Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Злякалась, прийшла. Плаче; каже, один німець, Шульц, далекий їхній родич, годинникар, багатий і вже пристаркуватий, виявив бажання одружитися з нею, "щоб,— каже,— і мене ощасливити, і самому на старості без дружини не лишитися; та й любить він мене,— каже,— і давно вже намір цей мав, та все мовчав, збирався. То от,— каже,— Сашо, він багатий, і це мені щастя; так невже ж ти мене мого щастя позбавити хочеш?" Я дивлюся: вона плаче, мене обіймає... Ех, думаю, адже резон же вона каже! Ну яка рація за солдата вийти, хоча б я й унтер? "Ну,— кажу,— Луїзо, прощавай, бог з тобою; не треба мені твого щастя в тебе відбирати. А що він, гарний?" — "Ні,— каже,— доходжалий такий, з довгим носом..." Аж сама розсміялася. Пішов я від неї; що ж, думаю, не судилося! Другого ото ранку рушив я під його магазин, вулицю вона мені сказала. Дивлюся в шибу: сидить німець, годинника робить, років так сорок п'ять, ніс горбатий, очі вирячені, у фраку і в стоячих комірцях, таких довгих, важний такий. Я так і плюнув; хотів був у нього тут же шибу розбити... та що, думаю, не треба займати, пропало — як з воза впало! Прийшов смерком до казарми, ліг на койку і от, чи повірите, Олександре Петровичу, як заплачу...

Ну, минає так день, другий, третій. З Луїзою не бачусь. А тим часом почув від одної куми (стара була, теж праля, до неї Луїза іноді ходила), що німець про нашу любов знає, тому й вирішив мерщій свататися. А то б іще років зо два ждав. З Луїзи нібито присягу таку взяв, що вона мене знати не буде, та що нібито їх, і тітку й Луїзу, поки що в чорному тілі держить, що, мовляв, може, ще й передумає, а що зовсім іще й тепер не

вирішив. Сказала вона мені також, що позавтра, у неділю, він їх обох уранці на каву кликав і буде ще один родич, старий, колись був купець, а тепер бідний-пребід-ний, десь у підвалі за доглядача служить. Як довідався я, що в неділю вони, може, все діло порішать, то таке мене зло взяло, що й собою оволодіти не можу. І весь той день та й весь другий те тільки й робив, що про це думав. Так би й з'їв цього німця, думаю.

У неділю вранці ще я нічого не знав, а як обідні відійшли,— скочив, натяг шинель та й подався до німця. "Думав я усіх їх застати. І чого я подався до німця і що там сказати хотів — сам не знаю. А про всяк случай пістолет у кишеню сунув. Був у мене цей пістолет так, поганий, з колишнім курком; іще хлопчаком я з нього стріляв. Та з нього й стріляти вже не можна було. Однак я його кулею зарядив; думаю: стануть виганяти, грубіянити — я пістолета вийму і їх усіх налякаю. Приходжу. В майстерні нікого нема, а сидять усі в задній кімнаті. Опріч них, ні душі, слуг ніяких. У нього й усіх слуг одна німкеня була, вона ж і куховарка. Я пройшов через магазин; бачу — двері туди замкнені, та старі такі двері, на гачку. Серце в мене б'ється, я зупинився, слухаю: розмовляють по-німецькому. Я як штовхну ногою щосили, двері враз і розчинилися. Дивлюся: стіл накритий. На столі великий кав'яник і кава на спирті кипить. Сухарі стоять; на другій таці карафа горілки, оселедець і ковбаса та ще пляшка вина якогось. Луїза й тітка, обидві вичепурені, на дивані сидять. Проти них на стільці сам німець, жених, причесаний, у фраку і в комірцях, так і стирчать наперед. А збоку на стільці ще німець сидить, старий уже, товстий, сивий, і мовчить. Коли ввійшов я, Луїза так і пополотніла. Тітка була підхопилась та й сіла, а німець нахмурився. Такий сердитий; устав і навстріч:

— Що вам,— каже,— треба?

Я був сконфузився, та злість дуже вже мене взяла.

— Що,— кажу,— треба! А ти гостя приймай, горілкою частуй. Я до тебе в гостину прийшов.

Німець подумав і каже:

— Сідайт. Сів я.

— Давай же,— кажу,— горілки.

— Ось,— каже,— горілка; пийте, будь ласка.

— Та ти мені,— кажу,— гарної горілки давай.— Злість, виходить, мене вже дуже бере.

— Це гарна горілка.

Прикро мені зробилося, що надто вже низько він мене ставить. А найбільше, що Луїза дивиться. Випив я та й кажу: І

— Та ти чого ж так гру0іянити почав, німцю? Ти зо мною подружись. Я з дружби до тебе прийшов.

— Я не можу бути ваш друг,— каже,— ві простий солдат.

Ну, тут я й оскаженів.

— Ой ти опудало,— кажу,— ковбасник! Та чи знаєш ти, що з цієї хвилини я все, що схочу, з тобою зробити можу? Ось хочеш, з пістолета тебе застрелю?

Вийняв я пістолета, став перед ним та й наставив дуло просто йому в голову, в упор. Ті сидять ні живі ні мертві; писнути бояться; а старий, то той, як лист, труситься, мовчить, зблід увесь.

Німець здивувався, однак схаменувся.

— Я вас не боюся,— каже,— і прошу вас, як благородна людина, ваш жарт зараз облишити, а я вас зовсім не боюся.

— Ой брешеш,— кажу,— боїшся! — А що ж! Сам головою під пістолетом ворухнуть не сміє; так і сидить.

— Ні,— каже,— ві це ніяк не сміє зробити.

— Та чому ж,— кажу,— не сміє?

— А тому,— каже,— що це вам суворо заборонено, і вас суворо покарати за це будуть.

Тобто чорт цього дурня німця знає! Коли б не підджи-гнув він мене сам, був би живий досі; через суперечку тільки все й сталося.

— То не смію,— кажу,— по-твоєму?

— Ні!

— Не смію?

— Ві це зовсім не смійт зо мною зробити...

— Ну то ось же тобі, ковбаса! — Та як бахну його, він і покотився з стільця. Ті закричали.

Я пістолет у кишеню, та тільки мене й бачили, а як до фортеці входив, тут біля фортечної брами пістолета в кропиву й закинув.

Прийшов я додому, ліг на койку й думаю: ось зараз заберуть. Година минає, друга — не беруть. І вже десь перед смерком така туга мене посіла; вийшов я; безпремінно Луїзу побачити схотілось. Пройшов я повз годинникаря. Дивлюся: там люди, поліція. Я до куми: виклич Луїзу! Трохи-трохи пождав, бачу: біжить Луїза, так і кинулась мені на шию, сама плаче: "Всьому я,— каже,— винна, що тітки послухала". Сказала вона мені також, що тітка зараз же після того додому прийшла і так перелякалась, що захворіла і — мовчить; і сама нікому не заявила, і мені казати заборонила; боїться; як хочуть, так нехай і роблять. "Нас, Луїзо, ніхто,— каже,— тоді не бачив. Він і служницю свою відіслав, бо боявся. Та б йому у вічі вчепилася, коли б довідалась, що він шлюб брати хоче. З майстрових теж нікого в домі не було; всіх повідсилай. Сам і каву зварив, сам і закуску злагодив. А родич,'то то^й і раніше ціле життя своє мовчав, нічого не казав, а як сталося це діло, взяв шапку і перший утік. І, певно, теж мовчатиме",— сказала Луїза. Так воно й було. Два тижні мене ніхто не брав, і підозри на мене ніякої не було. А за ці два тижні, вірте не вірте, Олександре Петровичу, я все щастя моє пережив. Кожного дня з Луїзою сходились. І так уже вона, так вона до мене прив'язалась! Плаче: "Я,— каже,— за тобою, куди тебе зашлють, піду; все для тебе покину!" Я вже думав усього життя мого тут рішитися: так вона мене тоді розжалила. Ну, а за два тижні мене й забрали. Старий і тітка домовилися та й доказали на мене.

— Але стривайте,— перебив я Баклушина,— за це вас могли всього тільки на десять, ну на дванадцять років, на повний строк, до цивільного розряду прислати; а ви ж в особливому відділенні. Як це може бути?

— Ну, це вже інша вийшла справа,— сказав Баклушин.— Як привели мене в судову комісію, капітан перед судом і вилаяв мене поганими словами. Я не стерпів та й кажу йому: "Ти чого лаєшся? Хіба не бачиш, падлюко, що перед зерцалом сидиш!" Ну, тут уже й пішло по-іншому; по-новому стали судити та за все разом і присудили: чотири тисячі й сюди, в особливе відділення. А як вивели мене на кару, вивели й капітана: мене по зеленій вулиці, а його позбавити чинів і на Кавказ у солда* ти. До побачення, Олександре Петровичу. Заходьте ж до нас на виставу.

X. СВЯТО РІЗДВА ХРИСТОВОГО

Нарешті настали й святки. Ще на свят-вечір арештанти майже не виходили на роботу. Вийшли до шва-лень, до майстерень; інші тільки побували на розводці, і хоч і були декуди призначені, та майже всі, поодинці

чи купками, зараз же поверталися до острогу, і по обіді ніхто вже з нього не виходив. Та й вранці більша частина ходила тільки в своїх справах, а не в казенних: деякі поклопотатися, щоб пронесли горілку, та замовити нову; деякі побачити знайомих кімів та кумась або зібрати до свята боржки за роботи, які вони поробили раніше; Баклушин і хто брав участь у театрі — щоб обійти деяких знайомих, переважно з офіцерських слуг, і дістати потрібні костюми. Дехто ходив із заклопотаним і метушливим виглядом єдино тому, що й інші були метушливі й заклопотані, і хоч декому, наприклад, не було звідки одержати грошей, проте вони виглядали так, ніби й вони теж одержать від когось гроші; одно слово, всі мовби сподівалися на завтрашній день якоїсь зміни, чогось незвичайного. Надвечір інваліди, що ходили на базар за арештантськими дорученнями, понаносили з собою всякої всячини з їстівного: м'яса, поросят, навіть гусей. Багато хто з арештантів, найскромніші навіть і найощадли-віші, які цілий рік складали свої копійки, вважали за обов'язок розщедритися ради такого дня й гідно справити розговини. Завтрашній день був справжнє, невід'ємне в арештанта свято, яке формально визнав за ним закон. Цього дня арештанта не можна було вислати на роботу, і таких днів усього було тільки три на рік.

І нарешті, хто знає, скільки спогадів мало заворушитися в душах цих знехтуваних усіма людей при зустрічі такого дня! Дні великих свят різко відбиваються в пам'яті простих людей, починаючи з самого дитинства. Це дні спочиву від їхньої тяжкої праці, дні родинного збору. А в острозі вони мали пригадуватися з муками й нудьгою. Повага до урочистого дня переходила в арештантів навіть у якусь форменість; мало хто гуляв; усі були серйозні і начебто чимсь зайняті, хоч у багатьох зовсім майже не було діла. Та й нероби, й гульвіси намагалися зберегти в собі якусь поважність... Сміх немовби був заборонений. Взагалі настрій дійшов до якоїсь вимогливості й дразливої нетерпимості, і хто порушував загальний тон, хоч би ненароком, того присаджували з криком і лайкою і гнівалися на нього наче за неповагу до самого свята. Цей настрій арештантів був дивний, навіть зворушливий. Крім вродженого благоговіння перед великим днем, арештант несвідомо відчував, що він цим додержанням свята ніби стикається з усім світом, що не зовсім же він, виходить, знехтувана, пропаща людина,

відкраяна скиба, що й в острозі те саме, що в людей.