Час погорди - Сапковський Анджей
– Раз козі смерть. Вперед.
Пегас трохи підняв голову і запитально нашорошив зазвичай обвислі вуха.
— Ти добре чув. Вперед.
Мерин неохоче рушив, під копитами захлюпало багно. Жаби довгими стрибками втікали з-під ніг його коня. За декілька кроків перед ними з фуркотом і кряканням, викликавши те, що серце трубадура на мить припинило працювати, після чого почало працювати дуже швидко й інтенсивно. Пегас взагалі не звернув уваги на качку.
— Їхав герой… — мурмотів Жовтець, витираючи залиту крижаним потом шию витягнутою з-за пазухи хусткою. – Безстрашно через пустелю, не зважаючи на стрибучих гадів і летючих драконів… Їхав і їхав… Аж досяг неміряної водяної гладіні…
Пегас пирхнув і затримався. Вони були над рікою, серед осоки й очерету, які досягали вище стремен. Жовтець витер спітнілі повіки, зав'язав хустку на шиї. Довго, аж до сліз в очах, дивився у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого і нікого не помітив. Поверхню води морщили водорості, які ворушла течія, над нею шмигали бірюзово-оранжеві зимородки. Повітря миготіло від роїв комах. Риби ковтали стрекоз, залишаючи на воді великі кола.
Всюди, як сягнути оком, було видно боброві гатки, купи погризеної кори, звалені і погризені стовбури, які омивала лінива течія. Але ж тут і бобрів, подумав поет, невірогідне багатство. І не дивно. Ніхто їх не турбує, чортових деревогризів. Тут не з'являються розбійники, ловці чи бортники, навіть всюдисущі траппери не встановлюють тут пасток. Ті, які намагались, отримали стрілу у горло, раки общипали їх у прибережному мулі. А я, ідіот, пхаюсь сюди зі свої волі, над Стрічку, над рікою, над якою носиться трупний сморід, якого не може перебити навіть запах лепехи і м'яти…
Він тяжко зітхнув.
Пегас поволі зайшов передніми ногами у воду, опустив писок до поверхні, пив довго, потім відвернув голову і подивився на Жовтця. Вода текла йому з рота і ніздрів. Поет покивав головою, знову зітхнув, голосно потягнув носом.
— Поглянув герой на розбурхані глибини – продекламував стиха, намагаючись не клацати зубами. – Подивився і рушив вперед, бо серце його не знало тривоги.
Пегас звісив голову і вуха.
— Не знало тривоги, кажу.
Пегас струснув головою, дзвенячи кільцями повідь і мундштука. Жовтець штурхонув його п'ятами в боки. Мерин вступив у воду з патетичною нехіттю.
Стрічка була мілкою, але дуже дуже зарослою. Поки він дістався до середини течії, за ногами Пегаса тягнулись вже довгі пасма водоростей. Кінь йшов поволі і з зусиллям, при кожному кроці намагаючись скинути водорості, що заважали.
Комиші і вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Жовтець почув, як шлунок опустився йому низько, дуже низько, аж до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині ріки, ув'язнений у водоростях, становить чудову, неможливу для промаху ціль. В уяві вже бачив вигнуті дуги луків, напнуті тятиви і гострі вістря накладених на них стріл.
Він стис литками боки коня, але Пегас мав це десь. Замість того, щоб пришвидшитись, спинився і задер хвіст. Яблука гною впали у воду. Жовтець протяжно застогнав.
— Герой – промурмотів, прикриваючи очі – не зумів форсувати гуркітливих порогів. Згинув смертю хоробрих, пронизаний багатьма пострілами. Навіки поховала його глибина, притулила його в обіймах водоростей, зелених немов нефрити. І зник по ньому слід усякий, зосталось одне кінське лайно, яке несло нуртом до далекого моря…
Пегас, якому напевно полегшало, без спонукань жваво рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростів бистрині дозволив собі навіть брикання, яким цілком замочив Жовтцеві чоботи і штани. Поет навіть цього не зауважив – видиво націлених у його живіт стріл не відпускало його ані на мить, а страх повзав спиною і шиї як велика, холодна і слизька п'явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків за насичено зеленою смугою надрічних трав, виростала з вереску стрімка, чорна, грізна стіна лісу.
Брокілон.
На березі, за кілька кроків від течії ріки, білів кінський скелет. Кропива й очерети пробились через клітку ребер. Також там лежало трохи інших, менших кісток, які не скидались на кінські. Жовтець затремтів і відвернув погляд.
Підігнаний мерин з плюскотом і хлюпанням видерся з прибережного багна, мус гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Жовтець закрив очі. Він вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія десь відлетіли у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, гидкий страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.
Пегас застриг обвислими вухами і безпристрасно почалапав у бік Лісу Дріад. Багато хто називав його Лісом Смерті.
Я перетнув кордон, подумав поет. Тепер все вирішиться. Поки я був над рікою і у воді, вони могли бути великодушними. Але тепер вже ні. Тепер він був порушником. Так як і той… Від мене теж може залишитись тільки скелет… Застереження для інших… Якщо дріади тут є… Якщо спостерігають за мною…
Нагадав собі змагання лучників, які дивився, ярмаркові конкурси і стрілецькі виступи, солом'яні щити і манекени, нашпиговані і подерті вістрями стріл. Що відчуває вражена стрілою людина? Удар? Біль? А може… нічого?
Дріад в околиці або не було, або вони ще не вирішили, що вдіяти щодо самотнього вершника, бо поет під'їхав під ліс омертвілий від страху, але живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена коренями і галузками пастка вітролому, але Жовтець і так не мав найменшого наміру доїжджати до самого краю ані тим більше заглиблюватись у ліс. Він міг змусити себе до ризику – але не до самогубства.
Злізав з коня дуже повільно, прив'язавши повіддя до кореня, що стирчав вгорі. Зазвичай цього не робив – Пегас не звик віддалятись від власника. Жовтець однак не був певен, як кінь відреагує на свист і фуркотіння стріл. До цього часу ані він, ані Пегас не наражались на такі звуки.
Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, високого класу інструмент з тонким грифом. Презент від ельфині, подумав, гладячи інкрустоване дерево. Може статись, що вона повернеться до Старшого Народу… Хіба що дріади залишать її біля мого трупа…
Неподалік лежало старе, звалене вихором дерево. Поета всівся на стовбур, впер лютню в коліно, облизав вусат, витер спітнілі долоні об штани.
Сонце хилилось до заходу. Зі Стрічки здіймався туман, сіробілим кожухом вкриваючи луку. Стало холодно. Клепання журавлів здійнявся і завмер, зосталось тільки кумкання жаб.
Жовтець вдарив у струни. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив штифти, налаштував інструмент і почав грати. А за мить співати.
Yviss, m'evelienn vente cdelm en tell
Elaine Ettariel Aep cór me lode deith ess'viell
Yn blath que me darienn
Aen minne vain tegen a me
Yn toin av muirednn que dis eveigh e aep llea...
Сонце зникло за лісом. У затінку велетенських дерев Брокілону одразу стало похмуро.
Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor...
Не почув. Відчув присутність.
— N'te mirę daetre. Sh'aente vort.
— Не стріляй… — прошепотів, слухняно не оззираючись. — N'aen aespar a me… Я прибув з миром.
— N'ess a tearth. Sh'aente.
Відчув, хоч пальці йому захололи і задерев'яніли на струнах, а спів з трудом виходив з горла. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, трясця, був професіоналом.
Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor aen tedd teviel e gwen
Yn blath que me darienn
Ess yn e evellien a me
Que shaent te caelm a'vean minne me striscea...
Цього разу дозволив собі поглянути через плече. Те, що принишкло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало обплетений плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають великих блискучих очей.
Пегас тихо пирхнув, а Жовтець побачив, що за ним, у темряві, хтось гладить його коня по ніздрях.
— Sh'aente vort – знову попросила принишкла за його спиною дріада. Її голос нагадував шум дощових крапель.
— Я… — почав. – Я є… Я друг відьмака Геральта… Знаю, що Геральт… Що Gwynbleidd є серед вас у Брокілоні. Я прибув…
— N'te dice'en. Sh'aente, va.
— Sh'aent – лагідно попросила з-за його спини друга дріада, майже хором з третьою. І мабуть четвертою. Він був не впенений.
— Yea, sh'aente, taedh – повідала сріблястим дівочим голосом те, що ще за мить до того здавалось поетові берізкою, яка росла за кілька кроків перед ним. — Ess'laine... Taedh... Ty śpiewaj... Jeszcze o Ettariel... Tak?
Підкорився.
Метою мого життя є кохати тебе
Чарівна Ettariel
Дозволь мені зберегти спогадів скарб
І чародійську квітку
Кохання твого заклад і знак
Краплями роси, як слізьми посріблену…[28]
Цього разу почув кроки.
— Жовтець.
— Геральт!
— Так, це я. Ти вже можеш припинити галасувати.
*******
— Як ти мене знайшов? Звідки дізнався, що я у Брокілоні?
— Від Трісс Мерігольд… Чорт… — Жовтець знову спіткнувся і був би впав, але дріада, що йшла поряд з ним, підтримала його спритним хватом, дивовижно сильним як на її невеликий зріст.
— Gar'ean, taedh — застерігла сріблясто. – Va cśelm.
— Дякую. Тут страшно темно… Геральте? Ти де?
— Тут. Не відставай.
Жовтець пришвидшив кроки, знову спіткнувся і ледь не впав на відьмака, який спинився у темряві перед ним. Дріади безшелесно минули їх.
— Але й темно… Ще далеко?
— Недалеко. Зараз будемо у таборі. Хто крім Трісс знає, що я тут переховуюсь? Ти комусь розпатякав?
— Я мусив сказати королеві Венцлаві. Я потребував гарантій безпеки для подорожі через Бругге. Тепер такі часи, що шкода говорити… Я мусив також мати дозвіл на подорож до Брокілону. Але Венцлав знає і любить тебе… Він, уяви собі, іменував мене послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про це. Не гнівайся, Геральте…
Відьмак підійшов ближче. Жовтець не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і навіть помітив у темряві білу щетину багатоденного заросту.
— Я не гніваюсь – відчув долоню на плечі і йому здалося, що холодний до цієї миті голос дещо змінився. – Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.
*******
— Холодно тут – здригнувся Жовтець, тріщачи галуззям, на яких вони сиділи. – Може б розпалити…
— Навіть не думай про це – буркнув відьмак. – Ти що, забув де ти є?
— Вони до такої міри… — трубадур полохливо роззирнувся. – Жодного вогню, так?
— Дерева ненавидять вогонь.
