •одному над другим, є одна з болячок суспільства, є один з найсильніших засобів для знищення в ньому всякого зародку, всякої спроби громадянськості та цілковита підстава для неодмінного й невідхильного його розкладу.

Катом гидують же в суспільстві, але катом-джентль-меном далеко ні. Тільки недавно висловлено противну думку, але висловлено її ще в самих книжках, абстрактно. Навіть ті, хто висловлює її, не всі ще встигли загасити в собі цю потребу самовладдя. Навіть кожен фабрикант, кожен антрепренер неодмінно мусить відчувати якусь дразливу втіху в тому, що його робітник залежить іноді весь, з усією сім'єю своєю, єдино від нього. Це напевно так; не геть як скоро покоління відривається від того, що сидить у ньому спадково; не геть як скоро відмовляється людина від того, що ввійшло в кров її, передане їй, сказати б, з матернім молоком. Не буває таких скороспілих переворотів. Усвідомити провину й родовий гріх іще замало, дуже замало; треба зовсім від нього відзвичаїтися.