Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Та тепер, у театрі, вони поступилися передо мною. Вони визнавали, що в цьому я можу судити краще за них, що я бачив і знаю більше, ніж вони. Найнеприхильніші з них до мене (я знаю це) бажали тепер моєї похвали їхньому театрові і без ніякого самоприниження пустили мене на краще місце. Я міркую тепер, пригадуючи тодішнє моє враження. Мені тоді ж таки здалося,— я пам'ятаю це,— що в їхньому справедливому суді над собою було зовсім не приниження, а почуття власної гідності. Вища й най-різкіша характеристична риса нашого народу — це почуття справедливості й жадоба її. А півнячої замашки бути попереду в усіх місцях і хоч би там що, чи варта того людина, чи ні,— цього в народі нема. Треба тільки зняти зовнішню, наносну кору і подивитися на саме зерно уважніше, ближче, без забобонів — і дехто побачить у народі такі речі, про які й гадки не мав. Небагато чого можуть навчити народ мудреці наші. Скажу навіть ствердно,— навпаки: самі вони ще повинні в нього повчитися.

Петров наївно сказав мені, коли ми ще тільки збиралися в театр, що мене пустять наперед ще й тому, що я дам більше грошей. Встановленої ціни не було: кожен давав, скільки міг або скільки хотів. Майже всі поклали що-небудь, бодай шага, коли пішли збирати на тарілку. Та коли мене пустили наперед почасти й за гроші, гадаючи, що я дам більше за інших, то знов-таки скільки було в цьому почуття власної гідності! "Ти багатший за мене, то й іди наперед, і хоч ми тут усі рівні, але ти покладеш більше: отже, такий відвідувач, як ти, приємніший для акторів,— тобі й перше м^ірце, бо ми всі тут не за гроші, а з поваги, тому сортувати себе ми повинні вже самі". Скільки в цьому

афавжніх благородних гордощів! Це не повага до грошей, а повага до самого себе. Взагалі ж до грошей, до багатства в острозі не було особливої поваги, надто коли дивитися на арештантів на всіх разом, в масі, в артілі. Я не пам'ятаю навіть жодного з них, що серйозно принижувався б заради грошей, хоч би навіть довелося розглядати їх і поодинці. Були прошаки, що канючили і в мене. Та в цьому канюченні було більше пустощів, плутні, аніж прямого діла; було більше гумору, наївності. Не знаю, чи зрозуміло я висловлююсь... Але я^забув про театр. До діла!

Доки підняли завісу, вся кімната являла дивовижну й жваву картину. По-перше, юрба глядачів, здавлена, сплюснута, стиснута з усіх боків, терпляче й з блаженством на обличчі жде початку вистави. В задніх рядах люди лізуть одне на одного. Багато хто з них поприносив із собою поліна з кухні: встановивши сяк-так під стіною товсте поліно, людина злазила на нього ногами, обома руками упиралася в плечі того, що стояв попереду, і, не міняючи пози, стояла так годин зо дві, цілком вдоволена з себе й з свого місця. Інші укріплювалися ногами на печі, на нижній приступці, і так само вистоювали весь час, спираючись на передніх. Це було в найостанніших рядах, під стіною. Збоку, вмостившись на нарах, теж стояла суцільна юрба над музикантами. Тут були гарні місця. Чоловік п'ять вилізли на саму піч і, лежачи на ній, дивилися вниз. Ото раювали! На підвіконнях по другій стіні теж юрмилися цілі гурти таких, що спізнилися або не знайшли гарного місця. Всі поводилися тихо й статечно. Всім хотілося показати себе перед панами й відвідувачами з найкращого боку. На всіх обличчях відбивалося пренаївне очікування. Всі обличчя були червоні й змочені потом від жари і духоти. Який дивний відблиск дитячих радощів, милої, чистої втіхи сяяв на цих поборознених, таврованих лобах і щоках, у цих поглядах людей, досі похмурих і понурих, у цих очах, що блискали іноді страшним вогнем! Всі були без шапок, і всі голови я бачив голені з правого боку. Аж ось на сцені чути шамотню, метуиї^ ню. Зараз піднімуть завісу. Ось заграв оркестр. Цей" оркестр вартий, щоб його згадати. Збоку, по нарах, розмістилося чоловік вісім музикантів: дві скрипки (одна була в острозі, другу в когось позичили у фортеці, а артист знайшовся й дома), три балалайкйк^^ЧвсН саморобщина, дві гітари й бубон замість контрггбаСа'.'

Скрипки тільки вищали й пиляли, гітари були паскудна зате балалайки були нечувані. Проворство перебирання струн пальцями рішуче дорівнювало найспритнішому фокусу. Грали все танечні моти|ви.— В найбільш танцювальних місцях балалаєчники вдаряли кістками пальців об деку балалайки; тон, смак, 'виконання, поводження з інструментами, характер передавання мотиву — все це було своє, оригінальне, арештантське. Один із гітаристів теж чудово знав свій інструмент. Це був той самий із дворян, котрий убив свого батька. Що ж до бубна, то він просто робив чудеса: то закрутиться на пальці, то великим пальцем проведуть rio його шкурі, то чути часті, дзвінкі й одноманітні удари, то раптом цей сильний, чіткий звук мовби розсипається горохом на безліч маленьких, деренчливих і шушуркаючих звуків. Нарешті з'явилися ще дві гармонії. Слово честі, я до того часу не уявляв, що можна зробити з простих простонародних інструментів; суголосся, зіграність, а головне дух, характер розуміння й передачі самої сутності мотиву були просто дивовижні. Я тоді вперше до краю зрозумів, що саме є безмежно розгульного й удалого в розгульних і удалих російських танечних піснях. Нарешті завіса піднялась. Усі ворухнулись, усі переступили з ноги на ногу, задні звелись навшпиньки; хтось упав з поліна; всі до одного порозтуляли роти й втупили очі, і цілковита мовчанка запала... Вистава почалася.

Біля мене стояв Алей у групі своїх братів та всіх інших черкесів. Вони всі палко прив'язалися до театру й ходили потім щовечора. Всі мусульмани, татари тощо, як помічав я не раз, палко полюбляють всілякі видовища. Біля них притулився й Ісай Хомич, що, здавалося, з підняттям завіси весь перетворився на слух, на зір, на пренаївне, жадібне очікування чудес і насолод. Навіть жаль було б, якби він розчарувався в своїх сподіваннях. Миле обличчя Алея сяяло такою прекрасною, дитячою радістю, що, признаюсь, мені страшенно весело було дивитися на нього, і, пам'ятаю, щоразу за якимсь кумедним і промітним вибриком актора, коли вибухав загальний регіт, я мимохіть обертався зараз же до Алея' й "зазирав у його обличчя. Він мене не бачив; не до мене йому було! Зовсім недалеко від мене, ліворуч, стояв арештант, літній, завжди нахмурений, завжди невдоволений і гарикливий. Він теж помітив Алея і, я^ачив, кілька разів з напівусмішкою обертався подивилися' на нього: такий той був милий! "Алей Семе-

нович" називав він його, не знаю чому. Почали "Філат-кою і Мирошкою". Філатка (Баклушин) був справді чудовий. Він зіграв свою роль навдивовижу чітко. Видно було, що він вдумувався в кожну фразу, в кожен рух свій. Кожному пустому слову, кожному жестові своєму він умів надати смислу й значення, які цілком відповідали характерові його ролі. До цього старання, до цього вдосконалення додайте дивну, непідроблену веселість, простоту, безпосередність, і ви, коли б бачили Баклушина, самі б неодмінно погодилися, що це справжній, природжений актор, з великим талантом. Філатку я бачив не раз на московському й петербурзькому театрах і рішуче кажу — столичні актори, що грали Філатку, обидва грали гірше за Баклушина. Порівняно з ним вони були пейзани, а не справжні селяни. їм надто хотілося удати селянина. Баклушина поверх того підохочувало суперництво: всі знали, що в другій п'єсі роль Кедрила гратиме арештант Поцейкін, актор, якого всі чомусь вважали за обдарованішого, кращого, ніж Баклушин, і Баклушин мучився цим, як дитина. Скільки разів приходив він до мене за ці останні дні й виливав свої почуття. За дві години до вистави його тіпала лихоманка. Коли реготали й кричали йому з юрби: "Здорово, Баклушин! Ой і молодця!" — все обличчя його сяяло щастям, справжнє натхнення блищало в очах його. Сцена цілування з Мирошкою, коли Філатка кричить йому попереду "утрись!" і сам утирається,— вийшла прекумедною. Всі так і зайшлися сміхом. Але найцікавіші для мене були глядачі; тут уже всі були відкриті душею. Вони тішилися усім серцем. Схвальні крики лунали все частіше. Ось один підштовхує товариша і похапцем розповідає йому свої враження, навіть не думаючи та, либонь, і не бачачи, хто стоїть біля нього; інший, при якійсь смішній сцені, раптом захоплено обертається до юрби, хутко озирає всіх, мовби викликаючи всіх сміятися, махає рукою і зараз же знову жадібно обертається до сцени. Третій просто клацне язиком і пальцями і не може смирно встояти на місці; а що йти нема куди, то тільки переступає з ноги на ногу. На кінець п'єси загальний веселий настрій дійшов найвищої міри. Я Нічого не перебільшую. Уявіть острог,. кайдани, неволю, довгі сумні роки попереду, життя, одноманітне, як водяний капіж хмурого осіннього дня,— і раптом усім цим пригнобленим і ув'язненим дозволили на годинку, розвернутися, повеселитися, забути важкий сон, вл*Ші^ва-

ти цілий театр, та ще як влаштувати: на гордощі й на подив усьому місту,— отакі,, мовляв, наші, ось які арештанти! їх, звичайно, все цікавило, костюми, наприклад. Страшенно цікаво фуло для них побачити, скажімо, якогось там Ваньку (ртпєтого, або Нецвєтаєва, або Баклушина зовсім в іншому вбранні, ніж у якому стільки вже років щодня їх бачили. "Адже арештант, той же арештант, у самого кайдани брязкають, а от виходить же тепер у сюртуку, у круглому капелюсі, в плащі — наче штатський! Вуса собі приробив, волосся. Он хусточку червону з кишені вийняв, обмахується, пана удає, наче сам точнісінький пан!" І всі в захваті. "Благодійний поміщик" вийшов ув ад'ютантському мундирі, правда дуже старенькому, в еполетах, у кашкеті з кокардочкою і справив незвичайний ефект. На цю роль було двоє охочих, і — чи повірять? — обидва, наче маленькі діти, страшенно посварилися один з одним за те, кому грати: обом хотілось показатися в офіцерському мундирі з аксельбантами! їх уже розбороняли інші актори й присудили більшістю голосів віддати роль Нецвєтаєву, не тому, щоб він був показніший або вродливіший за того, отже, більше скидався б на пана, а тому, що Нецвєтаєв упевнив усіх, що він вийде з тростинкою і так нею помахуватиме й по землі черкатиме, як справжній пан і першорядний франт, чого Ванька Отпєтий і не уявляє, бо він справжніх панів ніколи й не бачив.