Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Серед кімнати поставили столик, накрили його чистим рушником, поставили на ньому образ і запалили лампадку. Нарешті, прийшов священик з хрестом і свяченою водою. Помолившись та проспівавши перед образом, він став перед арештантами, і всі з щирою побожністю почали підходити прикладатися до хреста. Потім священик обійшов усі казарми й покропив їх свяченою водою. На кухні він похвалив наш острожний хліб, що славився своїм смаком у місті, і арештанти зараз же побажали послати йому дві свіжі, щойно випечені хлібини; з хлібинами негайно послали одного інваліда. Хрест провели з тією ж побожністю, з якою й зустріли, і потім майже зараз же приїхали плац-майор та комендант. Коменданта в нас любили і навіть шанували. Він обійшов усі казарми в супроводі плац-майора, всіх поздоровив із святом, зайшов до кухні й покуштував острожних щів. Щі вийшли славні; відпущено було ради такого дня мало не по фунту м'яса на кожного арештанта. Поверх того зварили пшоняну кашу й масла видали досхочу. Провівши коменданта, плац-майор звелів починати обідати Арештанти пильнували, щоб не потрапляти йому на очі. Не любили в нас його злісного погляду з-під окулярів, яким він і тепер видивлявся праворуч і ліворуч, чи не знайде безладу, чи не трапиться якийсь винний.

Стали обідати. Порося Якима Якимовича засмажене було чудово. І от не можу пояснити, як це сталося:-зараз же по від'їзді плац-майора, за яких п'ять хвилин, виявилося незвичайно багато п'яних, а тим часом, ще

п'ять хвилин тому, всі були майже .зовсім тверезі. З'явилося багато розчервонілих і сяючих облич, з'явилися балалайки. Полячок із скрипкою £же ходив за якимсь гульвісою, найнятий на цілий день, і цигикав йому веселі танці. Розмови ставали хмільніші й гучніші. Проте пообідали без великого розгардіяшу. Всі були ситі. Багато хто з старих та солідних пішли зараз же спати; це зробив і Яким Якимович, гадаючи, здається, що у велике'бвято по обіді неодмінно треба заснути. Дідок із ста-родубівських старообрядців, поспавши трохи, поліз на піч, розгорнув свою книгу й промолився до глибокої ночі, майже не уриваючи молитви. Йому важко було дивитися на "страм", як казав він про загальну гулянку арештантів. Усі черкеси посідали на ґанку і з цікавістю, а разом і з деякою огидою дивилися на п'яний люд. Мені зустрівся Нурра: "Яман, яман! — сказав він •мені, похитуючи головою з побожним обуренням.— Ух, яман! Аллах сердит буде!" Ісай Хомич уперто й зарозуміло засвітив у своєму куточку свічку і став працювати, видимо показуючи, що за ніщо має свято. Подекуди в кутках почалися майдани. Інвалідів не боялися, а на випадок, що з'явиться унтер-офіцер, який сам намагався нічого не помічати, поставили вартових. Караульний офіцер за весь цей день разів зо три заглядав ув острог. Але п'яні ховалися, майдани знімалися при його появі, та й сам він, здавалось, вирішив не зважати на дрібні непорядки. П'яну людину цього дня вважали вже за непорядок дрібний. Помалу-малу люди розтулювались. Починалися й сварки. Тверезих все-таки лишалося багато більше, і було кому доглянути нетверезих. Зате вже гуляки пили без міри. Газін тріумфував. Він походжав з самовдоволеним виглядом побіля свого місця на нарах, під які сміливо переніс горілку,— до цього він ховав її десь у снігу за казармами, в потаємному імісці,— і лукаво посміювався, дивлячись, як прибували до нього споживачі. Сам він був тверезий і не випив і краплини. Він намірявся гуляти наприкінці свята, обібравши попереду всі грошики з арештантських кишень. По казармах лунали пісні. Але пиятика переходила вже в хмільний чад, і від пісень недалеко було до сліз. Багато деякі ходили з власними балалайками, кожухи наопашки, і з молодецьким виглядом перебирали струни. В особливому відділенні утворився навіть хор, чоловік з восьми. Вони гарно співали під акомпанемент балалайок

та гітар. Суто народних пісень співалося мало. Пам'ятаю тільки одну, молодецьки проспівану:

вчора я молода На бенкеті була.

І тут я почув новий варіант цієї пісні, котрого перше не подибував. Наприкінці пісні додавалося кілька рядків:

Ой як я молода , .

В домі впорала:

Посуд вимила,

У щі вилила;

А з луток зшкребла,—

Пироги спекла.

Співали ж здебільшого пісень так званих у нас арештантських, проте все відомих. Одна з них: "Бувало..." — гумористична, описує, як перше людина веселилася й жила паном на волі, а тепер потрапила до острогу. Описувалося, як вона присмачувала перше "бламанже шен-панським", а тепер —

Дадуть капусти, ще й з водою, І їм, аж за" ушми тріщить.

Співалася також дуже відома:

Жив колись я, хлопчик, веселився, Капітал пристойний мав; Капіталу, хлопчик, я рішився І в неволю жить попав...

ї так далі. Тільки в нас вимовляли не "капітал", а "ко-питал", виводячи капітал від слова "копити"; співали також тужливих пісень. Одна була суто каторжна, теж, здається, відома:

Як надворі засвітає, Барабан зорю проб'є,— Старший двері відмикає, Писар на повірку йде.

Нас не видно за мурами, Як в тюрмі ми живемо; Бог, творець небесний, з нами, Тут ми не пропадемо, і т. д.

Іншу співали ще тужливіше, а втім, прекрасним мотивом; її склав, мабуть, хтось із засланих нудотними й досить безграмотними словами. З неї я пригадую тепер кілька рядків:

Не побуваю в тімікраю,

Де я побачив світ Безвинно муки я терплю,

їх буду вік терпіть. На стрісі пугач закричить

І тишу розжене. Заниє серце, заболить.

Не буде там мене.

Цю пісню співали в нас часто, але не хором, а хтось один. У гульовий час вийде, бувало, хто-небудь на ґанок казарми, сяде, задумається, підопре щоку рукою і затягне її високим фальцетом. Слухаєш, і якось душу надриває. Голоси у нас були непогані.

Тим часом починало вже й смеркати. Журба, туга й чад важко проглядали крізь пиятику й гульню. Хто сміявся годину тому, вже ридав десь, перебравши міру. [Інші встигли вже разів по два побитися. Ще інші, бліді рі ледве тримаючись на ногах, швендяли по казармах, здіймали сварки. А ті, в кого хміль був незадерикува-тий, марно шукали друзів, щоб вилити перед ними свою душу й виплакати своє п'яне горе. Всі ці бідні люди хотіли повеселитися, провести весело велике свято — і, господи! який тяжкий і сумний був цей день мало не для кожного. Кожен проводив його, неначе омилившись у якійсь надії. Петров разів зо два ще забігав до мене. Він дуже небагато випив за цілий день і був майже зовсім тверезий. Але він аж до останньої години все чогось сподівався, що неодмінно мало статися, чогось незвичайного, святкового, превеселого. Хоч він і не казав про це, та видно було по його очах. Він безперестану снував з казарми в казарму. Але нічого особливого не Траплялося й не стрічалося, крім пиятики, п'яної дурно-толової лайки та вчаділих від хмелю голів. Сироткін теж |блукав по всіх казармах у новій червоній сорочці, гарненький, вимитий, і теж мовби тихо й наївно сподівався |чогось. Помалу-малу в казармах ставало нестерпно й ги-ІДОТНО. Звичайно, багато було й смішного, та мені було якось сумно й жаль їх усіх, важко й душно серед них. Он два арештанти сперечаються, кому кого гостити. Видно, що вони вже давно сперечаються і перш того навіть посварилися. В одного особливо є якийсь давній зуб на другого. Він скаржиться і, нетвердо повертаючи язиком, силкується довести, що той зробив з ним несправедливо: було продано якийсь кожух, утаєно колись якісь гроші, торік на масниці. Щось іще, крім цього, було... Той, що винуватить, — високий і мускулястий

чолов'яга, недурний, смирний, але коли п'яний — намагається дружитися й вилити своє горе. Він і лається, і претензію заявляє немовби з бажанням ще міцніше потім помиритися з суперником. Другий — огрядний, кремезний, невисокий, з круглим обличчям, хитрий і пронозуватий. Він випив, може, більш за свого товариша, але п'яний тільки злегка. Він з характером і вважається багатим, але йому вигідно чомусь не дратувати тепер свого експансивного друга, і він підводить його до шинкаря; друг твердить, що він винен і зобов'язаний піднести йому, "якщо тільки ти є чесна людина"

Шинкар з певною повагою до замовника й з відтінком презирства до експансивного друга, бо той п'є не на свої, а його частують, дістає й наливає чашку горілки.

— Ні, Стьопко, це ти винен, — каже експансивний друг, бачачи, що його верх,— бо це твій борг.

— Та я з тобою й язика не стану дурно мозолити! — відповідає Стьопка.

— Ні, Стьопко, це ти брешеш, — підтверджує перший, беручи від шинкаря чашку, — бо ти мені гроші винен; совісті нема, й очі в тебе не свої, а позичені! Падлюка ти, Стьопко, ось тобі; одно слово, падлюка!

— Ну; чого рюмсаєш, горілку розхлюпав! Честь являють та дають, то пий! — кричить шинкар на експансивного друга.— Не до завтрього над тобою стояти!

— Та й вип'ю, чого кричиш! Із святом, Степане До-рофейовичу! — ввічливо й з легким поклоном звернувся він, тримаючи чашку в руках, до Стьопки, котрого ще півхвилини тому узивав падлюкою.— Будь здоров на сто літ, а що жив, не лічиться! — Він випив, крякнув і втерся.— Перше, хлопці, я багато горілки підіймав, — мовив він із серйозною важністю, звертаючись мовби до всіх і ні до кого особливо,— а тепер уже, видно, літа мої підходять. Дякую, Степане Дорофейовичу.

— Нема за що.

— То я все про те буду тобі, Стьопко, казати; і опріч того, що ти виходиш передо мною велика падлюка, я тобі скажу...

— А я тобі ось що, п'яна ти мацапуро, скажу, — перебиває Стьопка, втративши терпець.— Слухай та кожне моє слово лічи: ось тобі світ навпіл: тобі півсвіту й мені півсвіту. Іди й не стрічайся ти більш мені. Увірився!

— То не віддаси грошей?

— Яких гобі ще грошей, п'янюго ти?

— Гей, на тому світі сам'прийдеш віддавати — не візьму. Наш гріш трудовий, та пітний, та мозольний. Заморишся з моїм п'ятаком наі тому світі.

— Та ну тебе к бісу! |

— Чого нукаєш; не запріг. (

— Іди, йди! 1

— Падлюка! ;■{ — Варнак!

.....І знялася знову лайка, ще більша, ніж до частування.

Ось сидять на нарах окремо два друга Один високий, дебелий, м'ясистий, справжній м'ясник; обличчя його червоне. Він мало не плаче, бо дуже розчулений. Другий.— недолугий, тоненький, худий, з довгим носом, з якого ніби щось капле, і з маленькими свинячими очицями, зверненими до землі.