Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Ну, заїмку велику мав, землю наймитами орав, трьох держав, знов же пасіка своя, медом торгував та й худобою теж І по нашому місцю був, значить, у великій пошані. Старий був дуже, сімдесят років, кістка важка стала, сивий, великий такий. Вийде ото в лисячій шубі на базар, то всі шанують. Почувають, значить. "Здорові були, батечку, Анкудиме Трохимовичу!" — "Здоров,— скаже,— й ти". Ніким тобто не погребує. "Довгих літ вам, Анкудиме Трохимовичу!" — "А як твої справи?" — спитає. "Та ми що: живемо, як горох при дорозі,— хто не йде, той і скубне. Ви як, батечку?" — "Живемо й ми,— скаже, — бог гріхи терпить, теж під небом чадимо".— "Живіть довше, Анкудиме Трохимовичу!" Ніким тобто не погребує, а мовить — то кожне слово його наче за карбованця йде. Начотчик був, грамотій, та все божественне читає. Посадовить стару проти себе: "Ну, слухай, жінко, тямкуй!"—і зачне втовкмачувати. А стара не те щоб і Стара була, з другою вже з нею оженився, заради дітей, значить, від першої-бо не було. Ну, а від другої, від Марії б то Степанівни, двоє синів було ще недорослих, молодшого, Васю, шістдесяти років прижив, а Акулька, дочка за всіх старша, вісімнадцяти років була.

— Це твоя б то, жінка б то?

— Стривай, спершу тут Філька Морозов нахизується. "Ти,— каже Філька Анкудимові,— ділись; усі чотириста карбованчиків віддай, а я наймит тобі, чи що? Не хочу з тобою торгувати й Акульки тврєї,— каже,— брати не хочу. Я тепер,— каже,— закубрячив. У мене,— каже,— тепер родителі померли, то я гроші проп'ю та тоді в найман* ці, значить, у солдати піду, а за десять років фельмар-шалом сюди до вас приїду". Анкудим ото гроші йому й віддав, зовсім як є розрахувався,— бо ще батько його із старим на один капітал торгували. "Пропаща ти,— каже,— людина". А той йому: "Ну, ще пропащий я чи ні, а з тобою, сива бородо, навчишся шилом молоко хлистати. Ти,— каже,— економію з двох шелягів загнати хочеш, всяку негідь збираєш,— чи не здасться в кашу. Я, мовляв, плювати на це хотів. Копиш-копиш, та чорта й купиш. У мене,— каже,— характер. А Акульки твоєї все-таки не візьму: я,— каже,— й без того з нею спав..."

. — Та як же ти смієш,— каже Анкудим,— чесного батька чесну дочку ганьбити? Коли ти з нею спав, гадюче ти сало, щуча ти кров? — а сам аж затрусився весь. Сам Філька розказував.

— Та не те що за мене,— каже,— я так зроблю, що й ні за кого Акулька ваша тепер не піде, ніхто не візьме, і Микита Григорович тепер не візьме, бо вона тепер безчесна. Ми ще з осені з нею на життя схопились. А тепер я за сто раків не погоджуся. Ось на спробу давай зараз сто раків — не погоджуся...

І закурив же він у нас, чоловіче! Та так, що земля стогоном стоїть, місто аж гуде. Товаришів понабирав, грошей купа, місяців зо три гуляв, усе прогайнував. "Я,— каже, бувало,— як гроші всі покінчу, будинок спущу, все поспускаю, а тоді або в найманці, або бродяжити піду!" Від ранку, бувало, до вечора п'яний, з бала-бончиками парою їздив. І так уже любили його дівки, що жах. На торбані добре грав.

— Виходить, він з Акулькою ще перше того діло мав?

— Стій, почекай. Я тоді так само родителя поховав, а матінка моя пряники, значить, пекла, на Анкудима робили, тим і годувались. Життя в нас було гірке. Ну, теж заїмка за лісом була, хлібець сіяли, та після батька все рішили, бо я теж закурив, братику ти мій. Від матері гроші побоями вимагав...

— Це недобре, коли побоями. Гріх великий.

— Бувало, п'яний, братику ти мій, від ранку до ночі. Хата в нас була ще така собі, нічогенька, хоч гнила, та своя, але в хаті хоч зайців ганяй. Голодом, бувало, сидимо, тижнями ганчірку жуємо. Мати мене, бувало, батькує, батькує, а мені що!.. Я, брат, тоді від Фільки Морозова не відходив. Від ранку й до ночі з ним. "Грай,-г-каже,— мені на гітарі й танцюй, а я лежатиму і в тебе гроші кидатиму, бо я найбагатша людина". І чого-чого він не виробляв! Краденого тільки не приймав: "Я,— каже,— не злодій, а чесна людина". "А ходімте,— каже,— Акульці ворота дьогтем мазати; не хочу-бо, щоб Акулька за Микиту Григоровича вийшла. Це мені тепер дорожче киселю",— каже. А за Микиту Григоровича старий ще перше сього хотів дівку віддати. Микита той теж старий був, удівець, в окулярах ходив, торгував. Він як почув, що про Акульку слава пішла, та й відмагатися. "Мені,— каже,— Анкудиме Трохимовичу, це за велике безчестя буде, та й женитися я, старий літами, не бажаю". От ми Акульці ворота й вимазали. То вже шмагали її, шмагали за це дома... Марія Степанівна кричить: "Зі світу зведу!" А старий: "У давні роки,— каже,— за чесних патріархів, я б її,— каже,— на вогнищі порубав, а нині,— каже,— в світі темрява й тлін". Бувало, сусіди на всю вулицю чують, як Акулька ревма реве: січуть її від ранку до ночі. А Філька на весь базар кричить: "Славна,— каже,— дівка Акулька, сестра горілчана. Чисто ходиш, біло носиш, скажи, кого любиш! Я,— каже,— їм там підніс тертого хріну, пам'ятатимуть". Тоді саме і я раз зустрів Акульку, з відрами йшла, та й кричу: "Здрастуйте, Акулино Кудимівно! Салфет вашій милості, чисто ходиш, де береш, дай підписку, з ким живеш!" — та тільки й сказав; а вона як глянула на мене, такі великі в неї очі були, а сама схудла, мов тріска. Як глянула на мене, а мати думала, що вона сміється зо мною, і кричить у підворіття: "Чого ти зуби миєш, безсоромна!" — та того дня її знову шмагати. Бувало, цілісіньку годину шмагає: "Засічу,— каже,— бо тепер не дочка вона мені".

— Розпутна, значить, була.

— А ось ти слухай, дядечку. Як ми ото все тоді з Фількою пиячили, мати й приходить до мене, а я лежу: "Чого ти,— каже,— падлюко, лежиш? Харцизяка ти,— каже,— такий". Лається, значить. "Женись,— каже,— ось з Акулькою женись. Вони тепер і за тебе раді віддати будуть, триста карбованців самих грошей дадуть".

А я їй: "Та вона ж,— кажу,— тепер уже на весь світ безчесна стала".— "А ти дурень,— каже,— вінчанням усе прикривається; тобі ж краще, коли вона перед тобою на все життя винною вийде.; А ми б їхніми грішми й підправилися; я вже з Марією,— каже,— Степанівною розмовляла. Дуже слухає". 1А я: "Гроші,— кажу,— двадцять карбованців на стіл, тоді женюся". І от, повіриш чи ні, до самого весілля безпросипу був п'яний. А тут іще Філька Морозов нахваляється: "Я тобі,— каже,— Акульчин чоловіче, усі ребра поламаю, а з жінкою твоєю, схочу, кожнісінької ночь спати буду". А я йому: "Брешеш, собаче м'ясо!" Ну тут він мене по всій вулиці осоромив. Я прибіг додому: "Не хочу,— кажу,— женитися, коли зараз мені ще п'ятдесят карбованців не викладуть!"

— А віддавали ж за тебе?

— За мене? А чому ні? Ми ж не безчесні були. Мій родитель аж наприкінці від пожежі розорився, а то ще багатше за них жили. Анкудим і каже: "Ви,— каже,— голота нещадима". А я й відказую: "Чи мало, мовляв, у вас дьогтем ворота мазано". А він мені: "Що ж,— каже,— ти над нами збиткуєшся? Ти доведи, що вона безчесна, а на всякий роток не накинеш платок. Ось біг, а ось,— каже,— поріг, не бери. Тільки гроші, що забрав, віддай". Ось тоді я з Фількою й порішив: з Дмитром Виковим послав йому сказати, що я його на весь світ тепер збезчещу, і до самого весілля, братику ти мій, безпросипу був п'яний. Тільки до вінчання протверезився. Як привезли нас ото з церкви, посадовили, а Митрофан Степанович, дядько, значить, і каже: "Хоч і не чесно, та кріпко,— каже,— діло зробили й покінчили". А старий, Анкудим, теж був п'яний і заплакав, сидить — а в нього сльози по бороді течуть. Ну, я, брат тоді ось як зробив: узяв я в кишеню з собою пугу, ще до вінчання припас, і так і поклав, що вже натішусь же я тепер з Акульки: знай, мовляв, як безчесним дурисвітством заміж виходити, та щоб і люди знали, що я не дурнем оженився...

— І діло! Значить, щоб вона й надалі почувала...

— Ні, дядечку, ти знай помовчуй. По нашому місцю у нас зараз же од вінчання і в хижу ведуть, а ті поки що там п'ють. От і зоставили нас з Акулькою в хижі. Вона така сидить біла, ні кровинки на обличчі. Перелякалася, значить. Волосся в неї було теж зовсім як льон біле. Очі були великі. І все, бувало, мовчить, не чути її,

наче німа в хаті живе. Чудна зовсім. Що ж, братику, можеш ти це думати: я ото пугу наготував і тут же при постелі поклав, а вона, братику ти мій, як є нічим не винна передо мною вийшла.

— Що ти!

— Ні в чому; як є чесна з чесного дому. І за віщо ж, братику ти мій, вона після цього отаку муку прийняла? За що ж її Філька Морозов перед усім світом збезчестив?

' — Еге.

— Став я ото перед нею тоді, тут же з постелі, нав-колішки, руки склав: "Матінко,— кажу,— Акулино Ку-димівно, прости ти мене, дурня, за те, що я теж за таку тебе вважав. Прости ти мене,— кажу,— падлюку!" А вона сидить передо мною на ліжку, дивиться на мене, обидві руки мені на плечі поклала, сміється, а в самої сльози течуть; плаче й сміється... Я тоді як вийшов до всіх: "Ну,— кажу,— стріну тепер Фільку Морозова — і не жити йому більше на світі!" А старі, то ті вже кому молитися не знають: мати в ноги їй мало не впала, голосить. А старий і сказав: "Знали б та відали, не такого б чоловіка тобі, улюблена дочко наша, знайшли". А як вийшли ми з нею першої неділі до церкви: на мені смушева шапка, тонкого сукна каптан, шаровари плисові; вона в новій заячій шубці, хусточка шовкова,— тобто я її вартий і вона мене варта: ось як ідемо! Люди з нас милуються: я-то сам по собі, а Акулинушку теж хоч не можна перед іншими похвалити, та не можна й погудити, а так що з десятка не викинеш...

— Ну й добре.

— Ну й слухай. Я після весілля другого ж дня, хоч і п'яний, та від гостей утік; вирвався ото я й біжу: "Давай,— кажу,— сюди гульвісу Фільку Морозова,— давай його сюди, падлюку!" Кричу по базару! Ну й п'яний теж був; то мене аж біля Власових піймали та ґвалтом троє чоловік додому привели. А містом балачки йдуть. Дівки на базарі проміж себе гомонять: "Дівоньки, розумниці, ви що знаєте? Акулька ж чесна вийшла". А Філька мені трохи згодом і каже при людях: "Продай жінку — п'яний будеш. У нас,— каже,— солдат Яшка на те й шлюб узяв: з жінкою не спав, а три роки п'яний був". Я йому кажу: "Падлюка ти!" — "А ти,— каже,— дурень. Адже ж тебе нетверезого повінчали. Що ж ти в цьому ділі, після того, тямкувати міг?" Я додому при йшов і кричу: "Ви,— кажу,— мене п'яного повінчали!?

{Лати була тут же вчепилася.