Час погорди - Сапковський Анджей
– Ого-го, ой. Як давно я не кохалась… Страшно давно.
Геральт витяг пальці з її кучерів, не прокоментувавши. По перше, ствердження могло бути провокацією, боявся гачка, прихованого у приманці. По друге, він не хотів словами затирати смаку її розкішниці, яку щойно мав на вустах.
— Я віддавна не кохалась з чоловіком, який зізнався мені у коханні і якому я зізналась у коханні – замуркотіла за мить, коли вже було ясно, що відьмак не візьме приманку. – Я забула, як це може бути. Ой, трясця…
Потягнулась ще сильніше, напруживши плечі і хапаючи обома руками кінці подушки, а її залляні місячним сяйвом перса набрали зараз такої форми, яка озвалась відьмакові тремтінням у поперековій частині. Обійняв її, обоє лежали нерухомо, згасали, холонули.
За вікном кімнатки галасували цикади, також було чути далекі, тихі голоси і сміх, що свідчило про те, що бенкет, попри досить пізню пору, тривав далі.
— Геральте?
— Так, Єнно?
— Розповідай.
— Про розмову з Вільгефортцем? Зараз? Розповім тобі зранку.
— Зараз, прошу.
Подивився на бюро, що стояло у куті кімнатки. На ньому лежали книжки, альбоми та інші предмети, які тимчасово переселена до Локсії адептка не забрала з собою. Дбайливо оперта на книжки, також там сиділа кругленька замацана лялечка у скуйовдженому, зім'ятому частими доторками платтячку. Не забрала ляльки, подумав, щоб у Локсії, у спільній спальні, не наражатись на кпини подружок. Не забрала своєї лялечки. І напевно тепер не може без неї заснути.
Лялька втупилась в нього очима з ґудзиків. Він відвів погляд.
Коли Єнніфер представила його Капітулові, він вивчив чародійську еліту зблизька. Ген Гедимдейт присвятив йому тільки короткий, змучений погляд – було видно, що бенкет зумів втомити і вичерпати старця. Артауд Терранова вклонився з двозначно гримасою, бігаючи очима від нього до Єнніфер, але одразу споважнів під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними і твердими, немов скло. Коли його їй відрекомендували, Стокротка з Долин усміхнулась. Усмішка, хоч і несамовито гарна, змусила відьмака здригнутись. Тіссая де Вріес, хоч зовні нібито поглинута безперервними поправляннями манжет і біжутерії, при знайомстві усміхнулась до нього значно менш красивіше, але значно щиріше. І це Тіссая одразу нав'язала з ним розмову. Пригадавши один з його шляхетних відьмацьких вчинків, якого навіть чесно кажучи не пам'ятав, і підозрював, що той був висмоктаний з пальця.
І тоді до розмови долучився Вільгефортц. Вільгефортц з Роггевеену, чародій з імпонуючою статурою, з шляхетними і гарними рисами, з щирим і приязним голосом. Геральт знав, від людей, що виглядають так, можна сподіватись всього.
Розмовляли недовго, відчуваючи на собі повний неспокою погляд. На відьмака дивилась Єнніфер. На Вільгефортца дивилась молода чародійка з гарними очима, яка весь час намагалась приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялись кількома звичайними заувагами, після чого Вільгефортц запропонував продовжити розмову у меншому товаристві. Геральтові здалося, що Тіссая де Вріес була єдиною єдиною, яку здивувала ця пропозиція.
— Ти заснув, Геральте? – муркотіння Єнніфер вирвало його з задуми. – Ти маєш розповісти мені про вашу розмову.
Лялечка з бюро дивилась на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.
— Тільки-но ми вийшли на терасу – почав за мить – та дівчина з дивним обличчям…
— Лідія ван Бредевоорт. Асистентка Вільгефортца.
— Так, правда, я згадав. Незначуща особа. Так знай, коли ми зайшли на терасу, ця незначна особа затрималась, подивилась на нього і запитала про щось. Телепатично.
— Це не була нетактовність. Лідія не може користуватись голосом.
— Я здогадався. Бо Вільгефортц не відповів їй телепатично. Відповів…
*******
— Так, Лідіє, це добра думка – відповів Вільгефортц. – Прогуляємося Гелереєю Слави. Будеш мати нагоду окинути оком на історію магії, Геральте з Рівії. Не сумнівась, що ти знаєш історію магії, але будеш мати можливість спізнатись з цією історією візуально. Якщо ти є шанувальником живопису, не бентежся. Більшість картин – це роботи студенток-ентузіасток з Аретузи. Лідія, будь така доброю і освітли пануючий тут морок.
Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі і в коридорі одразу стало світліше.
Перша картина являла собою старовинний вітрильник, який ганяло вітрами серед скель, що стирчали з прибою. На носі судна стояв чоловік у білих шатах, з оточеною світлим ореолом головою.
— Перша висадка – здогадався відьмак.
— Саме так – підтвердив Вільшефортц. – Судно вигнанців. Ян Беккер підпорядковує свої волі Силу. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія зовсім не мусить бути злою і деструктивною, але може рятувати життя.
— Ця подія справді мала місце?
— Сумніваюсь – усміхнувся чародій. – Більш правдоподібним є, що в час першої подорожі й висадки Беккер разом з іншими ригав жовчю, перехилившись через борт. Йому вдалось опанувати Силою вже після висадки, яка завдяки дивовижному випадкові була щасливою. Перейдімо далі. Ось знову бачиш Яна Беккера, як він відкрив воду з тріщини у скелі на місці першого поселення. А тут, прошу, оточений поселенцями, які стоять на колінах, Беккер розганяє хмари і стримує бурю, щоб зберегти врожай.
— А це? Яку подію зображає ця картина?
— Пізнавання Обранців. Беккер і Джамбаттіста піддають магічному тестові дітей чергових прибуваючих переселенців, щоб виявити Джерела. Відібрані діти будуть відібрані у родин і забрані до Мірте, першого осередку магів. Ти бачиш справжній історичніий момент. Як бачиш, всі діти налякані, тільки та рішуча брюнеточка з повною довір'я усмішкою протягує руку до Джамбаттісти. Це знаменита пізніше Агнеса з Гланвілле, перша жінка, яка стала чародійкою. Ця жінка за нею – її мати. Сумна якась.
— А ця групова сцена?
— Новіградська Унія. Беккер, Джамбаттіста і Монк укладають угоду з володарями, жерцями і друїдами. Щось таке як пакт про ненапад і відділення магії від держави. Страшний кітч. Йдемо далі. От тут бачимо Жоффрея Монка, що вирушає в гирло Понтрау, що тоді ще звався Aevon y Pont ar Gwennelen, Річка Алебастрових Мостів. Монк плив до Loc Muinne, щоб схилити тамтешніх ельфів до прийняття групи дітей, Джерел, які мали навчатись у ельфів-магів. Тебе може зацікавить, що серед дітей був хлопчик, якого пізніше звали Герхартом з Аелле. Ти хвилину тому познайомився з ним. Тепер той хлопчик називається Геном Гедимдейтом.
— Тут – відьмак подивився на чародія – аж проситься щось батальне. Бо через кілька років після завершення успішної подорожі Монка війська маршала Раупеннека з Третогору здійснили різанину Loc Muinne i Est Haemlet, убивши всіх ельфів, без огляду на вік чи стать. І розпочалася війна, яка завершилась різаниною під Shaerrawedd.
— Твоє імпонуюче знання історії – знову усміхнувся Вільгефортц – дозволяє тобі знати, що жоден з тогочасних майстрів не брав участі війні. Тому ця тема не надихнула жодної адептки до малювання відповідного полотна. Ходімо далі.
— Ходімо. Тут, на цьому полотні, що це за подія? Ах, знаю. Це Раффард Білий примирює ворогуючих королів і кладе край Шестирічній війні. А тут маємо Раффарда, що відмовлється прийняти корону. Гарний, шляхетний жест.
— Думаєш? – нахилив голову Вільгефортц. – Що ж, у кожному разі це був жест, який мав силу прецедента. Однак Раффард прийняв посаду першого радника і фактично урядував, бо король був дебілом.
— Галерея слави... – буркнув відьмак, підходчи до наступної картини. – А що ми маємо тут?
— Історичний момент скликання першого Капіулу і ухвалення закону. Зліва сидять: Герберт Стаммельфорд, Аврора Хенсон, Іво Ріхерт, Анес з Ґлевілля, Жоффрей Монк і Радмір з Тор Канедду. Тут, якщо бути щирим, також аж проситьс пояснююче батальне полотно. Тому, що незабаром у брутальній війні замочили тих, які не хотіли визнати Капітули і підпорядкуватись Законові. Між іншими і Раффарда Білого. Але про це історичні трактати мовчать, щоб не шкодити його прекрасній легенді.
— А тут… Гамм… Так, це точно малювала адептка. І то дуже молода…
— Безсумнівно. Зрештою, це алегорія. Я б її назвав алегорією тріумфуючої жіночності. Повітря, Вода, Земля і Вогонь. І чотири славетні чародійки, майстрині у володінні силами цих частин. Агнес з Гленвіллю, Аврора Хенсон, Ніна Фіорованті і Клара Ларісса де Вінтер. Поглянь на наступне, дуже вдале полотно. Тут ти теж бачиш Клару Ларіссу де Вінтер, яка відкриває академію для дівчат. У будинку, в якому ми якраз знаходимося. А ті портрети це уславлені випускниці Аретузи. Оце друга історія тріумфуючої жіночності і поступової фемінізації професії: Янна з Мурвіелю, Нора Вагнер, її сестра Августа, Ядя Ґлевіссіг, Летіція Харбоннеау, Ілона Лаукс-Антілле, Карла Деменція Крест, Йоланта Суарес, Апріль Венхавер… І єдина, що живе зараз: Тіссая де Вріес…
Пішли далі. Єдваб сукні Лідії ван Бредевоорт шовковисто шепотів, а у тому шепоті була грізна таємниця.
— А це? – Геральт затримався. – Що це за жахлива сцена?
— Мучеництво мага Радміра, з якого живцем здерли шкіру під час повстання Фальки. На тлі палає місто Мірте, яке Фалька наказала пустити за димом.
— За що незадовго після цього пущено з димом саму Фальку. На аутодафе.
— Цей повсюдно знаний факт, темерські і реданські діти до сьогодні бавляться у спалення Фальки напередодні Саовіни. Повернемось, щоб ти міг оглянути другу частину галереї… Бачу, що ти хочеш про щось запитати. Я слухаю.
— Мене заскочила хронолоігя. Звісно, я знаю, як діють еліксири молодості, але спільне перебування на полотнах нині живучих і давно мертвих…
— Іншими словами, ти дивуєшся, що на бенкеті зустрів Гена Гедимдейта і Тіссаю де Вріес, а серед нас не було Беккера, Агнес з Гланвілле, Стаммельфорда чи Ніни Фіорованті?
— Ні. Я знаю, що ви не є безсмертними…
— Чим є смерть? – перебив Вільгефортц. – Для тебе?
— Кіцем.
— Кінцем чого?
— Існування. Як мені здається, ми почали філософствувати.
— Природа не знає поняття філософії, Геральте з Рівії. Філософією зазвичай називають жалюгідні і смішні спроби розуміння Природи, здійснювані людьми. Філософією також називають результати таких спроб. Це так, ніби буряк доходить до причин і наслідків свого існування, називаючи результатом промислу Конфлікту Бульби і Гички, а дощ визнає Незбагненною Сило Творця.
