Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Навіть прикинув на світло. Всі чекали, що він скаже.

— Що ж, карбованця сріблом, либонь, не даси? А воно варто було б! — казав заставник, підморгуючи Ісаеві Хомичу.

— Карбованця сріблом не можна, а сім копійок можна.

І оце перші слова, які мовив Ісай Хомич в острозі. Всі так і розляглися сміхом.

— Сім! Ну давай хоч сім; твоє щастя! Гляди ж, бережи заставу; головою мені за неї відповідаєш.

— Проценту три копійки, буде десять копійок,—уривчасто й тремтячим голосом вів жидок, опускаючи руку в кишеню по гроші й боязко позираючи на арештантів. Він і боявся страшенно, і справу йому хотілося обору-дувати.

— За рік, чи що, три копійки проценту?

— Ні, не за рік, а за місяць.

— Тугенький же ти, жиде. А як тебе величати?

— Ісай Хомич.

— Ну, Ісає Хомичу, далеко ти в нас підеш! Прощавай.

Ісай Хомич ще раз оглянув заставу, згорнув і обережно засунув її у свій мішок під невгаваючий регіт арештантів.

Його справді всі мовби навіть любили і ніхто не кривдив, хоч майже всі були йому винні. Сам він був незлобний, як курка, і, бачачи загальну прихильність до себе, навіть куражився, але з таким простодушним комізмом, що йому зараз же це прощалося. Лучка, який знав на своєму віку багато жидків, часто дражнив його і зовсім не з злості, а так, для забави, точнісінько, як забавляються з песиком, папугою, вченими звірками тощо. Ісай Хомич дуже добре це знав, нітрохи не ображався і презугарно відмагався жартами.

— Гей, жиде, приб'ю!

— Ти мене один раз удариш, а я тебе десять,— по-молодечому відказує Ісай Хомич.

— Парх проклятий!

— Нехай буде парх. 1

— Жид пархатий! 1

— Нехай буде такечки. Хоч пархатий, та багатий: гроші ма.

— Христа продав.

— Нехай буде такечки.

— Славно, Ісає Хомичу, молодця! Не займайте його, він у нас один! — кричать, регочучи, арештанти.

— Гей, жиде, набіжиш канчука, на Сибір підеш.

— Та я й так на Сибіру.

— Ще далі зашлють.

— А що, там пан бог є?

— Та є-то є.

— Ну нехай; аби пан бог та гроші, то скрізь добре буде.

— Молодця Ісай Хомич, видно, що молодця! — кричать кругом, а Ісай Хомич хоч і бачить, що з нього ж сміються, але бадьориться; загальні похвали дають йому видиму втіху, і він на всю казарму починає тоненьким дискантиком співати: "Ля-ля-ля-ля-ля!" — якийсь неподобний і кумедний мотив, єдину пісню без слів, яку він співав на протязі всієї каторги. Згодом, познайомившись ближче зо мною, він запевняв мене присягаючись, що це та сама пісня й той самий мотив, який співали всі шістсот євреїв, від малого до великого, переходячи через Чермне море, та що кожному євреєві заповідано співати цей мотив у хвилину торжества й перемоги над ворогами.

Напередодні кожної суботи, увечері в п'ятницю, до нашої казарми навмисне ходили з інших казарм подивитися, як Ісай Хомич справлятиме свій шабаш. Ісай Хомич був такий невинно хвастовитий і марнославний, що ця загальна цікавість теж давала йому втіху. Він з педантською й виробленою важністю накривав у куточку свій малесенький столик, розгортав книгу, запалював дві свічки і, бурмочучи якісь потаємні слова, починав убиратися в свою ризу {рижу, як він вимовляв). Це була строката накидка з шерстяної матерії, яку він старанно ховав у своїй скриньці. На обидві руки він нав'язував наручники, а на голові, на самому лобі, прикріплював перев'язкою якийсь дерев'яний ящичок, так що здава-

лось: із лоба Ісая Хомича виходить якийсь смішний "ріг. Далі починалася молитва. Читав він її співуче, кричав, обпльовувався, обертався кругом, робив дикі й кумедні жести. Звичайно, все це наказували робити обряди молитви, і в цьому нічого не було смішного й дивного, та смішним було те, шо Ісай Хомич ніби умисне рисувався перед нами й хизувався своїми обрядами. То раптом затулить руками голову й починає читати ридма. Ридання посилюються, і він у знемозі й трохи не з голосінням схиляв на книгу свою голову, увінчану ковчегом; але раптом, серед найсильніших ридань, він починає реготати й співуче примовляти якимсь розчулено урочистим, якимсь розслабленим від надміру щастя голосом. "Ач як його проймає!" — кажуть, бувало, арештанти. Я питав якось Ісая Хомича, що значать ці ридання і далі раптом ці урочисті переходи до щастя й блаженства? Ісай Хомич страшенно полюбляв ці мої розпити. Він негайно пояснив мені, що плач і ридання означають думку про втрату Єрусалима та що закон велить при цій думні якнайдужче ридати й бити себе в груди. Але в хвилину найдужчих ридань він, Ісай Хомич, повинен раптом, мовби зненацька, згадати (про це раптом теж велить закон), що є пророцтво про повернення євреїв до Єрусалима. Тут він повинен негайно вибухнути радістю, піснями, реготом і проказувати молитви так, щоб самим голосом виявити якнайбільше щастя, а обличчям якнайбільше урочистості й благородства. Цей перехід раптом та неодмінна обов'язковість цього переходу надзвичайно подобалися Ісаєві Хомичу: він вбачав у цьому якийсь особливий, прехитрий кунштюк і з хвальковитим виглядом переказував мені це хитромудре правило закону. Одного разу в самому розпалі молитви до кімнати увійшов плац-майор у супроводі караульного офіцера й конвойних. Усі арештанти виструнчилися біля своїх нар, сам тільки Ісай Хомич почав ще дужче кричати й викривлятися. Він знав, що молитву дозволено, перебивати її не можна було, і, кричачи перед майором, не ризикував, звісно, нічим. Але йому надзвичайно приємно було поламатися перед майором і порисуватися перед нами. Майор підійшов до нього на відстань одного кроку; Ісай Хомич повернувся задом до свого столика і просто в обличчя майорові почав співуче читати своє урочисте пророцтво, розмахуючи руками. А що йому велів закон і в цю хвилину виявляти на своєму обличчі безмір щастя й благородства, то він і зробив це негайно, якось особливо зщу-

ливши очі, сміючись і киваючи на майора головою. Майор здивувався; але, нарешті, пирхнув зо сміху, назвав його тут же в вічі дурнем і пішов геть, а Ісай Хомич ще посилив свої крики. За годину, коли він уже вечеряв, я спитав його: "А що коли б плац-майор, з дурості своєї, на вас розсердився?"

— Який плац-майор?

. — Як який? Та хіба ви не бачили?

— Ні.

— Та він же стояв на один аршин перед вами, просто перед вашим обличчям.

Але Ісай Хомич пресерйозно став запевняти мене, що він рішуче не бачив ніякого майора, що в цей час, при цих молитвах, він западає в якийсь екстаз, отже, нічого вже не бачить і не чує, що навколо нього діється.

Як тепер бачу Ісая Хомича, коли він у суботу тиняється, бувало, без діла по всьому острогу, чимдуж намагаючись нічого не робити, як це велить про суботу закон. Які неможливі анекдоти розповідав він мені щоразу, коли приходив із своєї молитовні; які нісенітні вістки й чутки з Петербурга приносив мені, запевняючи, що дістав їх від своїх жидків, а ті з перших рук.

Та я занадто вже розбалакався про Ісая Хомича.

В усьому місті були тільки дві публічні бані. Перша, яку держав один єврей, була номерна, з платою по п'ятдесят копійок за номер, і призначалася для осіб високого польоту. А друга баня була переважно простонародна, стара, брудна, тісна, і ось до цієї якраз бані й повели наш острог. Було морозно й сонячно; арештанти раділи вже з того, що вийдуть із фортеці й подивляться на місто. Жарти, сміх не вщухали дорогою. Цілий взвод солдатів проводжав нас із зарядженими рушницями, на подив усьому місту. В бані зараз же поділили нас на дві зміни: друга чекала в холодному передбаннику, доки перша зміна милась,— це конче треба було зробити через тісноту бані. Але баня була все ж така тісна, що важко було уявити, як і половина наших могла в ній уміститися. Та Петров не кидався мене; він сам без мого запрошення підскочив допомагати мені і навіть запропонував мене вимити. Разом із Петровим заохотився прислужувати мені й Баклушин, арештант із особливого відділення, котрого звали в нас піонером і про котрого якось я згадував, як про надзвичайно веселого й милого серед арештантів, яким він і справді був. Ми з ним уже трохи

познайомилися. Петров допоміг мені навіть роздягатися, бо з незвички я роздягався довго, а в передбаннику було холодно, мало не так само, як надворі. До речі: арештантові дуже важко роздягатися, якщо він ще не зовсім навчився. По-перше, треба вміти хутко розшнуровувати підкайданники. Ці підкайданники робляться із шкіри, вершків з чотири завдовжки, і накладаються на білизну, просто під залізне кільце, що обхоплює ногу. Пара підкайданників коштує щонайменше шістдесят копійок сріблом, а тим часом кожен арештант заводить "їх собі, своїм коштом, звичайно, бо без підкайданників неможливо ходити. Кайданне кільце не щільно обхоплює ногу, і між кільцем і ногою може пройти палець; таким чином, залізо б'є по нозі, тре її, і за один день арештант без підкайданників устиг би натерти собі рани. Але зняти підкайданники ще не важко. Важче навчитися ловко здіймати з-під кайданів білизну. Це цілий фокус. Знявши спідню білизну, скажімо, хоч з лівої ноги, треба пропустити її спершу між ногою і кайданним кільцем; потім, звільнивши ногу, просмикнути цю білизну назад крізь те саме кільце; далі все зняте вже з лівої ноги протягти крізь кільце на правій нозі; а ще далі все просмикнуте крізь праве кільце знову просмикнути до себе назад. Така ж історія і з надяганням нової білизни. Новачкові важко навіть і догадатися, як це робиться; перший навчив нас усього цього арештант Коренєв у Тобольську, колишній отаман розбійників, який просидів п'ять років на ланцюгу. Та арештанти призвичаїлися і роблять це без найменшої труднації. Я дав Петрову кілька копійок, щоб запастися милом та мочалкою; арештантам видавалося, правда, й казенне мило, на кожного по брусочку, завбільшки з дві копійки, а завтовшки з скибочку сиру, який подають вечорами на закуску у "середнього роду" людей. Мило продавалося тут же, в передбаннику, разом із збитнем, калачами та гарячою водою. За умовою з хазяїном бані, на кожного арештанта відпускалося тільки по одній ряжці гарячої води; а хто хотів обмитися чистіше, той за шага міг одержати й другу ряжку, котру й передавали в саму баню через окремо зроблене для того віконце з передбанника. Роздягнувши, Петров повів мене навіть попід руку, помітивши, що мені дуже важко ступати в кайданах.