Час погорди - Сапковський Анджей

– Не бити нільфгаарців? Ми на війну йдемо, чи ні? Як же це, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не йдемо не на війну, а… – Півгарнець почухав шию. – А з братньою допомогою. Перетнемо кордон, щоб боронити людей з Гірського Аердіну… Ой, що я кажу… Не з Аердіну, а Нижньої Мархії. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, сказав, Демавенд зазнав поразки і впав та лежить, як глист, бо зле правив і мав політику до сраки. Кінець і йому, і всьому Аердіну. Наш король позичав Демавендові багато грошей, бо ми надавали допомогу, не можна пропадати такому багацтву, нині час ці гроші отримати з відсотками. Також ми не можемо дозволити, щоб наші співвітчизники і родичі з Нижньої Мархії пішли до нільфгаардскьої неволі. Ми мусимо їх, як його, визволити. Бо це наші споконвічні землі, колись та земля, Нижня Мархія, була під берлом Каедвену, і сьогодні під це берло повернеться. Аж по річку Дифну. От таку угоду уклав наш милостивий король Хенсельт з Емгиром з Нільфгаарду. Але угода угодою, а Бура Хоругва має стати над рікою. Ви зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився. Махнув рукою.

— А, пес вас трахав, гівнярі, зрозуміли. Але не турбутесь, бо і я не дуже. Але для розуміння є його милість король, графи, воєводи і панове шляхта. А ми військо! Нам пікорятись наказу: за три дні дійти до річки Дифне, там спинитись і стати як мур. І тільки. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — запнувся Зивік. – А що буде… Що буде, якщо військо з Аердіну опиратиметься? Заступить шлях? Адже ми збройно йдемо через їх країну. Що тоді?

— А якщо наші співвітчизники і браття – уїдливо піхопив Штаглер – ті, що ми їх нібито маєио визволити… Якби вони почали шити з луків, кидатись камінням? Га?

— Ми маємо за три дні стати над Дифне – промовив з притиском. – Не пізніше. Якби хтось хотів нас сповільнити чи затримати, той є ворогом. А ворогів слід сікти мечами. Але увага і пильність! Слухати наказу! Ні сіл, ні халуп не палити, здобичі в людей не брати, не грабувати, бабів не ґвалтувати! Закарбувати у пам'яті собі і воякам, бо хто порушить цей наказ – піде на палю. Воєвода десять разів це повторив: ми, курва, не йдемо вторгатись, а з братерською допомогою! Чого шкіриш зуби, Штаглере? Це наказ, бляха! А тепер бігом до десяток, підняти їх всіх на ноги, коні і спорядження мають блищати як місяць у повню! Перед вечором всі хоругви стануть до огляду, сам воєвода з хорунжими буде інспектувати. Якщо я через якусь десятку наїмся сорому, десятник мене не забуде, ой не забуде! Виконуйте!

Зивік вийшов з намету останнім. Мружачи вражені сонцем очі, оглядав пануючий у таборі розгардіяш. Десятники поспішали до підрозділів, сотники бігали і лаялись, шляхта, пажі й корнети плутались під ногами. Панцерні з Бан Ард клусували полем, збиваючи хмари пилюки. Спека була страшною.

Зивік пришвидшився. Минув чотирьох прибулих вчора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи у затінку, яку відкидав багато оздоблений намет маркграфа. Скальди саме укладали баладу про звитяжну військову операцію, про геніальність короля, вправність командирів і хоробрість простого вояцтва. Вони робили це як завжди перед операцією – щоб не втрачати часу.

— Вітали нас наші браття, вітали хлібом-сіллю… — заспівав на пробу один з скальдів. – Рятівників і визволителів своїх вітали, вітали хлібом-сіллю… Гей, Ґрафніре, підкинь якусь небанальну риму до "солі"!

Другий скальд підкинув риму. Зивік не розчув, яку саме.

Отаборена серед верб над ставом десятка зірвалась побачивши його.

— Готуйтеся! – закричав Зивік, ставши достатньо далеко для того, щоб його перегар не вплинув на моральний стан підлеглих. – Поки сонечко підніметься на чотири пальці, всі до огляду! Все має блищати як оце сонечко — зброя, обладунки, спорядження, кінь! Буде інспекція, якщо через когось з вас я наїмся сорому в сотнику, такому салабону я повириваю ноги! Живо!

— Йдемо в бій – здогадався кіннотник Краска, швидко запихаючи сорочку до штанів. – Йдемо в бій, пане десятнику?

— А що ти думав? Що на танці, на Купала? Переходимо кордон. Зранку на світанку вся Бура Хоругва рушає. Сотник не казав, у якому порядку, але скоріше всього наша десятка буде передовою, як завжди. Отже. Скажу одразу, бо потім часу, напевно, не буде. Це не буде звичайна війна, хлопці. Якесь новочасне глупство, вельможені вигадки. Якесь визволення, чи щось таке. Ми не йдемо бити ворога, але на ті, ну, наші одвічні земної, з тою, як її там, братерською допомогою. Тепер увага, що скажу: людей з Аердіну не чіпати, не грабувати.

— Як це? – роззявив рота Краска. – Як це: не грабувати? А чим же будемо годувати коней, пане десятнику?

— Пашу для коней грабувати, більше нічого. Але людей не сікти, халуп не палити, врожай не нищити… Закрий рота, Краско! Це не громадське віче, це військо, мать вашу! Накази слухати, бо інакше на палю! Кажу ж, не вбивати, не палити, бабів…

Зивік замовк, замислився.

— Бабів – докінчив після паузи – ґвалтувати по тихому, і так, щоб ніхто не бачив.

*******

— На мосту на річці Дифне – докінчив Жовтець – потисли один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу і Менно Коегоорн, головнокомандуючий нільфгаардськими військами з Доль Ангра. Потисли долоні, над скривавленим, догораючим королівством Аердін, затвердивши бандитський поділ здобичі. Найогидніший з жестів, який знала історія.

Геральт мовчав.

— Якщо вже йдеться про гидке – промовив по хвилині з неочікуваним спокоєм – то що з чародіями, Жовтцю? Я про тих з Капітули і Ради.

— При Демавендові не залишився жоден – почав за мить поет. – А Фольтест всіх, хто йому служив, вигнали з Темерії. Філіппа у Третогорі, допомагає королеві Гедвізі у приборканні хаосу, який все ще панує у Реданії. З нею Трісс і ще троє, імен не пам'ятаю. Декілька у Каедвені. Багато втекло до Ковіру і Хенгфорсу. Обрали нейтральність, бо Естерад Тіссен і Недамір, як знаєш, були і є нейтральними.

— Знаю. А Вільгефортц? І ті, які тримались з ним?

— Вільгефортц зник. Сподівались, що він вилине у завойованому Аердіні, як намісник Емгира… Але за ним і слід загинув. По ньому і всіх його спільниках. Крім…

— Кажи, Жовтецю.

— Крім одної чародійки, яка стала королевою.

*******

Filavandrel aep Fidhail мовчки чекав на відповідь. Королева теж мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило в сад, який ще донедавна був гордістю і славою попереднього володаря Dol Blathanna, намісника тирана з Вендербергу. Утікаючи від Вільних Ельфів, що йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з прадавнього ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть частину меблів. Але садів забрати не міг. Знищив їх.

— Ні, Filavandrel – промовила врешті королева. – Це ще завчасно, трохи завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо на разі ми навіть не певні щодо їх точних обрисів. Хенсельт з Каедвену не допускає думки про дотримання угоди і відступ з-над Дифне. Шпигуни доносять, що він не покинув думки про агресію. Може вдарити на нас будь-якого дня.

— Тобто, ви нічого не досягли.

Королева повільно витягла руку. Метелик-папіллон, який влетів у вікно, сів на її мереживній манжеті, склав і розклав крильця з чубатими кінцями.

— Ми досягли більшого – промовила королева, тихо, щоб не сполохати метеликаа – ніж могли б сподіватись. Після ста років ми врешті повернули нашу Долину Квітів…

— Ми знову маємо нашу власну країну – докінчила королева, розглядаючи метелика. – Ми знову є Народом, а не вигнанцями. А попіл удобрює. Весною Долина розквітне знову.

— Це замало, Стокротко. Ще замало. Ми втратили напір. Ще недавно ми хвалились, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми затисли наші кордони і амбіції до Dol Blathanna…

— Емгир Дейтвен дав нам Доль Блатанна у подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Filavandrel? Я маю жадати більше? Не забувай, що навіть у прийманні дарів слід зберігати міру. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дає задарма. Ми маємо утримати землі, які він нам подарував. А сили, які ми маємо у нашому розпорядження, ледь вистачає для утримання Dol Blathanna.

— Відкличмо команди з Темерії, Реданії і Каедвену – запропонував біловолосий ельф. – Відкличемо всіх Scoia'tael, що б'ються з людьми. Ти тепер королева, Enid, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний шмат землі, їх боротьба не має сенсу. Тепер їх обов'язком є повернутись сюди і боронити Долину Квітів. Нехай б'ються як вільний народ на захисті власних кордонів. А поки що вони гинуть в лісах як розбійники!

Ельфиня опустила голову.

— Емгир не дасть на це згоди – прошепотіла вона. – Команди мають битись і далі.

— Чому? З якою метою? – Filavandrel aep Fidhail різко випротався.

— Скажу тобі більше. Нам не можна підтримувати і допомагати їм. Це була умова Фольтеста і Хенсельта. Темерія і Каедвен будуть поважати нашу владу над Dol Blathanna, але тільки тоді, якщо ми офіційно засудимо боротьбу Білок і відречемося від них.

— Ті діти помирають, Стокротко. Вмирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після тайємних угод з Емгиром люди рушать на команди і знищать їх. Це наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти розповідаєш мені, що ми маємо зректися їх? Que'ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke'llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, розвернувся кинутий потоками гарячого повітря. Франческа Фіндабайр, звана Enid an Gleanna, раніше чарівниця, а тепер королева Aen Seidhe, вільних ельфів, підняла голову. В її прекрасних блакитних очах блищали сльози.

— Команди – повторила глухо – мусять й далі воювати. Мусять дезорганізовувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Такий був наказ Емгира, а я не можу суперечити Емгирові. Вибач мені, Filavandrel.

Filavandrel aep Fidhail подивився на неї, глибоко вклонився.

— Я пробачаю, Enid. Але не знаю, чи пробачать вони.

*******

— Ні один чародій не переглянув ситуацію по новому? Навіть тоді, коли Нільфгаард мордував і палив у Аердіні, жоден з них не покинув Вільгефортца, не приєднався до Філіппи?

— Жоден.

Геральт довго мовчав.

— Не вірю – врешті промовив, дуже тихо. – Не вірю, щоб жоден не покинув Вільгефортца, коли справжні причини і наслідки його зради вийшли на світ Божий.