Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Прийшов він з очною хворобою; очі червоні, скаржиться на сильний колючий біль в очах. Його стали лікувати мушками, п'явками, бризкали в очі якусь роз'їдаючу рідину тощо, але хвороба все-таки не минала, очі не очищалися. Поволі лікарі здогадались, що хвороба удавана: запалення повсякчас невелике, не гіршає, але й не виліковується, все в одному стані, випадок підозрілий. Арештанти всі давно вже знали, що той прикидається й людей дурить, хоч сам він і не признавався в цьому. Це був молодий хлопець, навіть вродливий собою, але справляв він на всіх нас якесь неприємне враження: по-тайний, підозріливий, нахмурений, ні з ким не розмовляє,

1 здоровий (лат.).

15 Достоевський

449

дивиться спідлоба, від усіх криється, наче всіх підозрює. Я пам'ятаю — декому навіть спадала думка, чи не вчинить він чого-небудь. Він був солдат, сильно прокрався, був викритий, і йому припадали тисяча палок та арештантські роти. Щоб віддалити хвилину покарання, підсудні, як я вже перше згадував, наважуються іноді на страшні вчинки: напередодні кари штриконе ножем когось із начальства або свого ж брата арештанта, його й судять по-новому, і кара відсувається ще місяців на два, й мета його осягнута. Йому байдуже до того, що за два ж місяці його каратимуть удвічі, втричі суворіше; аби тепер віддалити грізну хвилину хоч на кілька днів, а там хай буде, що буде, — отакий великий буває іноді занепад духу в цих нещасних. У нас деякі вже шепотілися поміж себе, щоб стерегтися його; гляди, заріже когось уночі. А втім, так тільки гомоніли, особливих же застережних заходів не вживали навіть ті, чиї койки стояли з ним поруч. Бачили, проте, що ночами він натирає очі вапном із штукатурки та чимсь іще іншим, щоб на ранок вони знову стали червоні. Нарешті, головний лікар погрозив йому заволокою. Коли очна хвороба триває довго й стійко і всі медичні засоби бувають випробувані, лікарі, щоб врятувати зір, зважуються на сильний і болючий засіб: роблять хворому заволоку, наче коневі. Та бідолаха й тут не погодився одужати. Який упертий був цей характер або вже занадто боягузливий: адже заволока була хоч і не татс, як палки, але теж дуже болюча. Хворому збирають іззаду на шиї рукою шкіру, скільки можна захопити, протикають усе захоплене тіло ножем, від чого утворюється широка й довга рана по всій потилиці, і просмикують у цю рану полотняну та-сьомку, досить широку, майже в палець, потім щодня, в певний час, цю тасьомку пересмикують у рані, так що ніби знов її розрізують, щоб рана завжди гноїлась і не заживала. Сердешний уперто терпів кілька днів, хоч і з страшними муками, й це катування і аж тоді, нарешті, погодився виписатися. Очі його за один день стали цілком здорові, і, як тільки зажила його шия, він перейшов на абвахту, щоб назавтра ж вийти знову на тисячу палок.

Звичайно, тяжка хвилина перед карою, така тяжка, що, може, я грішу, називаючи цей страх легкодухістю й боягузтвом. Виходить, тяжко, коли зазнають подвійної, потрійної кари, аби тільки не зараз її виконували. Я, проте, згадував і про таких, що самі просилися швид-

ше на виписку, хоч спина ще не загоїлася після перших палок, аби виходити решту ударів і вийти остаточно 8-шд суду; а перебування під чудом, на абвахті, звісно, для всіх незрівнянно гірше за каторгу. Та, крім різниці темпераментів, велику роль у ріішучості й безстрашності деяких відіграє закореніла звичка до ударів і кари. Бага-тократ битий якось зміцнюється духом і спиною і дивиться, врешті, на кару скептично, майже як на невелику незручність, і вже не боїться її. Загалом кажучи, це правда. Один наш арештантик, із особливого відділення, хрещений калмик, Олександр або Олександра, як звали його в нас, химерний хлопець, шахраюватий, безстрашний і водночас дуже добродушний, розповідав мені, як він виходив свої чотири тисячі, розповідав сміючись і жартуючи, але тут же пресерйозно клявся, що коли б з дитинства, з найніжнішого, найпершого свого дитинства, він не зріс під батогом, від котрого буквально протягом усього життя його в своїй орді не сходили рубці з його спини, то він нізащо б не зніс цих чотирьох тисяч. Розповідаючи, він немов благословляв це виховання під батогом. "Мене за все били, Олександре Петровичу,— казав він мені раз, сидячи на моїй койці, надвечір, перед світлом,— за все про все, за що попадя, били років п'ятнадцять поспіль, з самого того дня, як себе тямити став, щодня по кілька разів; не бив, хто не хотів; так що я під кінець уже зовсім звик". Як він потрапив у солдати, не знаю; не пам'ятаю; втім, може, він і розповідав; це був постійний утікач і бродяга. Пам'ятаю тільки його розповідь про те, як він страшенно злякався, коли його присудили до чотирьох тисяч за вбивство начальника. "Я знав, що мене каратимуть суворо й що, може, з-під палок не випустять, і хоч я й звик до батогів, т'адже ж чотири тисячі палок — жарт! А ще й усе начальство розлютилось! Знав я, напевно знав, що так не минеться, не виходжу; не випустять з-під палок. Я спочатку спробував був охреститися, думаю: а може, простять, і хоч мені свої ж тоді казали, що нічого з цього не вийде, не простять, а я думаю: все-таки спробую, все-таки їм жалкіше буде хрещеного. Мене й справді охрестили і при святому хрещенні нарекли Олександром; ну, а палки все-таки палками зостались; хоч би одну простили; аж уразливо мені стало. Я й думаю сам собі: стривай же, я вас усіх і справді обдурю. І що ви думаєте, Олександре Петровичу, таки обдурив! Я дуже гарно вмів мертвим прикидатися, тобто не те щоб зовсім мертвим, а от-от зараз душа

геть із тіла піде. Повели мене; ведуть одну тисячу: "Пече!" — кричу; ведуть другу: ну, думаю, кінець мій іде, з розуму зовсім вибили, ноги підламуються; я геп об землю: очі в мене стали мертві, обличчя синє, духу нема, біля рота піна. Підійшов лікар: "Зараз, — каже, — вмре". Понесли мене в госпіталь, а я враз ожив. Так мене ще двічі потім виводили, і вже злостились вони, дуже на мене злостились, а я їх ще двічі обдурив; третю тисячу тільки одну пройшов, обмер, а як пішов четверту, то кожен удар, мов ножем по серцю, проходив, кожен удар за три удари йшов, так боляче били! Роз'ярилися на мене. Оця от паскудна остання тисяча (щоб її!..) усіх трьох перших варта була, і коли б не вмер я перед самим кінцем (всього палок двісті тільки зоставалось), забили б тут же на смерть, ну та й я не дав себе на поталу: знов обдурив і знов обмер; знову повірили, та й як не повірити, лікар вірить, так що на двохстах останніх, хоч з усієї злості били потім, так били, що іншим разом дві тисячі легше, та ні, носа втри, не забили, а чому не забили? А все тому ж, що змалку під батогом зростав. Тому й живий до сьогодні. Ох, били ж мене, били на моєму віку!" — додав він, кінчаючи розповідь, ніби в сумному роздумі, ніби силкуючись пригадати й перелічити, скільки разів його били. "Та ні, — додав він, уриваючи хвилинне мовчання, — і не перелічити, скільки били; та й де перелічити! Ліку такого не вистачить". Він глянув на мене й розсміявся, але так добродушно, що я сам не міг не усміхнутися на відповідь йому. "Знаєте, Олександре Петровичу, я ж і тепер, коли сон уночі бачу, то неодмінно — що мене б'ють: інших і снів у мене не буває". Він справді часто кричав ночами і кричав, бувало, на все горло, так що його зараз же розштовхували арештанти: "Ну, чого, чортяко, кричиш!" Був він чоловічина здоровий, невисокий на зріст, вертлявий і веселий, років сорока п'яти, жив з усіма добре, і хоч дуже полюбляв красти й дуже часто бував за це битий у нас, але хто ж у нас не прокрадався і хто ж у нас не бував битий за це?

Додам до цього одне: дивувався я завжди з тієї незвичайної добродушності, з тієї беззлобності, з якою розповідали всі ці биті про те, як їх били, та про тих, хто їх бив. Часто й найменшого відтінку злості чи ненависті не чулося в такій розповіді, яка іноді брала мене за серце і воно починало міцно й дуже стукати. А вони, бувало, розповідають і сміються, як діти. От М — цький,

наприклад, розповідав мені про своє покарання на тілі; він був не дворянин і пройшов п'ятсот. Я дізнався про це від інших і сам спитав його: чи правда цьому і як воно було? Він відповів якось коротко, немовби з якимсь внутрішнім болем, ніби силкуючись не дивитися на мене, і обличчя його почервоніло; за півхвилини він подивився на мене, і в очах його заблищав вогонь ненависті, а губи затрусились від обурення. Я відчув, що він ніколи не міг забути цієї сторінки із свого минулого. Але наші, майже всі (не ручуся, що не було винятків), дивилися на це зовсім інакше. Не може бути, думав я іноді, щоб вони вважали себе за цілком винних і вартих кари, особливо коли погрішили не проти своїх, а проти начальства. Більшість їх зовсім себе не винуватила. Я сказав уже, що докорів совісті я не помічав, навіть тоді, коли злочин учинено було проти свого ж товариства. А про злочини супроти начальства шкода й мови. Здавалося мені іноді, що в цьому останньому випадку був свій особливий, сказати б, якийсь практичний або, краще, фактичний погляд на справу. Бралася до уваги доля, невідпорність факту, і не те що обдумано якось, а так уже, несвідомо, наче віра яка-небудь. Арештант, наприклад, хоч і завжди схильний відчувати себе правим у злочинах проти начальства, так що саме питання про це для .нього немислиме, та все-таки він практично усвідомлював, що начальство дивиться на його злочин зовсім іншим поглядом, отже, він і мусить бути покараний, і квити. Тут боротьба обопільна. До того ж злочинець знає і не сумнівається, що його виправдав суд рідного йому середовища, його простолюду, котрий ніколи, він знову ж знає це, його остаточно не засудить, а здебільшого й зовсім виправдає, аби тільки гріх його був не супроти своїх, не супроти братів, не супроти свого ж рідного простолюду. Совість його спокійна, а совістю він і сильний, і не бентежиться морально, а це головне. Він ніби відчуває, що є на що спертися, і тому не ненавидить, а сприймає те, що з ним сталося, як факт неминучий, котрий не ним почався, не ним і кінчиться і довго-довго ще існуватиме серед раз поставленої, пасивної, але впертої боротьби. Який солдат ненавидить особисто турка, коли з ним воює, а турок же ріже його, коле, стріляє в нього.