Час погорди - Сапковський Анджей

Вони теж.

— Трясця. Будемо сидіти у холоді? І в цій паскудній темряві? Коли я простягаю руку, то не бачу власних пальців…

— То не простягай.

Жовтець зітхнув, згорбився, потер ліктя. Чув, як відьмак, що сидів поряд, тламає у пальцях тонкі патички.

У мороці раптом з'явилось зелене світелко, спершу м'яке і невиразне, але швидко ясніло. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, ворушачись і танцюючи як світляки чи бліді болотяні вогники. Ліс раптом ожив миготливими тінями, Жовтець почав бачити постаті оточуючих їх дріад. Одна наблизилася, поклала блія них щось, що виглядало як розжарений клубок рослин. Поет обережено простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодний.

— Що це, Геральте?

— Гнилички і різновид моху. Це росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як це все разом сплести, щоб світилось. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла збоку. На її чолі був вінок, довге волосся спадало на плечі. При світлі волосся виглядало зеленим, а може й справді було таким. Жовтець знав, що волосся у дріад мало незвичні барви.

— Taedh – промовила мелодійно, підводячи на трубадура очі, що блищали на дрібному обличчі, яке було перекреслене навскіс двома рівно проляглими темними пасами маскую чого малюнку. — Ess've vort shaente aen Ettariel? Shaente a'vean vort?

— Ні… Може пізніше – відповів ввічливо, гамагаючись добирати слова Старшої Мови. Дріада зітхнула, нахилилась, делікатно погладила гриф лютні, що лежала поруч з ним, пружно встала. Жовтець дивився на неї, поки відходила до лісу, до інших, тіні яких нетвердо маячили у невиразному блискові зелених ліхтарів.

— Я часом не образив її? – тихо запитав він. – Вони говорять власним діалектом, а я не знаю ввічливих форм…

— Перевір, чи маєш у череві ножа – у голосі відьмака не було ані глузування, ані гумору. – Дріали реагують на образи всттромлянням ножа в живіт. Не бійся, вони схильні вибачити тобі значно більше, аніж мовні помилки. Концерт, який ти дав попід лісом, мабуть припав їм до смаку. Тепер ти ard tśedh, великий бард. Вони чекають на продовження "Квіток Ettariel". Ти знаєш продовження? Бо це ніби твоя балада.

— Переклад мій. Я дещо збагатив ельфійську музику, ти не зауважив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дірад знаються на мистецтві краще за тебе. Я десь читав, що вони надзвичайно музикальні. Так я уклав мій спритний план, за який, мушу сказати, ти мене ще не похвалив.

— Хвалю – промовив відьмак за хвилину мовчання. – Це справді спритно. А щастя теж супроводжувало тебе, як завжди. Їх луки точно б'ють на двісті кроків. Зазвичай вони не чекають до часу, коли хтось перейде на їх берег ріки та почне співати. Вони занадто вразливі на неприємні запахи. А коли трупа віднесе течія Стрічки, то їм не буде тхнути під лісом.

— А, що там – поет відкашлявся, ковтнув слину. – Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Геральте, як ти тут…

— Ти маєш бритву?

— Ну ясно, що маю.

— Зранку позичиш мені. Ця борода доведе мене до божевілля.

— А дріаду не мають… Гмм… Ну так, справді, їм бритви взагалі непотрібні. Ясно, що позичу тобі. Геральте?

— Що?

— Я не маю з собою нічого до їжі. Чи ard taedh, великий бард, може у гостях у дріад мати надію на вечерю?

— Вони не вечеряють. Ніколи. А стражниці на кордоні Брокілону і не снідають. Тобі доведеться потерпіти до обіду. Я вже призвичаївся.

— Але коли ми досягнемо їх столиці, того славетного, прихованого у серці пущі Duen Canell...

— Ніколи ми там не будемо, Жовтцю.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони надали тобі притулок. Адже… вони тебе терплять…

— Ти вжив правильного визначення.

Довго мовчали.

— Війна – врешті сказав поет. – Війна, ненависть і погорда. Всюди. У всіх серцях.

— Поетизуєш.

— Алк це справді так.

— Так, дійсно. Ну, кажи, з чим прибув. Розповідай, що сталось зі світом, поки мене тут лікували.

— Спершу – Довтець тихо прокашлявся – ти розкажеш мені про те, що насправді сталось у Ґарстанзі.

— Трісс тобі не розповідала?

— Розповідала. Але я б хотів дізнатись твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, знаєш докладнішу версію і напевне правильнішу. Розкажи мені про те, що сталось пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Геральте – шепнув Жовтець. – Я справді не знаю, що сталось з Єнніфер і з Цирі… Ніхто цього не знає. Трісс теж….

Відьмак раптом смикнувся, галуззя затріщало.

— Хіба я питаю тебе про Цирі чи Єнніфер? – промовив зміненим голосом. – Розкажи мені про війну.

— Ти нічого не знаєш? Жодні звістки не дійшли сюди до тебе?

— Дійшли. Але хочу почути все від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгаардці – почав бард через мить мовчанки – атакували Лірію і Аердін. Без проголошення війни. Приводом нібито був напад військ Демавенда на якийсь прикордонний форт у Доль Ангра, здійсненнй під час з'їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що це була провокація. Що це були нільфгаардці, перебрані на вояків Демавенда. Як було насправді, ми напевно ніколи не довідаємось. У кожному разі відповідь Нільфгаарда була блискавичною і масованою: кордон перетнула потужна армія, яка б мусила концентруватись у Доль Ангрі тиждень, якщо не місяць. Спалла і Сцала, обидві лірійські прикордонні твердині, були здобуті з ходу, заледве протягом трьох днів. Рівія була готовою до багатомісячної облоги, а капітулювала через два дні під натиском цехів і купецтва, яким було обіцяно, що якщо місто відчинить брами і сплатить відкуп, то не буде пограбоване…

— Обіцянки було дотримано?

— Так.

— Цікаво – голос відьмака знову дещо змінився. – Дотримування обітниць у сьогоднішні часи? Не кажучи вже про те, що колись навіть не думали про складання таких обітниць, бо ніхто їх не очікував. Ремісники і купці не відкривали брам твердинь, а боронили їх, кожен цех свою башту чи гурдицію[29].

— Гроші не мають вітчизни, Геральте. Купцям однаково, під чиїм урядуванням робити гроші. А нільфгаардському палатинові однаково, з кого стягувати податки. Мертві купці не роблять грошей і не сплачують податків.

— Кажи далі.

Після капітуляції Рівії армія Нільфгаарду у небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда і Меве відступили, не в змозі об'єднати фронт для вирішальної битви. Нільфгаардці дійшли до Альдерсбергу. Щоб не допустити до блокади фортець, Демавенд і Меве наважлись прийняти битву. Позиція їх армії була не найкращою… Бляха, якби було більше світла, я б тобі накреслив.

— Не кресли. Коротше. Хто переміг?

*******

— Ви чули, пане? – один з регістрантів, захеканий і спітнілий, продерся через гурт, що оточував стіл. – Прибув гонець з бойовиська! Ми перемогли! Битва виграна! Вікторія! Наш, наш день! Ми перемогли ворога, розбили на голову!

— Тихіше! – скривився Евертайн. – Голова тріщить від тих ваших криків. Так, чув я, чув. Побили ми ворога. День наш, наше поле, і перемога теж наша. Теж мені, велика сенсація.

Коморники і регістранти притихли, здивовано дивлячись на керівника.

— Ви не раді, пане коморнику?

— Тішуся. Але вмію робити це в тиші.

Регістранти мовчали, поглядаючи один на одного. Щенята, подумав Евертайн. Захоплені гівнюки. Зрештою, з них не дивуюсь, але прошу, там на пагорбі, навіть Менно Коегоорн і Елан Трахе, ба, навіть сивобородий генерал Брайбант, верещать, підскакують з утіхи і вітально плескають один одного по спинах. Вікторія! День наш! А чий мав би бути? Королівства Аердін і Лірія зуміли змобілізувати разом три тисячі кавалерії і десять тисяч пішого вояцтва, з яких одна п'ята вже в перші дні наступу виявилась заблокованою, оточеною у фортах і кріпостях. Частина армії, що зосталась, мусила відійти ддя охорони флангів, яким загрожували далекі рейди легкої кавалерії й удари диверсійних відділів. Scoia'tael. П'ять чи шість тисяч, що зостались – серед них не більше як тисяча двісті лицарів – прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегоорн рушив на них тринадцяти тисячною армією, в її числі десять панцирних хоругв, цвіт нільфгаардського лицарства. А тепер радіють, гарчать, б'ють булавою у стегно і волають про пиво… Вікторія! Теж мені – велика сенсація.

Різким рухом згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, якими був завалений стіл, підняв голову, роззирнувся.

— Нашороште вуха – різко промовив до регістрантів. – Буду видавати накази.

Його підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен з вас – почав – вислухав вчорашню промову, виголошену паном маршалком польним Коегоорном до хорунжих і офіцерів. Тому я звертаю увагу панства, що те, що маршал казав до військових, вас не стосується. Ви маєте для виконання інші завдання і накази. Мої накази.

Евертайн замислився, потер чоло.

— Війна замкам, мир хатам, сказав вчора командуючий Коегоорн. Знаєте такий принцип, додав тепер, вас вчили його у військовій академії. Це правило було обов'язковим до сьогодні, від завтра маєте про нього забути. Завтра обов'яковою є інший принцип, який тепер буде гаслом війни, яку ми ведемо. Це гасло і мій наказ оголошують: війна всьому живому. Війна всьому, що горить. Ви маєте залишити за собою випалену землю. Від завтра ми несемо війну за лінію, від якої ми відступимо після підписання миру. Ми відійдемо, але там, за цією лінією, має залишитись випалена земля. Королівства Рівії та Аердіну мають бути обернені на попіл! Пригадайте собі Содден! Сьогодні прийшов час відплати!

Евертайн голосно відкашлявся.

— Поки вояки залишають за собою випалену землю – промовив до мовчазних рігістрантів – вашим завданням є витягнути з того краю все, що можна, все, що може примножити багатство нашої Вітчизни. Ти, Аудегасте, займешся вантаженням і вивезенням вже зібраних і складованих плодів землі. Те, що ще є на полях, і чого не знищать звитяжні лицарі Коегоорна, слід зібрати.

— У мене обмаль людей, пане коморжий.

— Невільників буде вдоста. Зганяйте їх до роботи. Мардере і ти… Я забув твоє ім'я.

— Гельвет. Еван Гельвет, пане коморнику.

— Займіться худобою. Зберіть у стада, зженіть у визначені пункти на карантин. Зважаючи на ящур та іншу заразу. Хвору чи підозрілу худобу вбити, падло спалити. Решту гнати на південь визначеними дорогами.

— Слухаюсь.

Тепер спеціальне завдання, подумав Евертейн, поглядаючи на підлеглих.