Час погорди - Сапковський Анджей
Волосся мала у безладі, обличчя вкрите пилом. Підняла руку, її долоня запалала. Прокричала закляття, а танцюючий на її пальцях вогонь ринув вниз у формі кулі, що засліплювала і гула. Відьмак почув знизу гуркіт стін, що валились, і пронизливі крики попечених.
— Тіссає, ні! – розпачливо крикнула Трісс. – Не роби цього.
— Вони не ввійдуть сюди – промовила архимайстриня, не обертаючи голови. – Це Ґарстанг на острові Танедд. Ніхто тут не запрошував королівських пахолків, що виконують накази їх короткозорих володарів!
— Ти уб'єш їх!
— Мовчи, Трісс Мерігольд! Замах на єдність Братства не вдався, острів все ще під владою Капітули! Королям зась до справ Капітули! Це наш конфлікт і ми самі його розв'яжемо! Розв'яжемо наші справи, а потім покладемо край тій ідіотичній війні! Бо це ми, чародії, несемо відповідальність за долю світу!
З її долоні вистрелила наступна куляста блискавка, помножений відлунням вибух прокотився серед колон і кам'яних стін.
— Геть! – крикнула знову. – Не увійдете сюди! Геть!
Крики знизу стихли. Геральт зрозумів, що обложники відступились від сходів, відійшли. Постать Тіссаї розмазалась в його очах. Це не була магія. Це він втрачав свідомість.
— Утікай звідси, Трісс Мерігольд – почув слова чародійки, що долинали з далеку, як з-за стіни. – Філіппа Ейльхарт вже втекла, полетіла на своїх крилах. Ти була її спільницею у цій нічній змові, я повинна тебе покарати. Але досить вже крові, смерті, нещастя! Геть звідси! Їдь до Аретузи, до твоїх союзників! Телепортуйся. Портал Вежі Чайки вже не існує. Завалився разом з вежею. Можеш телепортуватись без остраху. Куди хочеш. Хоч би й до твого короля Фольтеста, для якого ти зрадила Братство!
— Я не залишу Геральта – простогнала Трісс. – Він не може потрапити до рук реданьців… Є тяжко пораненим… Внутрішня кровотеча… А я вже не маю сил! Не маю сил, щоб відкрити телепорт! Тіссає! Допоможи мені, прошу!
Темрява. Пронизливий холод. Здалеку, з-за кам'яної стіни, голос Тіссаї де Вріес: — Я допоможу тобі.
Евертайн Петер, *1234, соратник імператора Емгира Деітвена, і один з фактичних творців могутності Імперії. Головний коморник армії у часи Північних Воєн (див.), з 1290 року коронний підскарбій. У кінцевий період панування Емгира піднесений до гідності коад'ютора Імперії. За панування імператора Морврана Вооргіса фальшиво обвинувачений у зловживаннях, засуджений, ув'язнений, † 1301 у замку Віннебург. Реабілітований посмертно імператором Яном Калвейтом у 1328 р.
Еффенберг і Тальбот,
Encyclopaedia Maxima Mundi, tom V
Тремтіть, бо ось іде Нищитель Народів. Він знищить ваші землі і поділить її мотузкою. Міста ваші будуть зруйновані та знелюднені. Нетопирі, пугачі і круки замешкають у ваших будинках, вужі загніздяться у них.
Aen Ithlinnespeath
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Командир загону спинив верхівця, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.
— Кінець їзди – повторив, бачачи запитальний погляд трубадура.
— Га? Як це? – здивувався Жовтець. – Чому?
— Ми далі не поїдемо. Бачите? Річка, що там внизу блищить, це Стрічка. Ми мали вас екскортувати тільки до стрічки. Значить, час розлучатись.
Решта загону спинилась за ними, але жоден з вояків не зліз з коня. Всі неспокійно роззирались по бокам. Жовтець затуливши очі долонею, став у стременах.
— Де ти бачиш ту ріку?
— Кажу ж, внизу. З'їдьте яром і миттю потрапите.
— Відпровадьте мене хоча б до берега – запротестував Жовтець. – Покажіть брід…
— Хіба є що показувати. Від травня нічого, тільки спека, то й вода спала, Стрічка обміліла. Конем переїдете у кожному місці…
— Я показував вашому комендантові листа від короля Венцлава – промовив трубадур і запишався. – Комендант ознайомився з листом і я сам чув, як наказував вам відпровадити мене аж до самого Брокілону. А ви хочете покинути мене тут, у цій гущавині? Що буде, якщо я заблукаю?
— Не заблукаєте – буркнув понуро другий вояк, який наблизився до них, але до цього часу мовчав. – Не встигнете заблукати. Вас раніше дивобабська стріла знайде.
— Але ж ви й настрахані жовтодзьобики – закпив Жовтець. – Але ж ви й боїтесь тих дріад. Адже Брокілон є тільки на тому берегу Стрічки. Стрічка – це кордон. Ми ще її не перетнули!
— Їх кордон – пояснив командир, роззираючись – сягає так далеко, як їх стріли. Стріла, випущена з того берега, жваво долетить аж до краю лісу, і буде мати достатньо сили, щоб пробити кольчугу. Ви вперлись, щоб туди їхати, ваша справа, ваша шкура. Але мені життя дороге. Я далі не поїду. Волію щоб моя голова не стала гніздом шершнів!
— Я ж вам пояснюю – Жовтець відсунув капелюшок назад голови і випростався у сідлі – що я їду до Брокілону з місією. Я, можна сказати, посол. Я не боюсь дріад. Але прошу вас, щоб ви ескортували мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене у цих хащах якісь грабіжники перейдуть?
Той другий, понурий, силувано засміявся:
— Розбійники? Тут? Вдень? Пане, вдень тут не зустрінеш живої душі. Останнім часом дивобаби шиють з луків у кожного, хто покажеться на березі Стрічки, а не раз примудряються і далеко на наш бік запустити. Ні, грабіжників тут ви не бійтесь.
— Це правда – підтвердив командир. – Надто дурними вони б мали бути, щоб за дня над Стрічкою суватись. Тому і ми не дурні. Ви їдете самі, без лат і зброї, а на вояка то, вибачте, зовсім не виглядаєте, на милю це видно. То, може, вам і пощастить. Але коли дивобаби побачать нас, кінних і збройних, не побачити нам слукви[27] з-за летячих стріл.
— Ха. Щось тяжка порада – Жовтець поплескав коня по шиї, поглянув вниз, до яру. – Я їду туди сам. Бувайте, солдате. Дякую за супровід.
— Не поспішайте так – понурий вояк поглянув на небо. – Вечір близько. Коли туман підніметься з річки, тоді і їдьте. Бо це, знаєте…
— Бо що?
— У імлі постріл менш точний. Як доля буде ласкавою до вас, дивобаба схибить. Але вони, пане, рідко хиблять…
— Кажу ж вам…
— Ага, казали, знаю. Що це ніби з місією до них їдете. Але я вам щось інше скажу: з місією чи з процесією, їм все єдине. Пускають у вас стрілу, і все.
— Ви заповзялись мене налякати? – знову надувся поет. – за кого ви мене маєте, за міського писарчука? Я, панове вояки, бачив більше полів битв, аніж ви всі разом узяті. І про дріад знаю більше, аніж ви. Хоч би те, що вони ніколи не стріляють без попередження.
— Колись і справді так було – тихо промовив командир загону. – Колись остерігали. Пускали стрілу у стовбур чи на стежку, позначуючи нею рубіж, після якого далі ані кроку. Якщо людина швидко поверне, могла піти цілою. Але нині інакше. Сьогодні одразу шиють так, щоб вбити.
— Звідки така затятість?
— Ну – пробурчав вояк – дивіться, як воно. Коли королі разом з Нільфгаардом замирились, гостро взялись за ельфійські банди. Напевно, міцно їх всюди притисли, бо немає ночі, щоб недобитки не втікали через Бругге до Брокілону у пошуках притулку. А коли наші впольовують ельфів, то часом трапляється розправа з диво-бабами, які їм з-за Стрічки йдуть на допомогу. А бувало, що й наше військо трохи розганялось у гонитві… Розумієте?
— Розумію – Жовтець уважно поглянув на вояка, покивав головою. – Переслідуючи Scoia'tael, ви перетинаєте Стрічку. Убивали дріад. І тепер дріади відповідають тим самим. Війна.
— Так і є, пане, ви мені прямо з вуст зняли. Війна. Це завжди була боротьба не на життя, а на смерть, але тепер це вже дуже зле. Між нами і ними велика ненависть. Ще раз кажу вам, якщо не мусите, не їдьте туди.
Жовтець ковтнув слину.
— Справа в тому – він випростався у сідлі, з великим зусиллям прибираючи войовничу міну і хвацьку поставу – що я мушу. І їду. Зараз. Вечір – не вечір, туман не туман, треба рушати, коли кличе обов'зок.
Роки вправ робили своє. Голос трубадура звучав гарно і грізно, суворо і холодно, дзвенів залізом і доблестю. Вояки подивилися на нього з непідробним подивом.
— Поки вирушете – командир відчепиів від сідла пласку дерев'яну баклажку – лигніть собі горілки, пане співак. Лигніть собі цього…
— Вам буде легше помирати – додав понуро той другий, мовчун.
Поет ковтнув з баклажки.
— Боягуз – заявив з гідністю, як тільки припинив кашляти і опанував дихання – умирає стократ. Мужня людина вмирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, а боягузів зневажає.
Вояки поглянули з ще більшим подивом. Не знали і не могли знати, що Жовтець цитує слова героїчного епосу. На додачу написаного кимось іншим.
— Поки що – поет витягнув з-за пазухи зіжмаканий побрязкуючий мішечок – дозвольте віддячити вам за супровід. Поки ви вернетесь до форту, поки вас знову не захопить сувора служба-матка, завітайте до шинку, випийте за моє здоров'я.
— Дякую, пане – командир злегка почервонів. – Гай-гай, а ми ж… Вибачте, що залишаємо вас самого, але…
— Пусте. Бувайте.
Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п'ятами, і рушив вних яром, насвистуючи мелодію "Весілля у Буллерлумі", славетної і винятково непристойної батярської пісеньки.
— А корнет у форті казав – почув ще слова того понурого – що це дармоїд, боягуз і мудак. А це бойовий і хоробрий пан, хоч і віршомаз.
— Дійсно, правда – відповів командир. – Що сказати, він не боягуз. Я скажу, що йому навіть повіка не здригнулася. І ще й висвистує, чуєш? Хо, хо… Чули, що сказв? Що є послом. Не бійся, послом аби кого не призначать. Треба мати голову на плечах, щоб стати послом…
Жовтець поїхав швидше, прагнучи якнайшвидше віддалитись. Не хотів псувати враження про себе, яке щойно напрацював. Бо знав, що на довший свист йому не вистачить вологості на всохлих від переляку губах.
Яр був похмурим і вологим, мокра глина і диван перегнилого листя, що лежав на ній, приглушували стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас крокував повільно, опустивши голову. Це був один з тих нечисленних коней, яким завжди все одно.
Ліс закінчився, але від русла ріки, оточеного пасом вільх, Жовтця ще відділяла широка заболочена лука. Поет спинив коня. Уважно роззирнувся, але нічого не помітив. Напружив слух, але почув тільки кумкання жаб.
— Ну, конику – відкашлявся.
