Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Вони це відчували; це було видно й зрозуміло.

Яким Якимович теж ретельно готувався до свята. В нього не було ні родинних спогадів, бо виріс він сиротою в чужому домі і мало не з п'ятнадцяти років пішов на важку службу; не було в житті його й особливих радощів, бо все життя своє прожив він регулярно, одноманітно, побоюючись хоч на волосинку виступити з покат заних йому обов'язків. Не був він і дуже релігійний, бо благонравність, здавалося, поглинула в ньому всі інші його людські дари й особливості, всі пристрасті й бажання, погані й гарні. Тим-то він готувався зустріти урочистий день без метушні, не хвилюючись, не бентежачись тоскними й зовсім марними спогадами, а з тихою, методичною благонравністю, котрої було саме стільки, скільки треба, щоб виконати обов'язок і раз назавжди вказаний обряд. Та й взагалі він не любив багато замислюватися. Значення факту, здавалося, ніколи не сягало його голови, але раз указані йому правила він виконував із священною акуратністю. Якби завтра ж наказали йому зробити цілком противне, він би зробив і це з тією ж покірливістю й ретельністю, як робив і протилежне тому напередодні. Раз, один тільки раз за життя він спробував пожити своїм розумом — і потрапив на каторгу. Наука не минула для нього даремно. І хоч йому не судила доля зрозуміти хоч будь-коли, чим саме він завинив, та зате він виснував із своєї пригоди спасенне правило — не розмірковувати ніколи й ні за яких обставин, бо розмірковувати "не його розуму діло", як висловлювались поміж себе арештанти. Сліпо відданий обрядові, він навіть і на святкове порося своє, котре начинив кашею й засмажив (власноручно, бо вмів і смажити), дивився з якоюсь заздалегідною повагою, наче це було не звичайне порося, яке завжди можна було купити й засмажити, а якесь особливе, святкове. Може, він ще з дитинства звик бачити цього дня на столі порося і зробив висновок, що порося конечна потреба для цього дня, і я певен, якби хоч раз він не попоїв цього дня поросяти, то на все життя в нього лишився б якийсь докір совісті за невиконаний обов'язок. До свята він ходив у своїй старій куртці й старих панталонах, хоч і благопристойно заштопаних, та зате зовсім уже заношених. Виявилося тепер, що нову пару, видану ще місяців чотири тому, він старанно зберігав у своїй скриньці й не торкався до неї: йому усміхалась думка урочисто обновити її в свято. Так він і зро-

бив. Ще звечора він вийняв свою нову пару, розклав, оглянув, почистив, обдув і, справивши все це, спочатку приміряв її. Виявилось, що пара була цілком до міри; все було пристойно, щільно застібалося догори, комір наче з картону високо підпирав підбрріддя; в талії утворилось навіть щось наче мундирний перехват, і Яким Якимович аж усміхнувся з утіхи і не без молодецтва повернувся перед малюсіньким своїм дзеркальцем, яке власноручно й давно вже обклеїв вільної хвилинки золотим бордюрчиком. Тільки один крючечок біля коміра був начеб не на місці. Зміркувавши це, Яким Якимович вирішив переставити крючок; переставив, приміряв знову, і вийшло вже зовсім добре. Тоді він позгортав усе, як було, і з заспокоєним духом сховав до завтра в скриньку. Голова його була поголена задовільно; але, оглянувши себе уважно в дзеркальце, він помітив, що ніби не зовсім гладко на голові: витикалися ледь видні ростки волосся, і він негайно сходив до "майора", щоб поголитися зовсім пристойно й по формі. І хоч Якима Якимовича ніхто не став би завтра оглядати, але поголився він єдино задля спокою свого сумління, щоб уже так, для такого дня, виконати всі свої обов'язки. Побожне ставлення до ґудзика, до погончика, до петлички ще змалку невід'ємно відбилося в його розумі у вигляді незаперечного обов'язку, а в серці — як образ останнього ступеня краси, якого може досягти порядна людина. Справивши все, він, як старший арештант у казармі, звелів принести сіно і пильно наглядав, як його розкидали по підлозі. Те саме було й по інших казармах. Не знаю чому, але на різдво завжди розкидали в нас по казармі сіно. Потім, скінчивши всю свою працю, Яким Якимович помолився богу, ліг на свою койку і зараз же заснув безтурботним сном немовляти, щоб прокинутися якнайраніше на свято. Так самісінько, проте, зробили і всі арештанти. По всіх казармах полягали багато раніше, ніж звичайно. Звичайних вечірніх робіт ніхто не робив; про майдани й не згадували. Усе ждало завтрашнього ранку.

Він врешті настав. Рано, ще вдосвіта, ледве тільки пробили зорю, відчинили казарми, і караульний унтер-офіцер, увійшовши лічити арештантів, поздоровив їх усіх із святом. Йому відповідали тим же, відповідали привітно й ласкаво. Нашвидку помолившись, Яким Якимович та й багато інших, хто мав своїх гусей і поросят на кухні, квапливо рушили дивитися, що з ними діється,

як їх смажать, де що стоїть і так далі. Крізь темряву, з маленьких, заліплених снігом та кригою віконець нашої казарми видно було, що в обох кухнях, в усіх шести печах, палає яскравий вогонь, розпалений ще до світу. Двором, поночі, вже шмигляли арештанти в своїх кожухах, у рукави й наопашки; все це ринуло до кухні. Але деякі, правда, дуже небагато хто, встигли вже побувати й у шинкарів. Це були вже найнетерпля,-чіші. Взагалі ж усі поводилися благопристойно, сумирно к,якось не по-звичайному статечно. Не чути було ні звичної лайки, ні звичних сварок. Усі розуміли, що день великий і свято велике. Були такі, що сходили до інших казарм, поздоровити декого з своїх. Проявлялося щось подібне до приязні. Зауважу мимохідь: поміж арештантами майже зовсім не помічалося приязні, не кажу загальної,— це вже й поготів,— а так, часткової, щоб один якийсь арештант заприятелював з іншим. Цього майже зовсім у нас не було, і це відмінна риса: так не буває на БОЛІ. У нас взагалі всі в поводженні один з одним були черстві, сухі, за дуже рідкими винятками, і це був якийсь формальний, раз заведений і встановлений тон. Я й собі вийшов із казарми; починало ледь-ледь світати; зірки меркли; морозяна тонка пара зводилася вгору. З димарів на кухні шугав дим стовпами. Дехто з арештантів, що трапилися мені устріч, самі охоче й ласкаво поздоровили мене з святом. Я дякував і відповідав тим самим. Серед них були й такі, що досі ще й слова зо мною не мовили за весь цей місяць.

Біля самої кухні наздогнав мене арештант з військової казарми, в кожусі наопашки. Він іще з півдвору розглядів мене і кричав мені: "Олександре Петровичу! Олександре Петровичу!" Він біг на кухню й поспішав. Я спинився й почекав його. Це був молодий хлопець, з круглим обличчям, з тихим виразом очей, дуже неговіркий з усіма, а зо мною він ще не мовив жодного слова і не звертав на мене досі ніякої уваги, відколи я вступив до острогу; я навіть не знав, як його й звати. Він підбіг до мене засапавшись і став передо мною в упор, дивлячись на мене з якоюсь тупою, але водночас і блаженною усмішкою.

— Чого вам? — не без подиву спитав я його, бачачи, що він стоїть перед мене, усміхається, пильно дивиться на мене, а розмови не починає.

— Та як же, свято,— промимрив він і, сам догадав-

шись, що нема про що більше говорити, покинув мене і квапливо подався до кухні.

Зауважу тут до речі, що й;по цьому ми з ним ніколи не сходились і майже не мовили слова один одному до самого виходу мого з острогу, і

На кухні біля жарко пала'ючих печей ішла метушня й штовханина, цілий тиск. Кожен наглядав за своїм добром; кухарі заходжувалися готувати казенну їжу, бо цього дня обід призначалося раніше. Втім, ніхто не починав іще їсти, хоч декому й хотілося, та додержували перед іншими звичаю. Ждали священика, і вже після нього належало розговлятися. Тим часом не встигло ще добре розвиднітися, як уже почали лунати за брамою острогу виклики єфрейтора: "Куховарів!" Ці виклики лунали мало не щохвилини і тривали майже дві години. Вимагали куховарів із кухні, щоб приймати приношене з усіх кінців міста в острог подаяния. Приносили силу всього, калачів, хліба, ватрушок, пряжеників, перепічок, блинів та іншого здобного печива. Я думаю, не лишилося у всьому місті жодної хазяйки з купецьких та з міщанських домів, котра не прислала б свого хліба, щоб поздоровити з великим святом "нещасних" і ув'язнених. Були подаяния багаті — здобні хліби з найчистішого борошна, прислані у великій кількості. Були подаяния й дуже бідні — такий який-небудь копійчаний калачик та дві які-небудь чорні перепічки, ледь-ледь обмазані сметаною: це вже дарував бідняк біднякові, з останнього. Все приймалося з однаковою подякою, не розрізняючи дарів і дарителів. Арештанти, що приймали дари, скидали шапки, кланялись, поздоровляли з святом і відносили подаяния на кухню. Коли вже набралися цілі купи подаянного хліба, викликали старших із кожної казарми, і вони вже розподілили все нарівно поміж казармами. Не було ні сперечань, ні лайки; поділ провадили чесно, нарівно. Те, що припало на нашу казарму, поділили вже у нас; ділив Яким Якимович та ще один арештант; ділили своєю рукою й своєю рукою віддавали кожному. Не було найменших заперечень, не було найменших заздрощів чиїх-небудь; всі лишилися вдоволені; навіть підозри не могло бути, щоб подаяния утаїли чи роздали не нарівно. Влаштувавши свої справи в кухні, Яким Якимович заходився вбиратися, убрався з усією пристойністю й урочистістю, не лишивши жодного крючечка незастебнутим, і, вбравшись, зараз же почав молитися. Молився він довгенько. На молитві

стояло вже багато арештантів, здебільшого літніх. Молодь побагато не молилась: так хіба перехреститься хто, встаючи, навіть і в свято. Помолившись, Яким Якимович підійшов до мене і з деякою урочистістю поздоровив мене із святом. Я тут же покликав його на чай, а він мене на своє порося. Трохи згодом прибіг до мене и Петров поздоровити мене. Він, здається, вже випив, і хоч прибіг засапавшись, але багато не сказав, а тільки^ постояв недовго перед мене, чогось чекаючи, і незабаром пішов від. мене на кухню. Тим часом у військовій казармі готувалися приймати священика. Ця казарма була упоряджена не так, як інші: в ній нари тяглися попід стінами, а не посередині кімнати, як в усіх інших казармах, отже, була єдина в острозі кімната, не захаращена посередині. Мабуть, на те й упоряджено її так, щоб при потребі можна було збирати в ній арештантів.