Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Ні арештанти, ні лікарі не докоряли такому й не соромили, нагадуючи йому недавні його фокуси; мовчки виписували, мовчки проводили, і днів за два-три він прибував до нас покараний. Такі випадки бували, правда, взагалі рідко. Але справжні божевільні, яких приводили на випробу, були правдивою карою божою для всієї палати. Деяких божевільних, що були веселі, жваві, кричали, танцювали й співали, арештанти попервах зустрічали мало не з захватом. "От забава!" — казали вони, дивлячись на якого-небудь щойно приведеного кривляку. Але мені страшенно трудно й важко було бачити цих нещасних. Я ніколи не міг спокійно дивитися на божевільних.

Втім, безперервні викривляння й баламутні вибрики приведеного й зустрінутого з реготом божевільного незабаром геть усім у нас надокучали і днів за два виводили всіх із терпцю остаточно. Одного з них тримали в нас тижнів зо три, і доводилося просто тікати з палати. Як на те, саме тоді привели ще божевільного. Цей справив на мене особливе враження. Сталося це вже третього року моєї каторги. Першого року, або, краще сказати, в перші ж місяці мого острожного життя, навесні, я ходив з одною партією на роботу за дві версти, на цегельню, з пічниками, піднощиком. Треба було полагодити печі для майбутніх літніх цегельних робіт. Того ранку на цегельні М—цький та Б. познайомили мене з доглядачем, унтер-офіцером Острозьким, що проживав там. Це був старий поляк, років шістдесяти, високий, сухорлявий, надзвичайно миловидої і навіть величавої зовнішності. В Сибіру він перебував на службі віддавна, і хоч походив з простолюду, прийшов як солдат колишнього війська тридцятого року, але М—цький та Б. його любили й шанували. Він усе читав католицьку біблію. Я розмовляв із ним, і він говорив так ласкаво, так розумно, так цікаво розповідав, так добродушно й чесно дивився. Відтоді я не бачив його років зо два, чув тільки, що в якійсь справі він був під слідством, і раптом його ввели до нас у палату як божевільного. Він

увійшов з вереском, з реготом і пішов танцювати по палаті з найнепристойнішими, з камаринськими жестами. Арештанти були в захваті, але мені стало так сумно... За три дні ми всі вже не знали, куди з ним подітися. Він сварився, бився, верещав, співав пісень, навіть уночі, робив раз у раз такі огидні вибрики, що всіх починало просто нудити. Він нікого не боявся. На нього надягали гамівну сорочку, але від того нам же ставало гірше, хоч без сорочки він затівав сварки й ліз битися мало не з усіма. За ці три тижні часом уся палата повставала і в один голос просила головного лікаря перевести наше золотко до другої арештантської палати. Там у свою чергу випрошували днів за два перевести його до нас. А що божевільних трапилося в нас разом двоє, баламутних і забіяк, то одна палата з другою чергувалися й мінялися божевільними. Та виявилося, що вони один одного гірші. Усі зітхнули вільніше, коли, нарешті, їх від нас вивели кудись...

Пам'ятаю також іще одного химерного божевільного. Привели якось улітку одного підсудного, здорового і на вигляд дуже незграбного чолов'ягу, років сорока п'яти, з потворним від віспи обличчям, з заплилими червоними маленькими очицями й з надзвичайно похмурим і понурим виглядом. Помістився він поруч мене. Виявився дуже смирним, ні з ким не забалакував і сидів, мовби щось обмірковуючи. Почало смеркати, і раптом він звернувся до мене. Просто, без далеких передмов, але з таким виглядом, наче розповідає мені надзвичайну таємницю, він став розказувати мені, що цими днями йому виходить дві тисячі, але що цього тепер не буде, бо дочка полковника Г. за нього клопочеться. Я непорозуміло подивився на нього й відповів, що в такому випадку, мені здається, дочка полковника нічого неспроможна зробити. Я ще ні про що не догадувався; його привели зовсім не як божевільного, а як звичайного хворого. Я спитав його, на що він хворий? Він відповів мені, що не знає й що його навіщось сюди прислали, але він цілком здоровий, а полковникова дочка в нього закохана; що вона одного разу, два тижні тому, проїздила повз абвахту, а він на той час і виглянув з-за ґратчастого віконечка. Вона, як побачила його, зараз же й закохалась. І відтоді була вже аж тричі на абвахті під. різним приводом; вперше заходила разом із батьком до брата, офіцера, який стояв тоді у них в караулі; вдруге прийшла з матір'ю роздати подаяния і, проходячи мимо,

шепнула йому, що вона його кохає й виручить. Дивно було, з якими тонкими подробицями розповідав він мені всю цю нісенітницю, котра, зрозуміло, вся цілком зродилася в розладнаній, бідній голові його. У своє звільнення від кари він вірив свято. Про па'лке кохання до нього цієї панночки говорив спокійно й !ствердно, і, поминаючи вже загальну безглуздість розповіді, так дико було чути таку романтичну історію про закохану дівчину від людини під п'ятдесят років, з такою похмурою, засмученою і потворною фізіономією. Дивно, що міг зробити страх кари з цією боязкою душею. Може, він справді побачив когось у віконце, і божевілля, що от-от мало виникнути в ньому від страху, який зростав щогодини, раптом знайшло враз свій вихід, свою форму. Цей нещасний солдат, котрому, може, за все життя й разу не подумалося про панночок, вигадав зненацька цілий роман, інстинктивно хапаючись хоч за цю соломинку. Я вислухав мовчки й розповів про нього іншим арештантам. Але коли інші стали цікавитися, він цнотливо замовк. Назавтра лікар довго опитував його, а як він сказав йому, що не хворий ні на що, та й огляд довів, що він справді такий, то його й виписали. Але про те, що в листі у нього написано було Бала!:, ми довідались уже, коли лікарі вийшли з палати, отже, сказати їм, у чому річ, вже не можна було. Та ми й самі ще тоді цілком не догадувались, яка тут справа. А тим часом справа вся була в тому, що начальство, яке прислало його до нас, помилилося, не пояснивши, навіщо його присилали. Тут трапилась якась недбалість. А можливо, навіть і ті, хто прислав його, ще тільки догадувалися і зовсім не були певні, що він божевільний, діяли за темними чутками й прислали його на випробу. Як би там не було, але нещасного через два дні вивели до кари. Вона, здається, дуже вразила його своєю несподіваністю; він не вірив, що його покарають, до останньої хвилини і, коли повели його по рядах, став кричати: "Караул!" В госпіталі його цим разом поклали не до нашої палати, бо тут не було койок, а до другої. Але я довідувався про нього й дізнався, що за всі вісім днів він ні до кого не мовив ні слова, був збентежений і надзвичайно сумний... Потім його кудись заслали, коли зажила його спина. Принаймні я вже більше не чув про нього нічого.

Що ж до лікування та ліків взагалі, то, скільки я міг помітити, легкохворі майже не виконували приписів і не приймали ліків, але труднохворі і взагалі справді хворі

дуже полюбляли лікуватися, акуратно приймали свої мікстури й порошки; та найбільше в нас любили зовнішні засоби. Банки, п'явки, припарки й кровопускання, що їх так любигь і так вірить їм наш простолюдин, приймали в нас охоче й навіть з приємністю. Мене зацікавила одна дивна річ. Оті самі люди, що були такі терплячі, переносячи нестерпні болі від палок та різок, нерідко скаржилися, кривилися й навіть стогнали від яких-небудь банок. Чи дуже вже розніжувалися вони, а чи так просто хверцювали,— вже не знаю, як це пояснити. Щоправда, наші банки були особливі. Машинку, якою шкіра просікається вмить, фельдшер колись, давним-давно, загубив чи зіпсував, а чи, може, вона сама зіпсувалась, отже, він мусив тепер робити потрібні надрізи тіла ланцетом. Надрізів роблять для кожної банки близько дванадцяти. Машинкою не болить. Дванадцять ножичків ударять раптом, миттю, і болю не чути. Але надрізування ланцетом інша річ. Ланцет ріже дуже повільно, як рівняти; біль чути; а що при десяти, приміром, банках доводиться зробити сто двадцять таких надрізів, то, звичайно, все разом дошкуляє-таки. Я цього зазнав, однак хоч і боляче було й досадно, та все ж не так, щоб не стриматися і стогнати. Аж смішно було часом дивитися на якогось бардадима й здоров'яка, як він корчиться й починає квислі розпускати. Взагалі це можна було порівняти з тим, коли людина, тверда й навіть спокійна в якійсь серйозній справі, хандрить і вередує дома, як нема що робити, не їсть, що подають, лається й свариться; все їй не до сподоби, всі їй досаждають, всі їй грубіянять, всі її мучать,— одно слово, з жиру дуріє, як кажуть часом про таких добродіїв, котрі подивуються, правда, й серед простолюду; а в нашому острозі, де всі жили спільно,— навіть дуже часто. Бувало, в палаті свої вже почнуть дратувати такого пестуна, а дехто просто вилає; от він і замовкне, наче й справді, щоб замовкнути, того й ждав, коли його вилають. Особливо не любив цього Устьянцев і ніколи не минав нагоди полаятися з пестуном. Він і взагалі не минав нагоди з кимось зчепитися. Це було йому насолодою, потребою, звісно через хворобу, почасти через тупоумство. Дивиться, бувало, спершу серйозно й пильно, а тоді якимсь спокійним, переконаним голосом починає вичитувати науку. До всього йому було діло; наче його поставлено було в нас пильнувати порядку чи загальної моральності. — До всього доходить,— кажуть, бувало, сміючись,

арештанти. Його, правда, жалували й уникали лаятися з ним, а так тільки часом сміялися.

— Ач набалакав! На трьох возах не вивезеш.

— Чого набалакав? Перед дурнем шапки не скидають, звісно. Чого ж він від лінцета кричить? Любив медок, люби й холодок, терпи, значить.

— Та тобі ж то що?

— Ні, хлопці,— перебив один із наших арештанти-ків,— ріжки нічого; я спробував; а от нема гірше болю, коли тебе за вухо довго тягнуть.

Усі засміялись.

— А тебе хіба тягли?

— А ти думав ні? Звісно, тягли.

— Тож-то в тебе вуха сторч стоять.

У цього арештантика, Шапкіна, справді довжелезні вуха стирчали в обидва боки. Він був із бродяг, ще молодий, хлопець тямущий і тихий, говорив він завжди з якимсь серйозним, затаєним гумором, що надавало деяким його розповідям багато комізму.

— Та чого ж мені думати, що тебе за вухо тягли? Та й як я це надумав би, туголобий ти чоловіче? — устряв знову Устьянцев, обурено звертаючись до Шапкіна, дарма що той казав не йому, а всім взагалі; та Шапкін навіть і не глянув на нього.

— А тебе хто тяг? — спитав хтось.

— Хто? Звісно хто, справник.