Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

І справді, Нецвєтаєв, як вийшов із своєю панією перед публіку, тільки те й робив, що швидко й спритно черкав по землі своєю тоненькою комишевою тростинкою, яку десь дістав, певно, вважаючи це за ознаку найвищої панськості, крайньої хверцюватості й фешені. Мабуть, колись, іще змалку, коли був двірським, босоногим хлопчаком, трапилось йому побачити гарно вбраного пана з тростинкою й зачаруватися його вмінням крутити нею, і от враження навіки й незгладно лишилося в душі його, і тепер, тридцяти років віку, пригадалося все, як було, щоб цілком заполонити й причарувати весь острог. Нецвєтаєв так поринув у своє заняття, Що вже й не дивився ні на кого й нікуди, навіть розмовляв, не підводячи очей, а тільки й робив, що стежив за своєю тростинкою й за її кінчиком. Благодійна поміщиця теж була в своєму роді надзвичайна: вона вийшла в старому зношеному серпанковому платті, що виглядало справжнісінькою ганчіркою, з голими руками й шиєю, страшенно набіленим і нарум'яненим обличчям, у спаль-

їдему коленкоровому чепчику, підв'язаному біля підборіддя,'з парасолькою в одній руці та з віялом із розмальованого паперу в другій, яким вона безперестану обмахувалась. Залп реготу зустрів панію; та й сама пані не витримала й кілька разів починала реготати. Грав панію арештант Іванов. Сироткін, перебраний дівчиною, був дуже милий. Куплети теж зійшли добре. Одно слово, п'єса скінчилася на цілковиту й загальну втіху всім. Критики не було, та й бути не могло.

Програли ще раз увертюру: "Сіни, мої сіни", і знов піднялась завіса. Це Кедрил. Кедрил щось на зразок Дон-Жуана: принаймні і пана, і слугу чорти наприкінці п'єси відносять у пекло. Давали цілий акт, але це, либонь, уривок; початок і кінець загублені. Глузду й смислу ніякісінького. Дія відбувається в Росії, десь на заїжджому дворі. Трактирник вводить до кімнати пана в шинелі і в круглому понівеченому капелюсі. За ним іде його слуга Кедрил з чемоданом та з загорнутою в синій папір куркою. Кедрил у кожусі L в лакейському картузі. Він і є ненажера. Грає його арештант Поцейкін, суперник Баклушина; пана грає той самий Іванов, котрий у першій п'єсі грав благодійну поміщицю. Трактирник, Нецвєтаєв, попереджає, що в кімнаті водяться чорти, і зникає. Пан, похмурий і заклопотаний, мимрить сам собі, що він це давно знав, і велить Кедрилові порозкладати речі й приготувати вечерю. Кедрил боягуз і ненажера. Почувши про чортів, він блідне й тремтить як лист. Він би втік, але боїться пана. Та поза тим йому й їсти хочеться. Він ласолюбний, дурний, хитрий по-своєму, боягуз, дурить раз у раз пана і водночас боїться його. Це чудовий тип слуги, в котрому якось невиразно й віддалено відчуваються риси Лепорелло, і справді напрочуд відданий. Поцейкін явно талановитий і, на мій погляд, актор ще кращий за Баклушина. Зустрівшись другого дня з Баклушиним, я, звісно, не висловив своєї думки повністю: я б надто засмутив його. Арештант, що грав пана, зіграв теж непогано. Нісенітницю він казав страшенну, ні на що не схожу-але дикція була правильна, жвава, жест відповідний. Поки Кедрил порається з чемоданами, пан ходить, роз: думуючи, по сцені і заявляє вголос, що нинішнього вечора кінець його мандруванням. Кедрил зацікавлено прислухається, виробляє гримаси, говорить a parte1

1 набік (італ.).

і смішить кожним словом глядачів, йому не жаль пана; але він чув про чортів; йому кортить довідатись, що це таке, і от він починає розмовляти й розпитувати. Пан, нарешті, каже йому, що колись ;у якійсь біді він звернувся по допомогу до пекла, і чорти допомогли йому, виручили; але сьогодні строк, і, можливо, сьогодні ж вони прийдуть, за умовою, по душу його. Кедрил починає дуже полошитися. Але пан не занепадає духом і велить йому приготувати вечерю. Почувши про вечерю, Кедрил пожвавлюється, виймає курку, виймає вино — та коли-не-коли й сам відщипне від курки й покуштує. Публіка регоче. Ось рипнули двері, вітер стукає віконницями; Кедрил тремтить і похапцем, майже несвідомо суне в рот величезний шматок курки, якого й проковтнути не може. Знову регіт. "Чи готово?" — кричить пан, походжаючи по кімнаті. "Зараз, зараз... я вам... приготую",— каже Кедрил, сам сідає за стіл і спокійнісінько починає уминати панську їжу. Публіці, видимо, до сподоби спритність та хитрощі слуги і те, що пану пошито в дурні. Треба сказати, що й Поцейкін справді заслуговував на похвалу. Слова "зараз, пане, я вам приготую" він вимовив чудово. Сівши до столу, він починає їсти жад-ливо і здригається від кожного кроку пана, щоб той не помітив його шахрайства; ледве той повернеться на місці, він ховається під стіл і тягне з собою курку. Нарешті, він вгамовує свій перший голод; час подумати про пана. "Кедриле, скоро ти?" — кричить пан. "Готово!"— жваво відповідає Кедрил, схаменувшись, що панові майже нічого не лишається. На тарілці справді лежить сама куряча ніжка. Пан, похмурий і заклопотаний, нічого не помічаючи, сідає до столу, а Кедрил із серветкою стає за його стільцем. Кожне слово, кожен жест, кожну гримасу Кедрила, коли він, обертаючись до публіки, киває на телепня пана, глядачі зустрічають з нестримним реготом. Але ось, щойно пан починає їсти, з'являються чорти. Тут уже нічого зрозуміти не можна, та й чорти з'являються якось надто вже не по-людському: в боковій кулісі відчиняються двері і(із'являється щось у білому, а замість голови в нього лдхтар із свічкою; другий фантом теж з ліхтарем на голові, в руках тримає косу. Чому ліхтарі, чому коса, чому чорти в білому? Ніхто не може пояснити собі. А втім, ніхто про це й не замислюється. Так уже, мабуть, це й повинно бути. Пан досить хоробро обертається до чортів і кричить їм, що він готовий, щоб вони

брали його. Але Кедрил лякається, як заєць; він лізе під стіл, проте, дарма що дуже перелякався, не забуває захопити з собою пляшку. Чорти на хвилину зникають; Кедрил вилазить з-під столу; та тільки пан береться знову до курки, як гри чорти вдираються знову до кімнати, підхоплюють пана ззаду і несуть його в пекло. "Кедриле! Рятуй мене!" — кричить пан. Та Кедрилові не до того. Він цим разом і пляшку, і тарілку, і навіть хліб потяг під стіл. Та ось він тепер сам, чортів нема, пана теж. Кедрил вилазить, розглядається, і усмішка осяває обличчя його. Він лукаво прищулюється, сідає на панове місце і, киваючи публіці, каже стиха:

— Ну я тепер сам... без пана!..

Всі регочуть того, що він без пана; але ось він ще додає стиха, конфіденціально звертаючись до публіки і все веселіше й веселіше підморгуючи очком:

— Пана ж то чорти забрали!..

Захват глядачів безмежний! Крім того, що пана чорти забрали, це було так сказано, з таким шахрайством, з такою знущально-тріумфуючою гримасою, що справді не можна було не аплодувати. Та недовго триває щастя Кедрилове. Щойно він узяв пляшку, налив собі в склянку й хотів пити, як раптом повертаються чорти, крадуться ззаду навшпиньки і цап його під боки. Кедрил кричить на все горло; з полохливості він не сміє обернутися. Захищатися теж не може: в руках пляшка й склянка, пустить їх йому несила. Роззявивши рота з жаху, він сидить з півхвилини, вирячивши очі на публіку, з таким прекумедним виразом боягузливого переляку, що з нього рішуче можна було писати картину. Нарешті, його несуть, виносять, пляшка з ним, він дриґає ногами і кричить, кричить. Крики його лунають ще за кулісами. Але завіса опускається, і всі регочуть, усі в захваті... Оркестр починає камаринську.

Починають тихо, ледве чутно, але мотив росте й росте, темп прискорюється, лунають молодецькі цокання по деках балалайок... Це камаринська в усьому своєму розмаху, і, далебі, було б добре, коли б Глінка хоч випадково почув її у нас в острозі. Починається пантоміна під музику. Камаринська не вщухає, доки триває пантоміма. Обстанова — середина хати. На сцені— мірошник і дружина його. Мірошник в одному кутку лагодить збрую, в другому кутку дружина пряде льон. Дружину грає Сироткін, мірошника Нецвєтаєв. .

Зауважу, що наші декорації дуже бідні. І в цій,

і в попередній п'єсі, і в інших ви більше доповнюєте власною уявою, ніж бачите очима. Замість задньої стіни простягнуто якийсь килим! чи попону; збоку якісь препогані ширми. А лівий бік нічим не застановлено, аж видно нари. Та глядачі не (вимогливі і згодні доповнювати дійсність уявою, тим паче що арештанти до того дуже здібні. "Сказано сад, то й вважай за сад, кімната то кімната, хата то хата — все одно, і перемінитися дуже нема чим". Сироткін в костюмі молодички дуже милий. Між глядачами чути стиха кілька компліментів. Мірошник кінчає роботу, бере шапку, бере батіг, підходить до дружини й пояснює їй знаками, що йому треба йти, але якщо без нього дружина кого прийме, то... і він показує на батіг. Дружина слухає й киває головою. Цей батіг вона, мабуть, добре знає: жіночка від чоловіка погулює. Чоловік іде. Щойно він за двері, дружина свариться услід йому кулаком. Аж ось стукають; двері відчиняються, і з'являється сусіда, теж мірошник, в каптані й з бородою. В руках у нього подарунок, червона хустка. Молодичка сміється; та тільки сусіда хоче обняти її, як у двері знову стукають. Куди подітися? Вона похапцем ховає його під стіл, а сама знову за веретено. Входить другий залицяльник: це писар, у військовій формі. Досі пантоміма йшла бездоганно, жест був безпомилково правильний. Можна було навіть дивуватися, дивлячись на цих імпровізованих акторів, і мимохіть подумати: скільки сил і таланту гине у нас на Русі, іноді майже задарма, в неволі і в тяжкій долі! Але арештант, який грав писаря, був, мабуть, колись на провінціальному або домашньому театрі, і йому уявилося, що наші актори, всі до єдиного, не тямлять справи і не так ходять, як слід ходити на сцені. І от він виступає, як, кажуть, виступали в давнину на театрах класичні герої: ступне довгий крок і, ще не присунувши другої ноги, рантом зупиниться, відкине назад весь корпус, голову, гордо подивиться довкола і — ступить другий крок. Якщо така хода була кумедна в класичних героях, то у військовому писарі, в комічній сцені, ще кумедніша. Та публіка наша думала, що, мабуть, так там і треба, і довгі кроки довгов'язого писаря сприйняла як доконаний факт, без особливої критики.