Час погорди - Сапковський Анджей
Біловолосий монстр не був шаленим. Був спокійним і холодним. Убивав спокійно і холодно.
Scoia'tael не мали жодних шансів. Їх трупи один за другим падали на плити подвір'я. Але не відступали. Навіть тоді, коли їх залишилось тільки двоє, не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах Кагира монстр відрубав одному руку вище ліктя, другого вдарив позірно легким, недбалим ударом, який однак відкинув ельфа назад, перекинув його через цямрину фонтану і скинув у воду. Вода перелилась через береги басейну карміновою хвилею.
Ельф з відрубаною рукою стояв на колінах біля фонтану, непритомним поглядом дивлячись на бухаючи кров'ю куксу. Біловолоса потвора вхопила його за волосся і швидким протяжним рухом меча перерізав йому горлянку.
Коли Кагир відкрив очі, потвора була вже біля нього.
— Не вбивай… — прошепотів, припинивши спроби піднятись зі слизького від крові покриття. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня перестала боліти, омертвіла.
— Знаю, хто ти, нільфгаардчику – біловолосий монстр копнув шолом з порубаними крилами. – Ти вистежував її вперто і довго. Але ти вже ніколи не зумієш її скривдити.
— Не вбивай…
— Дай мені одну причину. Хоч одну. Я поспішаю.
— Це я… — прошепотів Кагир. – Це я визволив її тоді з Цинтри. З пожежі… Я врятував її. Урятував її життя…
Коли відкрив очі, чудовиська вже не було, був на подвір'ї сам на сам з трупами ельфів. Вода у фонтані шуміла, переливалась через берег цямрини, розмивала кров на покритті. Кагир зомлів.
*******
Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чи може різновидом перистилю[26]. Дах над перистилем, напевно ілюзорний, світився дірами. Він був спертий на колони і пілястри, вирізьблені у вигляді ледь одягнених каріатид з показними бюстами. Такі самі каріатиди підтримували вигин порталу, у якому зникла Цирі. За порталом Геральт помітив сходи, що вели вгору. До вежі.
Він тихцем вилаявся. Не розумів, чому вона побігла туди. Женучи за нею верхами стін бачив, як впав її кінь. Бачив, як вона спритно підвелася, але замість бігти далі дорогою, що звивалась серпантином довкола вершини, раптом побігла під гору, у бік самотньої вежі. Тільки зараз помітила на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані Цирі, ані його, зайняті обстрілом з луків людей, що бігли під гору. З Аретузи надходила відсіч.
Він саме збирався піти сходами услід Цирі, як почув шум. Зверху. Швидко обернувся. Це не був птах.
Вільгефортц, лопотячи широкими рукавами, залетів через діру у даху, повільно опустившись на підлогу.
Геральт став перед входом до вежі, видобув меча і зітхнув. Мав щиру надію, що драматична, фінальна битва відбудеться між Вільгефортцем і Філіппою Ейльхарт. Він сам на такий драматизм не мав найменшої охоти.
Вільгефортц розщепив вамс, поправив манжети, подивився на відьмака і прочитав його думки.
— Чортів драматизм – зітхнув. Геральт не прокоментував.
— Вона увійшла до вежі?
Не відповів. Чародій покивав головою.
— От і маємо епілог – промовив холодно. – Кінець, що увінчує справу. А може це призначення? Знаєш, куди ведуть ті сходи? До Tor Lara. До Вежі Чайки. Звідти не має виходу. Все скінчено.
Геральт відступив так, щоб його фланги оберігали виступаючі портали каріатиди.
— А якже – процідив, оглядаючи руки чародія. – Все закінчено. Половина твоїх спільників мертві. Трупи приведених на Танедд ельфів лежать покотом звідси і аж до Ґарстангу. Решта втекла. З Аретузи йдуть чародії і люди Дійкстри. Нільфгаардчик, що мав забрати Цирі, напевно вже сплив кров'ю. А Цирі є там, у вежі. Звідти немає виходу? Я радий це чути. Це значить, що туди веде тільки один вхід. Той, який заступаю я.
Вільгефортц пирхнув.
— Ти невиправний. Ти й далі не можеш правильно оцінити ситуацію. Капітула і рада припинили існування. Війська імператора Емгира ідуть на північ: позбавлені чародійської ради і допомоги, королі безпорадні як діти. Під тиском Нільфгаарду їх королівства впадуть як замки з піску. Я пропонував це тобі вчора, а сьогодні повторюю: стань на бік переможців. На тих, що програли, плюнь густою слиною.
— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому розходилось на Цирі, тому він прислав сюди того типа з крилами на шоломі. Цікаво, що Емгир зробить з тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.
— Стріляєш наосліп, відьмаче. І не поцілиш, ясна річ. А якби я сказав тобі, що це Емгир є моїм знаряддям?
— Не повірив би.
— Геральте, будь розсудливим. Чи ти справді хочеш гратись у театр, у банальну фінальну битву Добра і Зла? Я поновлюю свою вчорашню пропозицію. Все ще не запізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на правильний бік…
— На бік, який я сьогодні дещо прорідив?
— Не усміхайся, твій демонічний усміх не справляє на мене враження. Ті декілька посічених ельфів? Артауд Терранова? Дрібниці, незначущі факти. Можна перейти повз них до порядку денного.
— Ага, звичайно. Я знаю твій світогляд. Смерть тебе не вчить, правда? Особливо чужа?
— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж, тяжко. Назвімо це... зрівнянням рахунків. Отже, я двічі намагався тебе вбити. Емгир нетерплячий, тож наказв наслати на тебе убивць. Кожного разу я робив це зі справжньою нехіттю. Я, бачиш, надалі ще маю надію на те, що нас намалюють на одній картині.
— Облиш ці надії, Вільгефортце.
— Сховай меча. Увійдімо разом до Tor Lara. Заспокоймо Дитя Старшої Крові, яке десь там на горі напевно конає від страху. І підемо звідси. Разом. Будеш з нею. Будеш бачити, як сповниться її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає те, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоч Кодрінгер і Фенн померли, їх справа і концепція живе надалі і мається добре.
— Брешеш. Йди звідси. Потім я плюну на тебе густою слиною.
— Я справді не хочу тебе вбивати. Я вбиваю неохоче.
— Справді? А Лідія ван Бредевоорт?
Чародій скривив вуста.
— Не вимовляй те ім'я, відьмаче.
Геральт сильніше стис руків'я у жмені, глузливо усміхнувся.
— Чому Лідія мала померти, Вільгефортце? Чому ти наказав їй померти? Мала відвернути від тебе увагу, правда? Мала дати тобі час на імунізацію від двимериту, на послання телепатичного сигналу до Ріенса? Бідна Лідія, мисткиня зі спотвореним обличчям. Всі знали, що вона незначуща особа. Всі. Окрім неї.
— Мовчи.
— Ти убив Лідію, чарівнику. Ти використав її. А тепер хочеш використати Цирі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Tor Lara.
Чародій відступив на крок. Геральт напружився, готовий до стрибка й удару. Але Вільгефортц не підняв руки, тільки дещо витяг її у бік. З його долоні раптом матеріалізувався товста, шестифутова палиця.
— Я знаю – промовив – що тобі перешкоджає в розсудливій оцінці ситуації. Знаю, що ускладнює і затрудняє тобі добре передбачення майбутнього. Це твоя зарозумілість, Геральте. Я відучу тебе від зарозумілості. Відучу тебе за допомогою ось цього жезлу.
Відьмак примружив очі, злегка піднявши клинок.
— Я тремчу від нетерплячки.
Кількома тижнями пізніше, вже вилікуваний старанням дріад і вод Брокілону, Геральт задумувався над тим, яких помилок він припустився під час бою. І дійшов до висновку, що під час бою не зробив жодної. Він припустився однієї помилки перед боєм. Слід було втікати, поки бій не почався.
Чародій був швидким, кий миготів у його руках як блискавиця. Ще більшим було здивування Геральта, коли при параді палиця і меч задзвеніли металічно. Але бракувало часу на здивування. Вільгефортц атакував, відьмак мусив звиватись в ухиляннях і піруетах. Він боявся парирувати мечем. Чортів прут був залізним, а до того ж магічним.
Він чотири рази знаходився у позиції для контратаки і удару. Чотирикратно вдарив. У скроню, у шию, під пахву, у стегно. Кожен з тих ударів був би смертельним. Але кожен був відбитий.
Жоден нелюд не зміг би парирувати такиз ударів. Геральт поволі почав розуміти. Але вже було запізно.
Удару, яким дістав його чародій, не побачив. Удар гупнув ним об стіну. Відбився плечима, не зумів відскочити, виконати підйом, удар позбавив його дихання. Дістав другий раз, у плече, знову полетів назад, вдарившись потилицею у пілястр, у виступаючі перса каріатиди. Вільгефортц спритно підскочив, закрутив посохом і вдарив його у живіт, під ребра. Сильно. Геральт зігнувся навпіл і тоді дістав у бік голови. Його коліна раптом обм'якли, упав на них. І це був кінець бою. Загалом.
Він мляво спробував затулитись мечем. Лезо, що застрягло між стіною і пілястром, пукло під ударом зі скляним, вібруючим стогоном. Затулив голову лівою рукою, посох впав з розмаху і зламав кістку передпліччя. Біль цілком засліпив його.
— Я міг би видушити тобі мозок через очі – промовив з дуже далекої відстані Вільгефортц. – Але це мала бути тільки лекція. Ти помилився, відьмаче. Переплутав небо з зорями, відображеними вночі на поверхні сставу. Ага, блюєш? Добре. Струс мозку? Кров з носа? Чудово. Ну, то до побачення. Колись. Можливо.
Він вже нічого не бачив і нічого не чув. Тонув, занурювався у щось тепле. Думав, що Вільгефортц відійшов. Здивувався, коли на його ногу з силою звалився удар залізного посоху, трощачи основу кістки стегна.
Наступних ударів, навіть якщо вони й були, не пам'ятав.
*******
— Тримайся, Геральте, не піддавайся – повторювала безперестанку Трісс Мерігольд. – Витримай. Не вмирай… Прошу тебе, не вмирай…
— Цирі…
— Не говори. Зараз я тебе витягну звідси. Тримайся… Боги, я не маю сил…
— Єнніфер… Я мушу…
— Ти нічого не мусиш! Нічого не можеш! Тримайся, не піддавайся… Не зомлій… Не вмирай, прошу…
Вона тягла його поверхом, всіяним трупами. Бачитв свої груди і живіт, усі в крові, яка текла йому з носа. Бачив ногу. Вона була викривленою під дивним кутом і здавалась значно коротшою від тієї здорової. Він не відчував болю. Відчував холод, все тіло було холодним, задерев'янілим і чужим. Йому хотілось ригати.
— Витримай, Геральте. З Аретузи йде допомога. Вже недовго…
— Дійкстра… Якщо Дійкстра мене схопить… то вже мені амінь…
Трісс вилаялась. Розпачливо.
Вона тягла його сходами. Зламана нога і рука підскакували на сходинках. Біль ожив, вгризся у нутрощі, у скроні, запроменів аж до очей, до вух, до маківки голови. Не кричав. Знав, що крик дасть йому полегшення, але не кричав. Тільки відкрив рота, бо це теж приносило полегкість.
Почув вибух.
На верху сходів стояла Тіссая де Вріес.
