Час погорди - Сапковський Анджей
Я є, як вже загальновідомо, наївним, нерозумним і застарілим відьмаком. Але я все ще не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулось сумління.
*******
Тіссая де Вріес поклала свій складний, оздобний підпис під останнім реченням листа. Після довгих роздумів ще додала поряд ідеограму, що означала її справжнє ім'я. Ім'я, якого ніхто не знав. Ім'я, якого вона не вживала багато років. З часу, коли стала чародійкою.
Жайворонок.
Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно впоперек списаного аркушу пергаменту. Протягом довгого часу сиділа нерухомо, втупившись у червону кулю сонця, що заходило. Потім встала. Пдійшла до вікна. Впродовж якогось часу вона дивилась на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладались до сну звичайні люди, змучені своїм звичайним, людським життям і працею, повні звичайного людського неспокою про долю, про завтра. Чародійка поглянула на лист, що лежав на столі. Дист був адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміли читати, не мало значення.
Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Скинула з рукава з буфами неіснуючу пилинку. Вирівняла на декольте намисто зі спінелі.
Свічники під дзеркалом стояли нерівно. Служниця муситиме поправити і попересувати їх під час прибирання.
Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина з повними страху очима перед тим, що надходить. Звичайна людина, загублена в часи зневаги. Звичайна людина, що шукає надії і повності у завтрашньому дні у неї, у чародійки…
Звичайна людина, довіри якої вона не виправдала.
З вулиці долинув звук кроків, стукіт тяжкий солдатських чобіт. Тіссая де Вріес навіть не здригнулась, не обернула голови до вікна. Їй було байдуже, чи чиї це кроки. Королівські вояки? Прево з наказом про арешт зрадниці? Наймані убивці? Наймані убивці Вільгефортца? Її це не обходило.
Кроки затихли у далині.
Підсвічники під дзеркалом столи нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила положення серветки, так, щоб її ріжок стояв точнісінько посередині і був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Вона розстебнула золотиі браслети на зап'ястках і рівненько розклала їх на розгладженій серветці. Критично оглянула, але не знайшла найменшого недоліку. Все лежало рівно, акуратно. Так, як і повинно лежати.
Відкрила шухляду комодика, вийняла з неї короткий ніж з кістяним руків'ям.
Обличчя мала горде і нерухоме. Мертве.
У будинку було тихо. Так тихо, що було чутно, як на стільницю столу падає пелюстка в'янучого тюльпану.
Сонце, червоне як кров, повільно зайшло за дахи будинків.
Тіссая де Вріес сіла у крісло біля столу, задмухала свічки, ще раз поправила перо, що лежало впоперек листа і перетяла собі судини на зап'ястках обох рук.
*******
Виснажений цілоденною подорожжю і враженнями дало знати про себе. Жовтець прокинувся і зрозумів, що заснув напевне під час оповіді, захропівши на пів слові. Ворухнувся і ледь не впав з купи галуззя – Геральт вже не лежав поряд нього і не врівноважував барлогу.
— На чому… — відкашлявся, сів. – На чому я спинився? Ага, на чародіях.. Геральте? Де ти?
— Тут – відповів відьмак, якого було ледь видно у мороці. – Прошу, продовжуй. Ти не хотів мені розповідати про Єнніфер.
— Послухай – поет точно знав, що про вищевказану особу він не мав навіть найменшого наміру навіть згадувати. – Я справді нічого…
— Не бреши. Я тебе знаю.
— Якщо вже ти мене так добре знаєш – роздратувався трубадур – то якого дідька вимагаєш, щоб я говорив? Знаєш мене, як облупленого, тож повинен знати, чому я промовчав, чому я не повторюю почутих пліток! Ти повинен здогадатись, які це плітки і чому я хочу тебе від них зберегти!
— Que suecc's? – одна з дріад, що спала поряд, розбуджена його підвищеним голосом.
— Я перепрошую – промовив тихо відьмак. – Тебе теж.
Зелені ліхтарики Брокілону вже погасли, тільки деякі ще слабо тліли.
— Геральте – перервав мовчанку Жовтець. – Ти завжди стверджуєш, що стоїш збоку, що тобі байдуже… Вона могла повірити в це. Вірила в те, коли коли разом з Вільгефортцем почала ту гру…
— Досить – промовив Геральт. – Ні слова більше. Коли я чую слово "гра", мені хочеться когось вбити. Ах, давай ту бритву. Я хочу нарешті поголитись.
— Тепер? Ще темно…
— Для мене ніколи не темно. Я потвора.
Коли відьмак вирвав йому з рук торбинку з туалетним придаллям і відійшов у напрямку струмка, Жовтець переконався, що сонливість його цілком залишила. Небо вже палало передвіщенням світанку. Він встав, пішов у ліс, обережно оминаючи сплячих, притулених одна до одної дріад.
— Чи ти належиш до тих, які спричинили це?
Він різко обернувся. Дріада, що сперлась на сосну, мала срібного кольору волосся, що було видно навіть у півмороку світання.
— Дуже паскудний вигляд – промовила, схрестивши руки на грудях. – Як у когось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалалось, що все не можна втратити, що завжди щось зостається. Завжди. Навіть у часи зневаги, коли наївність може помститись у найогидніший спосіб, не можна втратити всього. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість вправного пересування, частково владу над лівою рукою, відьмацького меча, кохану жінку, чудом віднайдену доньку, віру… Ну, я думала, що щось все ж мусить залишитись? Я помилялась. Він вже нічого не має. Навіть бритви.
Жовтець мовчав. Дріада не ворухнулась.
— Я запитала, чи ти причетний до того – продовжила за мить. – Але певно питала марно. Це очевидно, що ти причетний. Очевидно, що ти його друг. А якщо він має друзів, і попри це все втрачає, то очевидно, що приятель винен. За те, що робив, так само і за те, чого не робив. За те, що не бачив, що слід вчинити.
— А що я міг? – прошепотів. – Що я міг зробити?
— Не знаю – відповіла дріада.
— Я не сказав йому всього…
— То скажи.
— Я ні в чому не винен!
— Винен.
— Ні! Ні…
Підвівся, тріскаючи галуззям лежанки. Геральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув милом.
— Не є? – холодно запитав він. – Цікаво, що тобі наснилось? Що ти жаба? Заспокойся. Ні. Що ти дурко? А, в такому разі це міг би бути пророчий сон.
Жовтець роззирнувся. Вони були цілком самі на поляні.
— Де вона… Де вони?
— На узліссі. Збираються, час на тебе.
— Геральте, я щойно розмовляв з дріадою. Говорила загальною без акценту і сказала мені…
— Жодна з цього підрозділу не розмовляє загальною без акценту. Тобі наснилось, Жовтцю. Це Брокілон. Тут ще й не таке може наснитись.
*******
На узліссі на них чекала самотня дріада. Жовтець одразу її впізнав – це була та, з зеленуватим волоссям, яка вночі принесла їм світло і хотіла схилити його до подальшого співу. Дріада підняла долоню, наказуючи їм зупинитись. У другій руці вона мала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура і сильно стиснув.
— Щось відбувається?
— Так. Будь тихо і не ворушися.
Густа імла, що залягала у долині Стрічки притлумлувала голоси і звуки, але не настільки, щоб Жовтець не зумів почути плюскоту води і пофоркування коня. Ріку перетинали вершники.
— Ельфи – здогадався він. — Scoia'tael? Втікають до Брокілону, правда? Ціла команда…
— Ні – промурмотів Геральт, вглядаючись в імлу. Поет знав, що погляд і слух відьмака є дуже швидкими і чутливими, але був не в змозі відгадати, чи він оцінює поглядом, чи слухом. – Це не команда. Це те, що залишилось від команди. П'ять чи шість кінних, ведуть трьох коней. Залишся, Жовтцю. Я йду туди.
— Gar'ean – промовила застережливо зеленоволоса дріада, піднімаючи лука. — Nfe va, Gwynbleidd! Ki'rin!
— Thaess aep, Fauve— несподівано гостро відрубав відьмак. — M'aespar que va'en, elFea? Прошу, стріляй. Якщо ні, заткнись і не намагайся лякати мене, бо мене вже неможливо налякати. Я мушу порозмовляти Мільвою Баррінг і я зроблю це, чи тобі це подобається, чи ні. Залишся, Жовтцю.
Дріада опустила голову. Лук теж.
З туману вилинули дев'ять коней і Жовтець побачив, що справді, тільки шестеро несли вершників. Помітив постаті дріад, які з'явились із заростей та йшли назустріч. Він зауважив, що трьом кінним слід було допомогти зсісти з верхівців, і що їх треба було підтримувати, щоб вони могли йти у бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади як духи мелькнули через вітролом і схил, зникли в імлі над Стрічкою. З протилежного берегу розлягся крик, іржання коней, плюскіт води. Поетові також здалося, що він почув свист стріл. Але не був впевненим.
— Вони переслідували їх… — пробурмотів. Fauve відвернулась, затиснувши долонею плече лука.
— Ти співав таку пісню, taedh – буркнула. — N'te shaent a'minne, nie o Ettariel. Коханню – ні. Не час. Тепер час вбивати, так. Така пісня, так!
— Я – бекнув – не винен в тому, що діється… — Дріада якийсь час мовчала, дивлячись вбік.
— Я теж ні – промовила вона і швидко відійшла у гущавину.
Відьмак повернувся, поки минула година. Він привів довх осідланих коней – Пегаса і гніду кобилу. Чапрак[33] кобили мав сліди крові.
— Це кінь ельфів, правда? Тих, що перейшли ріку?
— Так – віповів Геральт. Обличчя і голос мав змінені і чужі. – Ця кобила ельфів. Однак якийсь час послужить мені. А коли я матиму можливість, то виміняю її на коня, який вміє нести пораненого, а коли поранений впаде, зостанеться біля нього. Очевидно, що ця кобила цього не навчена.
— Ми від'їжджаємо звідси?
— Ти від'їжджаєш – відьмак кинув поетові віжки Пегаса. – Бувай, Жовтцю. Дріади відпровадять тебе за дві милі вверх рікою, щоб ти не втрапив на вояків з Бругге, які напевно весь час крутяться на тому березі.
— А ти? Залишаєшся тут?
— Ні. Не залишусь.
— Ти щось дізнався. Від Білок. Ти щось довідався про Цирі, так?
— Бувай, Жовтцю.
— Геральте… Послухай мене.
— Що я маю слухати? – крикнув відьмак і раптом затнувся. – Я її… Я не міг її зоставити на владу долі. Вона є зовсім сама… Вона не може бути сама, Жовтцю. Ти цього не зрозумієш. Ніхто того не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею бозна що станеться… Те, що колись сталось зі мною… Ти цього не зрозумієш…
— Розумію. І тому я їду з тобою.
— Ти здурів. Чи ти знаєш, куди я вирушаю?
— Знаю. Геральте, я… Я не розповів тобі всього. Я… Почуваюсь винним. Я нічого не відчув, не бачив, що слід зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати з тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я тобі не казав… про Цирі, про плітки, які крутяться… Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті у свою чергу чули донесення послів, які повернулись з Нільфгаарду… Я думав, що ці плітки могли дістатись навіть до Білок.
