Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

До дуже боляче битого й, за репутацією, великого злочинця ставилися з більшою повагою й з більшою увагою, ніж до якогось втікача-рекрутика, як отой, наприклад, котрого привели тепер. Але і в тому, і в тому випадку ні особливих жалів, анг будь-яких особливо дратівливих уваг не висловлювалося. Мовчки допомагали нещасному і ходили за ним, особливо якщо він не міг обійтися без допомоги. Фельдшери вже самі знали, що здають битого в досвідчені і вправні руки. Допомога звичайно полягала в частій і необхідній зміні змоченого в холодній воді простирала або сорочки, котрою одягали пошматовану спину, особливо якщо покараний сам уже неспроможний був порати себе, та, крім того, у вправному висмикуванні з болячок скалок, котрі часто лишаються в спині від зламаних об неї палок. Остання операція звичайно буває дуже неприємна хворому. Але взагалі мене завжди дивувала незвичайна стійкість, з якою покарані зносили біль. Багато я їх перебачив, іноді вже занадто битих, і майже жоден із них не стогнав! Тільки обличчя наче все зміниться, зблідне; очі горять; погляд неуважливий, турботний, губи трусяться, так що бідолаха навмисне, бувало, прикушує їх мало не до крові зубами. Солдатик, що ввійшов, був хлопець років двадцяти трьох, міцної, мускулястої будови, гарний на вроду, високий, стрункий, см^глотілий. Втім, спина його була добре пооббита. Згори до самого попере-ка все тіло його було оголене; на плечі його було накинуте мокре простирало, від якого він тремтів усіма членами, як у пропасниці, і години півтори ходив туди й сюди по палаті. Я вдивлявся в його обличчя: здавалося, він ні про що не думав цієї хвилини, дивився чудно й дико, побіжним поглядом, котрому, видимо, трудно було зупинитися на чомусь уважно. Мені здалося, щог він пильно подивився на мій чай. Чай був гарячий; пара йшла з чашки, а сердега змерз і тремтів, цокотячи зубом об зуб. Я запросив його випити. Він мовчки* Чл круто повернув до мене, узяв чашку, випив стс-^гчйпи без цукру, причому дуже квапився і якось

особливо намагався не дивитися на мене. Випивши все, він мовчки поставив чашку і, навіть не кивнувши мені головою, пішов знову снувати туди й сюди по палаті. Але йому було не до слів і не до кивань! Що ж до арештантів, то всі вони спочатку чомусь уникали всякої розмови з покараним рекрутиком; навпаки, допомігши йому спершу, вони мовби самі намагалися потім не звертати більше на нього ніякої уваги, можливо бажаючи дати йому якнайбільше спокою й не набридати йому жодними дальшими допитами та "співчуттями", з чого він, здається, був цілком вдоволений.

Тим часом смеркло, засвітили нічник. У декого з арештантів знайшлись навіть свої власні свічники, правда, в дуже небагатьох. Нарешті, вже після вечірніх відвідин лікаря, увійшов караульний унтер-офіцер, полічив усіх хворих, і палату замкнули, внісши в неї попереду нічний цебер... Я з подивом довідався, що цей цебер лишатиметься тут цілу ніч, хоча справжнє ретирадне місце було тут же в коридорі, всього тільки два кроки від дверей. Але такий був заведений порядок. Вдень арештанта ще випускали з палати, проте не більше як на одну хвилину; але вночі ні в якому разі. Арештантські палати не скидалися на звичайні, і хворий арештант навіть і в хворобі відбував свою кару. Хто перший запровадив цей порядок — не знаю; знаю тільки, що справжнього порядку в цьому не було ніякого та що ніколи вся марна суть формалістики не виявлялася яскравіше, як, скажімо, в цьому разі. Порядок цей ішов, звісно, не від лікарів. Кажу знову: арештанти не могли нахвалитися своїми лікарями, вважали їх за батьків, шанували їх. Кожен бачив від них собі ласку, чув добре слово, а арештант, знехтуваний всіма, цінував це, бо усвідомлював невдаваність і щирість цього доброго слова й цієї ласки. її могло й не бути; з лікарів би ніхто не спитав, якби вони поводилися інакше, тобто грубіше й нелюдяніше: отже, вони були добрі із справжнього людинолюбства. І вже, звісно, вони розуміли, що хворому, хоч би хто він був, чи арештант, чи ні, потрібне таке ж, наприклад, свіже повітря, як і кожному іншому хворому, навіть найвищого чину. Хворі в інших палатах, одужуючі, скажімо, могли вільно ходити коридорами, завдавати собі великий моціон, дихати повітрям не таким отруєним, як повітря палатне, сперте й завжди неодмінно сповнене задушними випарами. І страшно, й гидко уявити собі тепер, як Мусило

отруюватися це й без того вже отруєне повітря ночами в нас, коли вносили цей цебер, при теплій температурі палати та при певних хворобах, при яких не можна обійтися без виходу. Якщо я сказав тепер, що арештант і в хворобі відбував свою кару, ^о, зрозуміло, не припускав і не припускаю, що такий порядок запроваджено було для самої тільки кари. Зрозуміло, це був би безглуздий з мого боку наклеп. Хворих нема вже чого карати. А коли так, то само собою зрозуміло, що, мабуть, якась строга, сувора потреба змушувала начальство застосовувати такий шкідливий своїми наслідками захід. Яка ж? Та ось тому й досадно, що нічим іншим не можна хоч скільки-будь пояснити потребу цього заходу, як і багатьох інших заходів, таких незрозумілих, що не тільки пояснити, а й угадати пояснення їх неможливо. Чим пояснити таку непотрібну жорстокість? Тим, бачите, що арештант, прийде до лікарні, навмисне удавши хворого, обдурить лікарів, вийде вночі до відхідка і, користуючись темрявою, втече? Серйозно доводити всю недоладність такого міркування майже неможливо. Куди втече? Як утече? В чому втече? Вдень випускають по одному; так само могло б бути і вночі. Біля дверей стоїть вартовий з зарядженою рушницею. Ретирадне місце буквально за два кроки від вартового, але невважаючи на це, туди супроводить хворого підвартовий і не зводить з нього очей весь час. Там тільки одне вікно, по-зимовому з двома рамами і з залізними гратами. А попід вікном надворі, біля самих вікон арештантських палат, теж ходить цілу ніч вартовий. Щоб вилізти у вікно, треба вибити раму й грати. Хто ж це дозволить? Та припустімо, він попереду вб'є підвартового, так що той і не писне й ніхто того не почує. Але, припустивши навіть цю нісенітницю, треба ж все-таки ламати вікно й грати. Завважте, що тут же біля вартового сплять палатні сторожі, а за десять кроків, біля другої арештантської палати, стоїть другий вартовий з рушницею, біля нього другий підвартовий та інші сторожі. І куди взимку тікати в панчохах, в пантофлях, в лікарняному халаті і в ковпаку? А якщо так, '^кщо так мало небезпеки (тобто насправді зовсім нема ніякої), то навіщо таке серйозне обтяження хворих, може, в останні дні й години їхнього життя, хворих, котрим свіже повітря ще потрібніше, ніж здоровим? Навіщо? Я ніколи не міг збагнути цього...

'Та.'коли вже запитано раз: "Навіщо?" і коли вже нрийшлось до слова, то не можу не згадати тепер і ще

про "одну незрозумілу річ> що стільки років стирчала передо мною у вигляді вельми загадкового факту, на котрий я теж ніяким чином не міг підшукати відповіді. Не можу не сказати про це хоч кілька слів, перше ніж стану описувати далі; Я кажу про кайдани, від яких жодна хвороба не звільняє рішеного каторжника. Навіть сухотні вмирали на моїх очах у кайданах. І тим часом усі до цього звикли, всі вважали це за щось доконане, непереборне. Навряд чи хто й задумувався навіть над цим;, коли й з лікарів нікому на думку не спало за всі ці кілька років бодай один раз поклопотатися перед начальством про те, щоб розкувати труднохворого арештанта, особливо сухотного. Щоправда, кайдани самі по собі не бозна-який тягар. Ваги вони бувають від восьми до дванадцяти фунтів. Носити десять фунтів здоровій людині необтяжливо. Казали мені, правда, що від кайданів по кількох роках починають ніби ноги сохнути. Не знаю, чи так це, У.ОЧ, проте, в якійсь мірі це річ імовірна. Тягар, хоч і невеликий, хоч і в десять фунтів, причеплений до ноги назавжди, все-таки ненормально збільшує вагу члена тіла і за довгий час може подіяти шкідливо... Але припустімо, що для здорового все нічого. Та чи так це для хворого? Припустімо, що й звичайному хворому нічого. Та чи так воно, кажу знову, для труднохворих, чи так, кажу знову, для сухотних, у котрих і без того вже сохнуть руки й ноги, так що кожна соломинка стає важкою? І, справді, коли б медичне начальство виклопотало полегшення бодай самим тільки сухотним, то вже й саме це було б справжнім і великим благодіянням. Припустімо, скаже хто-небудь, що арештант злочинець і не вартий благодіянь; але невже ж посилювати кару тому, кого вже й так діткнувся перст божий? Та й повірити не можна, щоб це робилося для самої кари. Сухотного й суд звільняє від кари на тілі. Отже, й тут знову криється якийсь таємничий, важливий захід задля спасенної остороги. Але який? — Зрозуміти не можна. Не можна ж бо справді баятися, що сухотний утече. Кому це спаде на думку, особливо маючи на увазі певний ступінь розвитку хвороби? Удати ж сухотного, обдурити лікарів, щоб утекти,— неможливо. Не така хвороба; її з першого гтоглОДу видно. Та й до речі сказати: невже заковують Людину в ножні кайдани на те тільки, щоб вона не тікала або щоб це перешкодило їй тікати? Зовсім ні. Кайдани — саме шельмування, сором і тягар, фізичний і мор£Л#и#й. Так принаймні гадається. А тікати вони ніколи ІіШму

перешкодити не можуть. Найнезміліший, найнеспритні-ший арештант зуміє без великих труднощів дуже швидко підпиляти їх або збити заклепк-у каменюкою. Ножні кайдани рішуче нічому не запобігають; а якщо так, якщо призначають їх рішеному каторжному тільки на саму кару, то знову запитую: невже ж! карати того, що вмирає?

1 ось тепер, коли я пишу це,'яскраво пригадується мені один умирущий, сухотний, отой самий Михайлов, котрий лежав супроти мене, недалеко від Устьянцева, і котрий помер, пам'ятаю, четвертого дня по моєму прибутті до палати. Можливо, я й повів мову тепер про сухотних, мимохіть переказуючи ті враження й ті думки, що тоді ж таки зароїлися в мене з приводу цієї смерті. Самого Михайлова, власне, я мало знав. Це був ще молодий чоловік, років двадцяти п'яти, не більше, високий, тонкий і надзвичайно миловидий. Він жив ув особливому відділенні і був до дивацтва мовчазний, завжди якось тихо, якось спокійно зажурений.