Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір
Це людина політична й освічена; був колись писарем і трактує свого друга дещо звисока, що тому потай дуже неприємне. Вони цілий день разом пили.
— Він мене дерзнув! — кричить м'ясистий друг, сильно хитаючи голову писаря лівою рукою, котрою він обхопив його. "Дерзнув" — значить ударив. М'ясистий друг, сам з унтер-офіцерів, потай заздрить своєму засмоктаному другу, і тому обидва вони, один поперед одного, хизуються вишуканістю стилю.
— А я тобі кажу, що й ти не маєш рації...— починає догматично писар, уперто не зводячи на нього своїх очей і з важністю дивлячись у землю.
— Він мене дерзнув, чуєш ти! — перебиває друг, ще дужче смикаючи свого любого друга.— Ти один мені тепер на всьому світі зостався, чуєш ти це? Тож я тобі одному кажу: він мене дерзнув!..
— А я знову скажу: таке кисле виправдання становить тільки сором твоїй голові! — тоненьким і ввічливим голоском заперечує писар.— А краще погодься, любий друже, уся ця пиятика через твою власну нестійкість...
М'ясистий друг трохи одхитується назад, тупо дивиться своїми п'яними очима на самовдоволеного писарця і раптом, зовсім несподівано, щосили б'є своїм здоровенним кулаком по маленькому обличчю писаря. Тим і кінчається дружба за цілий день. Любий друг без пам'яті летить під нари...
Ось входить до нашої казарми один мій знайомий з особливого відділення, без краю добродушний і весе-
лий чолов'яга, недурний, необразливо-насмішкуватий і незвичайно простакуватий на вигляд. Це той самий, котрий, першого мого дня в острозі, на кухні за обідом шукав, де живе багатий мужик, запевняв, що він "з ан-біцією", і напився зо мною чаю. Він років сорока, з незвичайно товстою губою і з великим м'ясистим носом, засіяним вуграми. В руках у нього балалайка, на якій він недбало перебирає струни. За ним ішов, наче прихвостень, надзвичайно маленький арештантик, з великою головою, котрого я досі дуже мало знав. А ЕТІМ, І ніхто на нього не звертав найменшої уваги. Він був якийсь чудний, недовірливий, завжди мовчазний і серйозний; ходив працювати до швальні і, видимо, намагався жити осібно й ні з ким не зв'язуватися. А тепер, п'яний, він прив'яз, як тінь, до Варламова. Він ішов за ним страшенно схвильований, вимахував руками, бив кулаком по стіні, по нарах і мало навіть не плакав. Варламов, здавалося, не звертав на нього ніякої уваги, мовби того й не було біля нього. Цікаво, що перше ці двоє майже зовсім один з одним не сходилися; вони не мають нічого спільного ні в роботі, ні в характері. І розрядів вони різних, і живуть по різних казармах. Звали маленького арештанта — Булкін.
Варламов, побачивши мене, осміхнувся. Я сидів на своїх нарах під піччю. Він став віддалік проти мене, щось зміркував, похитнувся і, непевними кроками підійшовши до мене, якось по-молодецькому вибочився всім корпусом і, злегка торкаючись струн, промовив речитативом, ледь-ледь постукуючи чоботом:
Круглолиця, білолиця І співуча, як синиця,
Ягідка моя; В убранні вона атласнім, Гарнітуровім прекраснім,
Ой яка краса!
Ця пісня, здавалося, вивела з себе Булкіна; він замахав руками і, звертаючись до всіх, закричав:
— Все він бреше, хлопці, все він бреше! Жодного слова правди не скаже, усе бреше!
. — Старичку Олександрові Петровичу! — промовив Варламов, з лукавим сміхом зазираючи мені в вічі, і мало не поліз зо мною цілуватися. Він був п'яненький. Вираз: "Старичку такому-то...", тобто такому-то моє шанування, вживається серед простого люду по всьому
Сибіру, хоч би й зверталися до людини двадцяти років. Слово "старичок" означає щось, почесне, шанобливе, навіть лестиве. і
— Ну що, Варламов, як поживаєте?
— Та по днині на день. А вже хто святу радий, той спозаранку п'яний; ви вже мені вибачте! — Варламов говорив трохи співуче.
І— І все ото бреше, все ото він знову бреше! — закричав Булкін, в якомусь розпачі стукаючи рукою по нарах. Але той наче слово дав не звертати на нього найменшої уваги, і в цьому було надзвичайно багато комізму, бо Булкін ще з самого ранку ні з доброго дива Нричепився до Варламова саме за те, що Варламов "усе бреше", як йому чогось здалося. Він никав за ним, як тінь, чіплявся до кожного його слова, ламав свої руки, побив їх мало не до крові об стіни та об нари і страждав, явно страждав від переконання, що Варламов "усе бреше"! Якби в нього було волосся на голові, він би, здається, повиривав його з горя. Неначе він узяв на себе обов'язок відповідати за вчинки Варламова, неначе на його совісті лежали всі вади Варламова. Та в тім-то й штука, що той навіть і не дивився на нього.
— Все бреше, все бреше, все бреше! Жодне слово його ні до чого не підходить! — кричав Булкін.
— Та тобі що? — відповідали, сміючись, арештанти.
— Я вам, Олександре Петровичу, скажу, що був я дуже вродливий з себе і дуже мене любили дівчата...— раптом почав ні сіло ні пало Варламов.
— Бреше! Знову бреше! — перебиває з якимсь виском Булкін.
Арештанти регочуть.
— А я перед ними куражусь: сорочка на мені червона, шаровари плисові; лежу собі, мов якийсь граф Бутилкін, тобто п'яний, як швед, одно слово — чого зводите!
— Бреше! — рішуче підтверджує Булкін.
— А тоді був у мене від батенька дім двоповерховий, мурований. Ну я за два роки два поверхи й спустив, зосталися в мене самі ворота без глухих ворітниць. Що ж, гроші — голуби: прилетять і знов полетять!
— Бреше! — ще рішучіше підтверджує Булкін.
— То я вже ось недавнечко й послав моїм родичам звідціля слізницю; ачей грошенят пришлють. Бо, казали, я проти родителів моїх ішов. Неповажливий був! Ось уже сьомий рік, як послав.
—— І нема відповіді? — спитав я, засміявшись.
— Та нема, — відповів він, раптом засміявшись сам та все ближче й ближче наближаючи свого носа до самого мого обличчя.— А в мене, Олександре Петровичу, тут полюбовниця е...
— У вас? Любовниця?
— Онуфрієв недавно й каже: "Моя нехай ряба, негарна, та зате в неї скільки одежі, а твоя гарна, та старчиха, з мішком ходить".
— Та хіба правда?
— Ай справді старчиха! — відповів він і зайшовся нечутним сміхом; у казармі теж зареготали. Справді, всі знали, що він зв'язався з якоюсь старчихою і видав їй за півроку всього десять копійок.
— Ну то й що ж? — спитав я, бажаючи, нарешті, відчепитися від нього.
Він помовчав, солодко подивився на мене й ніжно мовив:
— То от чи не зволите мені з цієї причини на чвертку? Я ж, Олександре Петровичу, все чай пив сьогодні,— додав він розчулено, беручи гроші,— і так я цього чаю нахлистався, що задишка взяла, а в пузі як у пляшці колотиться...
Тим часом, як він приймав гроші, моральний розлад Булкіна, здавалося, дійшов краю. Він жестикулював, як шалений, мало не плакав.
— Люди божі! — волав він несамовито, звертаючись до всієї казарми.— Дивіться на нього! Все бреше! Хоч що скаже, все ж, все ж, все ж він бреше!
— Та тобі що? — кричать йому арештанти, дивуючись з його люті.— Нісенітна ти людина!
— Не дам збрехати! — кричить Булкін, блискаючи очима й грюкаючи щосили кулаком по нарах.— Не хочу, щоб він брехав!
Усі регочуть. Варламов бере гроші, відкланюється мені і, кривляючись, поспішає з казарми, звісно, до шинкаря. І тут, здається, він вперше помічає Булкіна.
— Ну, ходімо! — каже він йому, зупиняючись на порозі, мовби той і справді був йому на щось потрібен.— Набалдашник! — додає він з презирством, пропускаючи засмученого Булкіна вперед себе й' знов починаючи бринькати на балалайці...
Але навіщо описувати цей чад! Нарешті, кінчається цей задушливий день. Арештанти важко засинають на нарах. У сні вони розмовляють і марять ще більше, ніж
іншими ночами. Подекуди ще сидять за майданами. Давно очікуване свято минуло. Завтра знову будень, знову на роботу... і
_І_
XI. ВИСТАВА
і все, що потрібне! Ці бездарні виконавці закону рішуче не розуміють, та й неспроможні зрозуміти, що саме бук-вальне-'виконання його, без тями, без розуміння духу його, просто веде до розгардіяшу, та й ніколи до іншого
не приводило. "В законах сказано, чого ж більше?" — говорять вони і щиро дивуються, що від кчх вимагають іще, на додачу до законів, здорового глузду й тверезої голови. Останнє особливо здається багатьом із них зайвою й обурливою розкішшю, обмеженням, нетерпимістю.
Та як би там не було, старший унтер-офіцер не суперечив арештантам, а їм того тільки й треба було. Я ствердно скажу, що театр та вдячність за те, що його дозволили, були причиною, що на святках не сталося жодного серйозного непорядку в острозі: жодної злоякісної сварки, жодної крадіжки. Я сам був свідком, коли свої ж вгамовували тих, що розгулялися або сварилися, єдино тим, що заборонять театр. Унтер-офіцер узяв з арештантів слово, що все буде тихо й поводитимуться добре. Згодилися з радістю і свято додержували обіцянки; лестило також дуже, що вірять їхньому слову. Треба, проте, сказати, що дозволити театр нічогісінько не варт було начальству, жодних пожертв. Наперед місця не обгороджували: театр створювали й розбирали весь за якісь чверть години. Тривав він півтори години, і коли б раптом надійшов згори наказ припинити виставу,— це зробили б в одну мить. Костюми були сховані в скриньках у арештантів. Та перше ніж розповім, як упоряджений був театр і які саме були костюми, скажу про афішу театру, тобто що саме мали грати.
Власне писаної афішки не було. На другу, на третю виставу з'явилася, правда, одна: її написав Баклушин для пп. офіцерів і взагалі благородних відвідувачів, які удостоїли наш театр своїми відвідинами ще під час першої вистави. А саме: з панів приходив звичайно караульний офіцер і одного разу зайшов сам дежурний по караулах. Зайшов також раз інженерний офіцер; от для таких відвідувачів і створено було афішку. Гадали, що слава острожного театру прогримить далеко у фортеці і навіть в місті, тим паче що в місті не було театру. Чути було, що склався на одну виставу з аматорів, та й годі. Арештанти, як діти, раділи з найменшого успіху, пишалися навіть. "Адже хто знає,— думали й говорили в нас про себе й поміж себе,— гляди, й само вище начальство дізнається; прийдуть і подивляться; побачать тоді, які є арештанти. Це не проста солдатська вистава з якимись опудалами, з пливучими човнами, з ходячими ведмедями та козами. Тут актори, справжні актори, панські комедії грають: такого театру і в місті1 ''немЗ.
