Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

А це не так скоро діється.

Я згадав про ката. Властивості ката в зародку є майже в кожній сучасній людині. Та не однаково розвиваються звірячі властивості людини. Якщо ж у комусь вони беруть гору в своєму розвитку над всіма іншими її властивостями, то така людина стає, звичайно, жахливою й потворною. Кати бувають двох родів:

одні бувають добровільні, інші — підневільні, змушені. Добровільний кат, зрозуміло^ з усякого погляду нижчий за підневільного, котрим, однак, так бридяться люди, бридяться до жаху, до гидливості, до несвідомого, мало не містичного страху. Звідки ж цей майже забобонний страх перед одним катом і, така байдужість, мало не схвалення перед іншим? Бувають приклади вкрай химерні: я знав людей навіть добрих, навіть чесних, навіть шанованих у суспільстві, і тим часом вони, наприклад, не могли спокійно знести, якіцо караний не кричить під різками, не благає і не гіросить про пощаду. Карані повинні неодмінно кричати й благати про пощаду. Так ведеться; це вважається і пристойним, і конечним, і коли одного разу жертва не хотіла кричати, то виконавець, якого я знав і якого в інших відношеннях можна було вважати за людину, либонь, і добру, в цьому випадку аж образився особисто. Спочатку він намірявся покарати легко, але, не чуючи звичайних "ваше благородіє, батьку рідний, помилуйте, заставте за себе вічно бога молити" тощо, розлютився і дав різок п'ятдесят зайвих, бажаючи добитися і крику, й просьб,— і добився. "Не можна, грубість це",— відповів він мені дуже серйозно. Що ж до справжнього ката, підневільного, змушеного, то відомо: це арештант рішений і приречений на заслання, але залишений за ката; спершу його дають в науку до іншого ката, а як вивчиться в нього, залишають навіки при острозі, де він живе окремо, в особливій кімнаті, і де має навіть своє господарство, але майже завсіди перебуває під конвоєм. Звичайно, жива людина не машина; кат б'є хоч і з обов'язку, але часом теж входить в азарт, проте хоч б'є не без приємності для себе, але майже ніколи не має особистої ненависті до своєї жертви. Вправність удару, знання своєї науки, бажання показати себе перед своїми товаришами і перед публікою збуджують його самолюбство. Він піклується про майстерність. Крім того, він знає дуже добре, що він людина, від якої всі відцуралися, що забобонний страх всюди зустрічає й проводить його, і не можна ручитися, щоб це на нього не впливало, не посилювало в ньому люті, його звірячих нахилів. Навіть діти знають, що він "зрікається батька й матері". Дивна річ, скільки мені траплялося бачити катів, усі вони були люди розвинені, тямущі, розумні й незвичайно самолюбні, навіть горді. Чи розвинулася в них ця гордість як опір загальному до них презирству; чи посилювалась вона

від свідомості страху, який вони вселяли в свою жертву, та від почуття панування над нею,— не знаю. Можливо, навіть сама парадність та театральність тієї обстановки, серед якої вони з'являються перед публікою на ешафоті, сприяють розвиткові в них деякої зарозумілості. Пам'ятаю, мені довелося якось протягом певного часу часто зустрічати й близько спостерігати одного ката. Це був чоловік середній на зріст, мускулястий, сухорлявий, років сорока, з досить приємним і розумним обличчям і з кучерявою головою. Він був завсіди незвичайно поважний, спокійний; зовні поводився по-джентльменському, відповідав завжди коротко, розсудливо і навіть ласкаво, але якось гордовито ласкаво, немовби він чимось чванився передо мною. Караульні офіцери часто при мені заговорювали з ним і, далебі, аж з деякою ніби повагою до нього. Він це усвідомлював і перед начальником умисне подвоював свою ввічливість, сухість та почуття власної гідності. Що ласкавіше розмовляв із ним начальник, то непіддатливішим сам він здавався, і хоч ніяк не виступав із витонченої ввічливості, але, я певен, цієї хвилини він вважав себе незмірно вищим за начальника, що з ним розмовляв. На обличчі його було це написане. Траплялося, що іноді спекотного літнього дня посилали його під конвоєм з довгою тонкою жердиною вибивати міських собак. У цьому містечку була сила-силенна собак, що нікому не належали і плодилися незвичайно швидко. В канікулярний час вони ставали небезпечні, і, з наказу начальства, посилали ката їх винищувати. Та навіть і ця принизлива посада, як видно, нітрохи його не принижувала. Треба було бачити, з якою гідністю ходив він міськими вулицями у супроводі стомленого конвойного, самим виглядом своїм лякаючи зустрічних жінок та дітей, як він спокійно, ба навіть звисока дивився на всіх стрічних. А втім, катам жити привільно. В них є гроші, їдять вони дуже добре, п'ють горілку. Гроші дістаються їм через хабарі. Цивільний підсудний, якому присуджують покарання на тілі, попереду хоч щось, хоч з останнього, та подарує катові. Але з декого, з багатих підсудних, вони самі беруть, призначаючи їм суму відповідно до того, які кошти ймовірно має арештант, беруть і по тридцять карбованців, а часом то й більше. З дуже багатими навіть завзято торгуються. Зовсім слабко покарати кат, звісно, не може; за це він відповідає своєю ж спиною. Але за певний хабар він обіцяє жертві,

що не приб'є її дуже боляче. На те, що він пропонує, погоджуються мало не всі; а .якщо ні, то він справді карає нелюдськи, і це цілком і/ його волі. Трапляється, що він накладає чималу сумуі навіть на дуже бідного підсудного; родичі ходять, торгуються, кланяються, і лишенько, коли не вдовольнять його. У таких випадках багато допомагає йому забобонний страх, що його він вселяє. Яких дивовиж не розповідають про катів! От самі арештанти запевняли мене, що кат може вбити з одного удару. Але, по-перше, коли ж це було досвідчено? А втім, можливо. Про це казали занадто ствердно. А кат сам ручився мені, що він це може зробити. Казали також, що він може вдарити з усього розмаху по самій спині злочинця, але так, що й найменшого рубчика не лишиться після удару і злочинець не відчує ніякісінького болю. Втім, про всі ці фокуси й витонченості відома вже безліч розповідей. Однак, хоч би навіть кат і взяв хабара, щоб покарати легко, то все ж перший удар він завдає з усього розмаху й з усієї сили. Це навіть обернулося між ними на звичай. Дальші удари він пом'якшує, особливо коли йому попереду заплатили. Але перший удар, чи заплатили йому, чи ні,— його. Далебі, не знаю, навіщо це в них так робиться. Чи на те, щоб відразу призвичаїти жертву до дальших ударів, сподіваючись, що після дуже важкого удару не такими вже болючими здадуться легкі, а чи тут просто бажання похизуватися перед жертвою, нагнати їй страху, ошелешити її з першого разу, щоб розуміла вона, з ким діло має, одно слово, показати себе. В усякому разі кат перед початком кари почуває себе в збудженому стані духу, почуває силу свою, усвідомлює себе владарем; він цієї хвилини актор; з нього дивується й жахається публіка, і вже не без насолоди, звичайно, кричить він своїй жертві перед першим ударом: "Піддержись, обпечу!" — звичайні й фатальні слова в цьому випадку. Важко уявити, до якої міри можна спотворити природу людську.

Того першого часу, в госпіталі, я заслухувався всіх цих арештантських розповідей. Лежати було нам усім страшенно нудно. Усі дні такі схожі один на один! Вранці ще розважали нас відвідини лікарів і далі незабаром після них обід. їда за такого одноманіття була, звісно, неабиякою розвагою. Порції були різні, залежно від .хвороби хворих. Дехто діставав самий суп з якимись крупами, інші саму тільки кашку, треті саму манну ка-

шу, до якої було дуже багато охочих. Від довгого лежання арештанти зніжувалися й любили ласувати. Одужуючим і майже здоровим давали шматок вареної яловичини, "бика", як у нас казали. Найкраща була порція цинготна,— яловичина з цибулею, з хріном тощо, а часом і з кришкою горілки. Хліб був теж як до хвороби чорний або напівбілий, непогано випечений. Ця офіціальність і тонкість у призначенні порцій тільки смішила хворих. Звичайно, як за якої хвороби, то людина й сама нічого не їла. Зате ті хворі, що відчували апетит, їли, що хотіли. Деякі мінялися порціями, і порція, яка підходила до одної хвороби, переходила до зовсім іншої. Інші, хто лежав на слабкій порції, купували яловичину або цинготну порцію, пили квас, госпітальне пиво, купуючи його в тих, кому його призначалося. Дехто з'їдав навіть по дві порції. Ці порції продавалися або перепродавалися за гроші. Яловична порція цінувалася досить високо; вона коштувала п'ять копійок асигнаціями. Якщо в нашій палаті не було в кого купити, посилали сторожа до іншої арештантської палати, а ні — то й до солдатських палат, до "вільних", як у нас казали. Завжди знаходилися охочі продати. Вони залишалися на самому хлібі, зате загрібали копійчину. Бідність була, звісно, загальна, проте ті, хто мав грошенята, посилали навіть на базар по калачі, навіть по ласощі тощо. Наші сторожі виконували всі ці доручення цілком безкорисливо. По обіді западав найнудніший час; хто знічев'я спав, хто балакав, хто сварився, хто що-небудь уголос розповідав. Якщо не приводили нових хворих, було ще нудніше. Прибуття новачка майже завжди справляло деяке враження, особливо якщо він був нікому не знайомий. Його оглядали, намагалися дізнатися, що він і як, звідки і в яких справах. Особливо цікавилися в цьому разі пересильними; ті завсіди щось та розповідали, правда, не про свої інтимні справи; про це, якщо сама людина не заходила в мову, ніколи не розпитували, а так: відкіля йшли? з ким? яка дорога? куди підуть? тощо. Дехто тут же, чуючи нову розповідь, пригадував мовби мимохідь щось із свого власного: про різні пересилки, партії, виконавців, про партіонних начальників. Покарані шпіцрутенами прибували теж об цій порі, надвечір. Вони завжди справляли досить велике враження, як я вже й згадував; але не кожного ж дня їх приводили, і того дня, коли їх не було, ставало в нас якось марудно, немовби всі ці люди одне од-

наму страшенно надокучили, починалися навіть сварки. У нас раділи навіть божевільним, котрих приводили на випробу. Підсудні зрідка прикидалися божевільними, щоб уникнути кари на тілі. Декого незабаром викривали, або, краще сказати, вони са'мі вирішали змінити політику своїх дій, і арештант, прошурубуривши два-три дні, раптом ні сіло ні пало ставав розумним, затихав і похмуро починав проситися на виписку.