Час погорди - Сапковський Анджей

—Черевички зі шкури рогатої агами. Помітив?

Він кивнув головою, нещиро, бо все, що він бачив виключно те, чого не приховувала газова блузка.

— О, прошу, скеляста кобра – чародій безпомилково розпізнав наступні парадуючі залою черевички. Мода, яка вкоротила сукні на дюйм вище щиколотки, полегшувала йому завдання. – А там… Білий легван. Саламандра. Віверна. Окуляровий кайман. Василік… Всі до одного плазуни, яким загрожує вимирання. До дідька, хіба не можна носити взуття з телячої чи свинячої шкіри?

— Ти як завжди про шкури, Доррегараю? – підійшла Філіппа Ейльхарт, спинившись поряд. – Про дублення і шевство? Що за тривіальна і рагульська тема.

— Один вважає рагульством те, інший – те – зневажливо скривився чародій. – Ти маєш гарні аплікації на сукні, Філіппов. Якщо я не помиляюсь, це діамантовий горностай? Чудовий смак. Напевно, ти знаєш, що цей вид, з огляду його красивого волосяного покрову, цілком винищено двадцять років тому?

— Тридцять – виправила Філіппа, далі кладучи до рота останні креветки, ті, яких Геральт не зміг з'їсти. – Знаю, знаю, вид би неминуче воскрес, якби я наказала модистці обшити сукню шматками паклі. Думала про це. Але пакля не пасувала кольором.

— Перейдімо до столу з того боку – легко запропонував відьмак. – Я бачила там пару мисок чорної ікри. А оскільки лопатоносий осетр теж вже скоро остаточно вимре, треба поспішати.

— Кав'яр у твоєму товаристві? Я марила про це – Філіппа затріпотіла віями, взяла його попід руку, заманливо пахнучи цинамоном і нардом[19]. – Ходімо не зволікаючи. Складеш нам компанію Доррегараю? Ні? Ну, то бувай, гарно розважся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда подружка супроводжували їх поглядами отрутнішими, аніж отрута вимерлої скельної кобри.

— Доррегарай – буркнула Філіппа, без збентеження притискаючись до боку Геральта – шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обачним. Ті його гади і шкури це вступ, який передує випитуванням. А Сабріна Ґлевіссіг пильно наставила виха…

-… бо шпигує для Хенсельта з Каедвену – закінчив. – Знаю, пригадую. А та руда, її приятелька…

— Не руда, тільки фарбована. Чи ти очей не маєш? Це Марті Содерген.

— Для кого шпигує вона?

— Марті? – Філіппа засміялась, зблиснула зубами з-під яскравих кармінних вуст. – Ні для кого. Марті не цікавиться політикою.

— Немислимо. Я думав, що тут всі шпигують.

— Майже – чародійка примружила очі. – Але не всі. Не Марті Содергрен. Марті є цілителькою. І німфоманкою. Ах, до дідька, дивись! Вижерли увесь кав'яр! До останньої ікринки! Вилизали таріль! І що ми тепер робитимемо?

— Тепер – Геральт невинно усміхнувся – ознайомиш мене з тим, що тут щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені заклад. Про те, що в цьому закладі може бути моя винагорода, не смію навіть марити. Але знаю, що муситиму зробити, коли я програю.

Філіппа Ейльхарт довго мовчала, не відводячи погляду.

— Я могла б здогадатись – промовила тихою – Дійкстра не стримався. Виклав тоі пропозицію. А я ж попереджувала його, що ти гордуєш шпигами.

— Я не гордую шпигами. Гордую шпигуванням. І зневажаю зневагу. Не пропонуй мені жодних закладів, Філіппо. Так, я теж відчуваю, що тут щось вистить у повітрі. І нехай собі висить на здоров'я. Мене це не стосується і не обходить.

— Ти вже колись це колись казав. У Оксенфурті.

— Я тішусь, що ти це не забула. Обставини цього ти теж пам'ятаєш?

— Точно. Я не видала тобі тоді, кому служить той цілий Ріенс, чи як його там. Дозволила йому втекти. Ех, ти був тоді на мене злий…

— М'яко кажучи.

— Прийшов час, щоб я реабілітувалась. Зранку дам тобі того Ріенса. Не перебивай, не роби гримас. Це не ніякий заклад у стилі Дійкстри. Це обітниця, а я дотримуюсь обітниць. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер зосередимось на кав'ярі і банальних плітках.

— Немає кав'яру.

— Одну секунду.

Швидко роззирнулась, підняла долоню і вимовила закляття. Срібна посудина у формі вигнутої у стрибку рибини негайно наповнилась ікрою лопатоносого осетра, якому загрожувало вимирання. Відьмак усміхнувся.

— Ілюзією можна наїстися?

— Ні. Але можна гарно полоскати снобістичний смак. Скуштуй.

— Гмм… Справді… Мені здається, смачніше ніж справжній…

— І ваги не набереш – гордо скзала чародійка, скраплюючи соком з лимона наступну чайну ложечку кав'яру. – Чи можу я тебе просити про келих білого вина?

— Служу. Філіппа?

— Слухаю тебе.

— Схоже конвенція забороняє накладання заклять. Чи далі не було б безпечніше заість ілюзії кав'яру вичаровувати ілюзія самого смаку? Саме відчуття? Адже ти зуміла…

— Ясно, що зуміла б – Філіппа Ейльхарт поглянула на нього через кришталь келиха. – Конструкція такого закляття є простішою від конструкції ланцюга. Але маючи тільки враження смаку, ми б втратили приємність, яку дає процесові розмова, контакт очей… Хочеш, втішу тебе дотепним порівнянням?

— Наперед тішачись, слухаю.

— Враження оргазму я б теж зуміла вичарувати.

Поки відьмак зумів щось сказати, до них підійшла невисока, худорлява чародійка з довгим, прямим волоссям кольору соломи. Він впізнав її одразу – це була та, в туфельках зі шкіри рогатої агами і блузочці з зеленого газу, що не приховувала навіть таких дрібних деталей, як мала родимка над лівою груддю.

— Я перепрошую – промовила – але мушу перервати вам цей фліртик. Філіппа, Радкліфф і Детмольд просять тебе про хвилинку розмови. Швидко.

— Що ж, якщо так, йду. Па, Геральте! Позаграємо пізніше!

— Ага! – блондинка оцінила його поглядом. – Геральт. Відьмак, пунктик безумства Єнніфер? Я спостерігала за тобою і крутила в голові, ким ти можеш бути. Мене це страшно мучило!

— Я знаю цей вид муки – відповів, чемно усміхаючись. – Власне, зазнаю її в цю мить.

— Перепрошую за помилку. Я Кейра Метц. О, кав'яр!

— Уважай, це ілюзія.

— До чорта, маєш рацію! – чародійка впустила ложечку так, ніби це був хвіст вогняного скорпіона. – Хто був такий безсоромний… Ти? Вмієш творити ілюзії четвертого рівня? Ти?

— Я – збрехав, не припиняючи усміхатись. – Я є майстром магії, удаю відьмака, щоб мати інкогніто. Чи ти думаєш, що Єнніфер би цікавилась звичайним відьмаком?

Кейра Метц дивилась йому просто в очі, скривила вуста.

Вона носила на шиї медальйон у формі хреста-анкха, срібного, всипаного цирконами[20].

— Може вина? – запропонував він, щоб перервати незручну мовчанку. Боявся, що його жарт не був добре сприйнятий.

— Ні, дякую… колего майстре – холодно відповіла Кейра. – Я не п'ю. Не можу. Сьогодні вночі збираюсь завагітніти.

— З ким? – підходячи запитала фарбована на рудо приятелька Сабріни Ґлевіссіг, одягнена у прозору блузочку з білої жоржети, оздобленої майстерно розкиданими аплікаціями. – З ким? – повторила, невинно стріпнувши довгими віями.

Кейра відвернулась і зміряла її поглядом від черевичків з білого легована до діадемки з перлів.

— А тебе це що обходить?

— Нічого. Професійна цікавісь. Не представиш мене твоєму товаришові, знаменитому Геральтові з Рівії?

— З неохотою. Але знаю, що не даш себе позбутись. Геральте, це Марті Содергрен, цілителька. Її спеціальність – афродизіаки.

— Чи ми мусимо розмовляти про роботу? О, ви для мене зоставили трохи кав'яру? Як мило з вашого боку.

— Обережно – хором сказали Кейра і відьмак. – Це ілюзія.

— Справді! – Марті Содергрен нахилилась, зморщила носик, післ чого взяла до руки келих, подивилась на слід кармінної помадки. – Ну, ясно. Філіппа Ейльхарт. Хто б ще інший наважився на подібне нахабство. Гидка змія Чи тобі відомо, що вона шпигує для Візіміра з Реданії?

— І є німфоманкою? — ризикнув відьмак. Марті і Кейра одночасно пирскнули.

— Ти напевно на це сподівався, підкотившись до неї і намагаючись загравати? – запитала цілителька. – Якщо так, то знай, що хтось тебе жорстоко намахав. Від недавнього часу Філіппа перестала насолоджуватись чоловіками.

— А може ти жінка? – Кейра Мец надула блискучі губи. – Може ти тільки вдаєш чоловіка, якогось майстра магії? Щоб дотримуватись інкогніто? Знаєш, Марті, хвилину тому він зізнався мені, що любить прикидатись.

— Любить і вміє – злостиво усміхнулась Марті. – Правда, Геральте? Я не так давно бачила, як ти вдаєш, що маєш кепський слух і що не знаєш Старшої Мови.

— Він має безліч вад – холодно промовила Єнніфер, підходячи і владно беручи відьмака попід руку. – Він практично має одні вади. Втрачаєте час, дівчата.

— Скидається на це – погодилась Марті Содероен, все ще злостиво усміхнена. – Зичимо тоді вам гарної забави. Ходи, Кейро вип'ємо чогось… безалкогольного. Може і я наважусь на щось цієї ночі?

— Уфф – охнув він, коли вони відійшли. – Якраз вчасно. Дякую тобі.

— Дякуєш? Хіба що нещиро. У цій залі є точнісінько одинадцять жінок, що вихваляються сукнями з-під прозорих блузок. Я залишила тебе на півгодини, після чого ловлю на розмові з двома з них…

Єнніфер замовкла, подивившись на посудину у формі риби.

— … і поїданні ілюзії – додала. – Ох, Геральте, Геральте. Ходи. Є нагода познайомити тебе з кількома особами, вартими знайомства.

— Чи однією з тих осіб є Вільгефортц?

— Цікаво – чародійка примружила очі – що саме про нього питаєш. Так, це Вільгефортц прагне познайомитись з тобою. Попереджую, розмова може виглядати банальною і спокійною, але хай тебе це наводить в оману. Вільгефортц це досвідчений, небувало розумний гравець. Я не знаю, чого він від тебе хоче, але будь пильний.

— Буду уважним – зітхнув. – Але не вірю, щоб твій досвідчений гравець був у змозі мене здивувати. Не після того, що я тут пережив. На мене напали шпигуни, зниклі вимираючі гади і горностаї. Мене нагодовано не існуючим кав'яром. Не зацікавлені у чоловіках німфоманки висловлювали сумніви у моїй мужності, загрожували зґвалтуванням на їжакові, лякали вагітністю, навіть оргазмом, і то таким, який не супроводжується ритуальними рухами. Бррр…

— Ти пив?

— Трохи білого вина з Цідарісу. Але схоже на те, що в ньому був афродизіак… Єн? Чи ми після розмови з Вільгефортцем повернемося до Локсії?

— Не повернемося до Локсії.

— Слухаю?

— Хочу провести цю ніч в Аретузі. З тобою. Кажеш, афродизіак? У вині? Цікаво…

*******

— Ой, трясця, ой… — зітхнула Єнніфер, витягуючись і закидуючи стегно на стегно відьмака.