Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Неначе він "засихав" ув острозі. Так принаймні про нього згодом висловлювались арештанти, між якими він залишив по собі добру пам'ять. Згадую тільки, що в нього були чудові очі, і, далебі, не знаю, чому він мені так виразно згадується. Він умер годині о третій пополудні, морозного й ясного дня. Пам'ятаю, сонце так і пронизувало міцним, скісним промінням зелені злегка підмерзлі шибки у вікнах нашої палати. Цілий потік його лився на нещасного. Вмер він не при пам'яті і важко, довго відходив, кілька годин поспіль. Ще від ранку очі його вже починали не впізнавати тих, що до нього підходили. Його хотіли якось полегшити, бачили, що йому дуже важко, дихав він трудно, глибоко, з хрипінням; груди його високо здіймалися, наче йому повітря було замало. Він збив із себе укривало, весь одяг і, нарешті, почав зривати з себе сорочку: навіть і вона здавалася йому важкою. Йому допомогли і зняли з нього й сорочку. Страшно було дивитися на це довге-довге тіло, з висхлими до кісток ногами й руками, з запалим животом, з піднятими грудьми, з ребрами, чітко випнутими, наче в кістяка. На всьому його тілі лишилися .тільки дерев'яний хрест з ладанкою та кайдани, в які, здається, він би міг тепер просунути висхлу ногу. За півгодини до його смерті всі у нас немовби принишкли, стали розмовляти трохи не пошептом. Хто ходив — ступав якось нечутно. Розмовляли один з одним мало, про речі ртфронні, зрідка тільки поглядали на вмирущого, який хрипів усе більше. Нарешті, він блукаючою й нетвердою

рукою намацав на грудях свою ладанку й почав рватн її з себе, наче й та була йому важка, непокоїла, давила його. Зняли й ладанку. Хвилин за десять він помер. Стукнули в двері до караульного, дали знати. Увійшов сторож, тупо подивився на мерця й пішов до фельдшера. Фельдшер, молодий і добрий хлопець, трохи забагато зайнятий своєю зовнішністю, досить, проте, щасливою, з'явився скоро; швидкими кроками, ступаючи гучно по принишклій палаті, підійшов до покійного і з якимсь особливо розв'язним виглядом, ніби умисне вигаданим для цього випадку, узяв його за пульс, помацав, махнув рукою й вийшов. Зараз же пішли дати знати караулові: злочинець був важливий, з особливого відділення; його й за мертвого визнати треба було з особливими церемоніями. Поки чекали караульних, хтось із арештантів тихим голосом подав думку, що не погано було б закрити покійникові очі. Інший уважно його вислухав, мовчки підійшов до мерця і закрив очі. Побачивши хреста, що лежав тут же на подушці, узяв його, обдивився й надів його знову Михайлову на шию; надів і перехрестився. Тим часом мертве обличчя костеніло; промінь світла грав на ньому; рот був напіврозтулений, два ряди білих, молодих зубів блищали з-під тонких, прилиплих до ясен губ. Нарешті ввійшов караульний унтер-офіцер при тесаку і в касці, за ним двоє сторожів. Він підходив, усе більше вповільнюючи ходу, непорозуміло позираючи на затихлих арештантів, що звідусюди суворо дивилися на нього. Підійшовши на крок до мерця, він став як укопаний, наче сторопів. Зовсім оголений, висхлий труп, у самих кайданах, вразив його, і він раптом відстебнув підборідник, зняв каску, чого зовсім не вимагалося, і широко перехрестився. Це була сувора, сива, служила людина. Пам'ятаю, ту саму мить тут же стояв Чекунов, теж сивий старик. Весь час він мовчки й уважно дивився в обличчя унтер-офіцера, просто в упор, і з якоюсь дивною увагою пильнував кожен жест його. Але очі їх зустрілися, і в Чекунова раптом здригнулась чомусь спідня губа. Він якось чудно скривив її, вискалив зуби і хутко, мов несподівано кивнувши унтер-офіцерові на мерця, промовив: — Адже теж мати була! — і відійшов геть. , Пам'ятаю, ці слова наче пронизали мене... І навіщо він їх промовив, і як навернулися вони йому на думку? Але ось труп стали підіймати, підняли разом із койкою; солома захрустіла, кайдани лунко, серед загальноЬ