Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Це був кремезний, коренастий чоловік, років двадцяти восьми, великий плутяга й законник, дуже недурний, надзвичайно розв'язний і само-впевнений, хворобливо самолюбний; він пресерйозно впевнив самого себе, що він найчесніша й иайправди-віша людина в світі і навіть зовсім ні в чому не винен; з цією впевненістю так і лишився назавжди. Він перший заговорив зо мною, з цікавістю став мене розпиту-, вати й досить докладно розповів мені про зовнішні порядки госпіталю. Зрозуміло, передусім він заявив мені, що він капітанський син. Йому надзвичайно хотілося здаватись дворянином або принаймні "з благородних^. Слідом за ним підійшов до мене один хворий з виправної роти і став запевняти, що він знав багатьох із колись засланих дворян, називаючи їх на ім'я й по батькові. Це був уже сивий солдат; на обличчі його було написано, що він усе це бреше. Звали його Чеку-

нов. Він, очевидно, до мене підлизувався, мабуть, га'йа^"' ючи, що в мене є гроші. Помітивши в мене пакуночок.' із чаєм та цукром, він зараз же запропонував свої послуги: дістати чайника й заварити мені чаю. Чайника мені обіцяв прислати назавтра М — цький з острогу, з ким-небудь із арештантів, іщо ходили до госпіталю на роботу. Але Чекунов упорав усю справу. Він добув якийсь чавунок, навіть чашку, скип'ятив воду, заварив чаю, одно слово, прислужувався надзвичайно ретельно, чим зараз же викликав кілька ущипливих насмішок з себе в одного з хворих. Цей,хворий, що лежав насупроти мене, на прізвище Устьянцев, був сухотний, з підсудних солдатів, той самий, котрий, злякавшись кари, випив кришку горілки, міцно настоявши в ній табаки, і тим нажив собі сухоти; про нього я вже згадував якось раніше. Досі він лежав мовчки й трудно дихаючи, пильно й серйозно до мене придивляючись і з обуренням стежачи за Чекуновим. Незвичайна, жовчна серйозність надавала якогось особливо комічного відтінку його обуренню. Нарешті, він не витримав:

— Ач холоп! Знайшов пана! — промовив він спроквола, задихаючись від знесилля. Це були вже останні дні його життя.

Чекунов обурено повернувся до нього:

— Це хто холоп? — мовив він, зневажливо дивлячись на Устьянцева.

— Ти холоп! — відповів той таким самовпевненим тоном, начеб мав цілковите право шпетити Чекунова, ба навіть приставлений був до нього задля цього.

— Я холоп?

— Ти й є. Чуєте, добрі люди, не вірить! Дивується!

— Та тобі що! Бачиш, вони самі, як без рук. Без слуги незвичні, звісно. Чому ж не прислужитися, мохно-рилий ти блазню!

— Це хто мохнорилий?

— Ти мохнорилий.

— "Я мохнорилий?

— Ти й є!

,ч — А ти красунь? У самого лице, як вороняче те. .. коли я мохнорилий.

— Мохнорилий і є! Адже ж бог уже вбив, лежав би собі і а помирав! Ні, туди ж блягузкає! Ну, чого блягу-зкаєш!

~.,Ї7Ті"Чого! Ні, я вже краще чоботу поклонюсь, а не лаптеві. Батько мій не кланявся й мені не велів. Я... я...

ВІН ХОТІВ був казати далі, але страшенно закашлявся на кілька хвилин, випльовуючи кров. Незабаром холодний, виснажливий піт виступив на вузенькому його лобі. Кашель не давав йому, а то б він усе говорив; по очах його видно було, як хотілося йому ще полаятись: але в знесиллі він тільки відмахувався рукою... Так що Че-кунов під кі-нець уже й забув про нього.

Я відчув, що злість сухотного спрямована швидше на мене, ніж на Чекунова. За бажання Чекунова підслужитися і тим добути копійчину ніхто не став би на нього гніватися або дивитися з особливим презирством. Кожен розумів, що він робить це тільки заради грошей. Щодо цього простий люд зовсім не такий прискіпливий і чуйно розуміє справу. Устьянцеву не сподобався власне я, не сподобався йому мій чай і те, що я й у кайданах як пан, начебто не можу обійтися без слуги, хоч я зовсім не кликав і не бажав ніякого слуги. Справді, мені завжди хотілося все робити самому, я навіть особливо бажав не давати й знаку про себе, що я білоручка, зніжений, панію. В цьому почасти полягало навіть моє самолюбство, коли вже до слова довелося сказати. Але ж от,— і рішуче не розумію, як це завжди так траплялося,— я ніколи не міг відмовитися від усяких услужників і прислужників, котрі самі до мене нав'язувалися і, врешті, оволодівали мною цілком, так що насправді вони були моїми панами, а я їхнім слугою; а на людські очі й виходило якось само собою, що я справді пан, не можу обійтись без слуг і панію. Звичайно, мені це дуже досаждало. Але Устьянцев був сухотна, дратівлива людина. А інші хворі мовби залишались байдужі, навіть з деяким відтінком пихи. Пам'ятаю, увагу всіх захопила тоді одна особлива подія: з арештантських розмов я довідався, що того ж вечора до нас приведуть одного підсудного, якого цієї хвилини карають шпіцрутенами. Арештанти чекали новачка з певною цікавістю. Гомоніли, правда, що кара буде легка — всього тільки п'ятсот.

Потроху я розглядівся довкола. Скільки я міг помітити, із справді недужих лежали тут усе більше хворі на цингу та на очні хвороби — місцеві хвороби тамтешнього краю. Таких було в палаті кілька чоловік. З інших справді недужих лежали хворі на гарячку, різні болячки, груди. Тут не так, як в інших палатах; тут зібрані були докупи всі хвороби, навіть венеричні.

Я сказав'—справді недужих, бо було й кілька таких, які прийшли так, без ніякої хвороби, "відпочити". Лікарі охоче допускали таких, з жіалю, особливо коли багато було вільних ліжок. Перебування на абвахтах та в острогах здавалося порівняно з госпітальним таким лихим, що багато арештантів залюбки приходили лежати, дарма що й повітря було задушне, й палата замкнена. Були навіть особливі аматори лежання та й взагалі госпітального життя-буття; понайбільше з виправної роти. Я з цікавістю розглядав моїх нових товаришів, але, пам'ятаю, особливо зацікавив мене тоді один, вмирущий, із нашого острогу, теж сухотний і теж в останніх днях; він лежав через ліжко від Устьянцева, отже, так само майже супроти мене. Звали його Михайлов; ще два тижні тому я бачив його в острозі. Він давно вже був хворий, і давно б пора було йому йти лікуватися; але він з якимсь упертим і цілком марним терпінням переборював себе, кріпився і аж на святах пішов до госпіталю, щоб умерти за три тижні від жахливих сухот; наче згоріла людина. Мене вразило тепер його обличчя, яке страшенно змінилося,— це обличчя я помітив одним з перших, коли вступив до острогу; воно мені тоді якось в очі впало. Повз нього лежав один виправний солдат, вже стара людина, страшенний і огидний нетіпаха... А втім, не перелічувати ж усіх хворих... Я згадав тепер і про цього стариганя єдино тому, що він справив тоді на мене теж певне враження і за одну хвилину встиг дати мені досить повне уявлення про деякі особливості арештантської палати. У цього дідугана, пам'ятаю, був тоді сильний нежить. Він усе чхав і цілий тиждень потім чхав навіть сонний, якось залпами, по п'ять і по шість пчихів за раз, акуратно щоразу примовляючи: "Господи, далась же отака кара божа!" В ту мить він сидів на ліжку й жадібно набивав собі носа та-бакою з паперового сувійка, щоб дужче й досконаліше вичхатися. Чхав він у бавовняну хустку, власну, картату, разів сто прану і зовсім злинялу, причому якось особливо морщився його маленький ніс, збігаючись у незчисленні дрібні зморщечки, і виставлялися уламки старих, почорнілих зубів разом із червоними слинявими яснами. Вичхавшись, він зараз же розгортав хустку, уважно розглядав мокротиння, якого багато назбирувалося на ній, і зараз же змазував його на свій бурий ДОК&Нний халат, так що все мокротиння лишалося на

халаті, а хустка зоставалась хіба що вогкенька. Так він-робив цілий тиждень. Це копітке, скнаристе збереження власної хустки на шкоду казенному халатові зовсім не викликало з боку хворих найменшого протесту, дарма що комусь із них же довелося б після нього надягти цей самий халат. Та наш простий люд аж до дивацтва не бридливий і не гидливий. А мене так і покоробило в ту хвилину, і я зараз же з огидою й цікавістю став мимохіть оглядати халат, що його допіру надяг. Тут я помітив, що він давно вже будив мою, ^багу своїм сильним запахом; він устиг уже нагрітися на мені і пах чимраз дужче ліками, пластирами і, як мені здавалося, якимсь гноєм, а це було й не диво, бо він з давнього-давна не сходив з пліч хворих. Може, полотняну підкладку на його спині коли й прали; але напевно не знаю. Зате тепер ця підкладка була просочена всіма можливими неприємними соками, примочками, водою, що пролилася з прорізаних мушок, тощо. До того ж дуже часто в арештантські палати прибували щойно покарані шпіцрутенами, із зраненими спинами; їх лікували примочками, отже, халат, що його надягали просто на мокру сорочку, ніяк не міг не псуватися: так усе на ньому й лишалося. І за весь час мій в острозі, за всі ці кілька років, як тільки траплялося мені бувати в госпіталі (а бував я частенько), я щоразу з боязкою недовірливістю надягав халат. Особливо ж не подобалась мені нужа, велика й надзвичайно жирна, що іноді траплялася в цих халатах. Арештанти з насолодою страчували її, так що коли під товстим, незграбним арештантським нігтем лусне, бувало, страчений звір, то аж на обличчі мисливця можна було бачити міру його задоволення. Дуже не полюбляли в нас також блощиць і так само, бувало, бралися іноді, якогось довгого, нудного зимового вечора, всією палатою нищити їх. І хоч у палаті, крім важкого запаху, зовні все було по змозі чисте, але внутрішньою, сказати б, підкладковою, чистотою в нас далеко не могли похвалитися. Хворі призвичаїлись до цього, ба навіть вважали, що так і треба, та й самі порядки до особливої чистощ, не нахиляли. Але про порядки я скажу згодом... . ".г,, Тільки-но Чекунов подав мені чай (мимохідь сказати, на палатній воді, котру приносили разом на цілу добу й котра якось надто швидко псувалася в нашому повітрі), відчинилися з деяким шумом двері, і за посилеас ним конвоєм ввели щойно покараного шпіцрутенами,

солдатика. Це було вперше, що я бачив покараного^ Згодом їх приводили часто, деяких навіть приносили? (занадто вже важко покараних)|, і щоразу це було за велику розвагу хворим. Зустрічали в нас такого звичайно з посилено суворим виразом облич і з якоюсь навіть дещо напруженою серйозністю, і Втім, прийом почасти залежав і від важливості злочину, отже, й від розміру кари.