Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Недавно неваліда посилали,— і в якої він там підлої баби бере? — вів далі Лучка, всиляючи на світло нитку.

— В куми, значить.

— Значить, у куми.

— Так що ж, як же майор? — спитав зовсім забутий Кобилін.

Того тільки й треба було Лучці. Однак він не відразу став розповідати далі, мовби й уваги не звернув на Кобиліна. Спокійно вирівняв нитки, спокійно й ліниво пересмикнув під собою ноги і аж тоді заговорив:

— Сколошкав я, нарешті, моїх хохлів, викликали майора. А я ще зранку в сусіди жулика 1 спитав, узяв та й сховав, значить, на случай. Розлютів майор. Іде. "Ну,— кажу,— не полошитися, хохли!" А в них уже душа в п'яти сховалася; так і трусяться. Убіг майор: п'яний. "Хто тут! Як тут! Я цар, я й бог!"

— Як сказав він: "Я цар, я й бог",— я й висунувся,— вів Лучка,— ніж у мене в рукаві.

"Ні,— кажу,— ваше високоблагородіє,— а сам помаленьку все ближче та ближче,— ні, це вже як же може бути,— кажу,— ваше високоблагородіє, щоб ви були в нас цар та й бог?"

"А, то це ти, то це ти? — закричав майор.— Бунтів-ник!"

1 Ніж. (Прим, автора).

"Ні,— кажу (а сам усе ближче та ближче),— ні,— кажу,— ваше високоблагородіє, як, може, ви самі знаєте й відаєте, бог наш, всемогутній і всюдисущий, єдиний єсть,— кажу.— І цар наш єдиний, над усіма нами самим богом поставлений. Він, ваше високоблагородіє,— кажу,— монарх. А ви,— кажу,— ваше високоблагородіє, ще тільки майор — начальник наш, ваше високоблагородіє, царською милостю,— кажу,— і своїми заслугами".

"Як-як-як-як!" — так і закудкудакав, говорити не може, захлинається. Дуже вже здивувався.

"Еге, ось як",— кажу; та як кинусь на нього раптом та в самий живіт йому усього ножа так і вгородив. Ловко вийшло. Покотився та тільки ногами задриґав. Я ножа кинув.

"Дивіться,— кажу,— хохли, підіймайте його тепер!"

Тут уже я зроблю один відступ. На нещастя, такі вирази, як: "Я цар, я й бог" та чимало інших подібних до цього, були в досить широкому вжитку серед багатьох командирів у давнину. Слід, проте, признатися, що таких командирів лишається вже небагато, а може, вони й зовсім перевелись. Зауважу також, що особливо хизувалися й любили хизуватися такими виразами здебільшого командири, які самі повиходили з нижніх чинів. Офіцерський чин немовби перевертає всі їхні нутрощі, а разом і голову. Довго покректавши під лямкою й перейшовши всі ступені підлеглості, вони раптом бачать себе офіцерами, командирами, благородними та з незвички й першого захвату перебільшують уявлення про свою могутність і значення; звісно, тільки супроти підлеглих їм нижніх чинів. А перед вищими вони, як і перше, підлесливі, що зовсім уже не потрібне, ба навіть огидне багатьом начальникам. Деякі підлесники аж з особливим розчуленням квапляться заявити перед своїми вищими командирами, що вони ж і самі з нижніх чинів, хоч і офіцери, і "своє місце завсіди пам'ятають". Але супроти нижніх чинів вони ставали мало не необмеженими повелителями. Звичайно, тепер навряд уже чи є такі та й навряд чи знайдеться такий, щоб прокричав: "Я цар, я й бог". А все ж зауважу, що ніщо так не дратує арештантів та й взагалі всіх нижніх чинів, як ось такі вирази начальників. Ця нахабність самозвеличення, ця перебільшена думка про свою безкарність породжує ненависть в най-покірнішій людині й виводить її з останнього терпцю. На щастя, це явище майже відійшло в минуле, його і в

давнину суворо переслідувало начальство. Кілька прикладів цього й я знаю.

Та й взагалі дратує нижніх чинів усяка погордлива недбалість, усяке гребування в поводженні з ними. Дехто думає, наприклад, що коли добре годувати, добре утримувати арештанта, все робити, як велить закон, то й по всьому. Це теж помилка. Кожен, хоч би хто він був і хоч би як був принижений, бодай і інстинктивно, бодай несвідомо, а все-таки вимагає поваги до своєї людської гідності. Арештант сам знає, що він арештант, знехтувана всіма людина, і знає сврє місце перед начальником; але ніякими таврами, ніякими кайданами не змусиш його забути, що він людина. А що він справді людина, то й треба, отже, поводитися з ним по-людськи. Боже мій! Та людське поводження може олюднити навіть такого, в кому давно вже потьмянів образ божий. З цими-от "нещасними" й треба поводитися найбільш по-людськи. Це порятунок і радість їхня. Я зустрічав таких добрих, благородних командирів. Я бачив, як діяли вони на цих зневажених. Кілька ласкавих слів — і арештанти мало не воскресали морально. Вони, як діти, раділи і, як діти, починали любити. Зазначу ще одну дивну річ: самі арештанти не люблять надто фамільярного й надто вже добродушного з ними поводження начальників. Йому хочеться поважати начальника, а тут він якось перестає його поважати. Арештантові подобається, наприклад, щоб у начальника його були ордени, щоб він був показний собою, щоб якийсь високий начальник був ласкавий до нього, щоб сам він був і суворий, і поважний, і справедливий, і гідності своєї пильнував. Таких арештанти більше люблять: виходить, і свою гідність зберіг, і їх не скривдив, отже, і все гарно й красиво.

— Ой і парили ж, мабуть, тебе за це? — спокійно зауважив Кобилін.

— Гм. Парили, брат, то правда, що парили. Алею, дай лишень ножиці! А що це, хлопці, сьогодні майдану нема?

— Недавно попропивались,— відповів Вася.— Коли б не попропивались, то, либонь, і був би.

— Коли б! За коли б і в Москві сто карбованців дають,— зауважив Лучка.

— А скільки тобі, Лучко, дали геть за все? — заговорив знову Кобилін.

, — Дали, друже любий, сто п'ять. А що скажу, хлоп-

ці: адже мене трохи не вбили,— підхопив Лучка, знову кидаючи Кобиліна.— От як вийшли мені ці сто п'ять, повезли мене при повному параді. А ніколи до того я ще канчуків не куштував. Люду насунула сила, ціле місто збіглося: розбійника катувати будуть, убивеш?, значить. Ой і який же дурний цей люд, то не знаю, як і сказати. Тимошка 1 роздяг, поклав, кричить: "Піддержись, опережу!" — жду: що буде? Як ушкварить він мене раз,— хотів я був крикнути, роззявив був рота, а крику з мені й нема. Голос, значить, спинився. Як ушкварить удруге, ну, віриш чи не віриш, я вже й не чув, як два полічили. А як прийшов до пам'яті, чую: лічать сімнадцятий. То мене, брат, разів чотири потім з кобили здіймали, по півгодини відпочивав: водою обливали. Дивлюсь на всіх, вирячивши очі, та й думаю: "Ось-ось помру..."

— А й не помер? — наївно спитав Кобилін.

Лучка обвів його найпрезирливішим поглядом; вибухнув регіт.

— Чиста балясина!

— Не сповна розуму,— зауважив Лучка, немов каючись, що міг заговорити з такою людиною.

— Розуму, значить, брак,— скріпив Вася.

Лучка хоч і вбив шістьох чоловік, але в острозі його ніколи ніхто не боявся, дарма що він, може, щиро бажав набути, слави страшної людини...

IX. ІСАЙ ХОМИЧ. БАНЯ. РОЗПОВІДЬ БАКЛУШИНА

Надходило свято різдва Христового. Арештанти ждали його якось урочисто, і, дивлячись на них, я й собі став ждаїи чогось незвичайного. Днів за чотири перед святом повели нас у баню. За мого часу, особливо в перші мої роки, арештантів рідко водили в баню. Усі зраділи й заходились збиратися. Призначено було йти по обіді, ї в ці післяобід уже не було роботи. Найбільше за всіх радів і метушився з нашої казарми Ісай Хомич Бум-штейн, каторжний із євреїв, про якого я вже згадував у четвертому розділі моєї оповіді. Він любив паритися до отупіння, до непритомності, і щоразу, коли трапляється мені тепер, перебираючи старі спомини, згадати й про нашу каторжну баню (а вона варта того, щоб про

1 Кат. (Прим, автора).

неї не забути), то на перший план картини зараз же виступає передо мною обличчя блаженного й незабутнього Ісая Хомича, товариша моєї каторги й співмешканця по казармі. Господи, яка кумедна й сміховинна була ця людина! Я вже сказав кілька'слів про фігурку Ісая Хомича: років п'ятдесяти, недолугий, зморщений, з жахливими, таврами на щоках та на лобі, худорлявий, слабосилий, з білим курчачим тілом. У виразі його обличчя 'проглядало повсякчасне, нічим не захитуване самовдоволення, ба навіть блаженство. Здається, він нітрохи не жалкував, що потрапив на каторгу. Тим що він був ювелір, а ювеліра в місті не було, то й робив він безперервно для панів, та для начальства міста саму ювелірну роботу. Йому все-таки хоч скільки там та платили. Він не терпів нестатків, жив навіть багато, але відкладав гроші й давав під заставу на проценти всій каторзі. В нього був свій самовар, хороший сінник, чашки, весь обідній прибор. Міські євреї були знайомі з ним і протегували йому. По суботах він ходив під конвоєм до своєї міської молитовні (що дозволяється законами) і жив дуже добре, нетерпляче дожидаючи, проте, вижити свій дванадцятирічний строк, щоб "зенитися". В ньому була най-комічніша суміш наївності, дурості, хитрощів, зухвальства, простодушності, боягузтва, хвальковитості й нахабства. Мене дуже дивувало, що каторжні зовсім не глузували з нього, хіба тільки жартували для забави. Ісай Хомич, очевидно, правив усім за об'єкт розваги й повсякчасної потіхи. "Він у нас один, не займайте Ісая Хомича",— казали арештанти, і ісай Хомич хоч і тямив, у чім річ, але, видимо, гордився своїм значенням, що дуже тішило арештантів. Він прекумедним способом прибув на каторгу (ще до мене, але мені розповідали). Якось надвечір, у шабашний час, розлетілась раптом в острозі чутка, що привели жидка й голять у кордегардії та що він зараз увійде. З євреїв тоді на каторзі ще жодного не було. Арештанти нетерпляче ждали його і враз обступили, коли він увійшов у браму. Острожний унтер-офіцер провіз його в цивільну казарму й показав йому місце на нарах. У руках в Ісая Хомича був його мішок з виданими йому казенними речами і з його власними. Він поклав мішок, виліз на нари й сів, підібгавши під себе ноги, не сміючи ні на кого звести очей. Довкола нього лунав сміх та острожні жарти про єврейське походження. Раптом крізь юрбу протисся молодий арештант, несучи в руках старезні, брудні й драні літні свої шаровари, з додачею

казенних підмоток. Він сів біля Ісая Хомича і вдарив його по плечу.

— Ну, друже любий, я тебе вже шостий рік тут чекаю. Ось дивись, багато даси?

І він розіклав перед ним принесене лахміття.

Ісай Хомич, котрий при вході до острогу так сторопів, що навіть очей не смів звести на цю юрбу глузливих, спотворених і страшних облич, які щільно обступили його кругом, та не встиг ще з полохливості й слова мовити, добачивши заклад, раптом стрепенувся і став жваво перебирати пальцями лахміття.