Час погорди - Сапковський Анджей

Особливо, в такому доброму товаристві. Пане Геральте, мої найглибша пошана…

Геральт, стримавшись від запевнення, що його повага є ще глибшою, потис протягнуту долоню – а радше спробував це зробити, бо її розміри перевищували норму і робиув рукостискання практично неможливим.

Величезний шпиг був одягнений у ясно бежевий дублет, досить неформально розщепнутий. Було видно, що він почується в ньому розкуто.

— Я помітила – проказала Філіппа – що ти розмовляла з Сабіною?

— Розмовляла – фиркнула Єнніфер. – Ти бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, холера ясна, є старша від мене на… Менше з тим. Якби вона ще мала, що показувати! Гидка мавпа…

— Вона намагалась вас випитувати? Всі знають, що вона шпигує для Хенсельта з Каедвену.

— Справді? – Єнніфер вдала здивування, що було слушно сприйнято за першорядний жарт.

— А пан граф, гарно розважається на нашій урочистості? – запитала Єнніфер, коли Філіппа і Дійксра припинили сміятись.

— Надзвичайно добре – шпиг короля Візіміра галантно вклонився.

— Якщо зважимо – усміхнулась Єнніфер – що граф тут на службі, то це запевнення є нечуваним компліментом для нас. І, як кожен подібний комплімент, мало щирий. Ще мить тому він зізнався мені, що він би хотів милого, рідного півмороку, смороду смослокипів і підгорілого на рожнах м'яса. Також йому бракує традиційного, заллятого соусом і пивом столу, у який би він міг бити кухлем у ритмі гидких пісеньок пияків, а під ранок міг би сповзти під нього, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, які доводять вищість нашого способу світкування, залишився, уяви собі, глухим.

— Справді? – відьмак подивився на шпига ласкавіше. – А які це були аргументи, якщо можна дізнатись?

Цього разу його вже його питання було явно потрактовано як першорядний жарт, бо обидві чародійки засміялись одночасно.

— Ах, чоловіки – промовила Філіппа. – Нічого не розумієте. Чи можна, сидячи за столом у напівмороку і диму, вразити сукнею і фігурою?

Геральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Єнніфер делікатно стисла його руку.

— Ах – сказала. – Я бачу там Трісс Мерігольд. Мені нагально треба обмінятись кількома словами… Пробачте, що я вас зараз залишу. Бувай, Філіппо. Впевнена, що ми ще знайдемо сьогодні можливість побалакати. Чи не так, графе?

— Однозначно – Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. – Я до твоїх послуг, Єнніфер. На перший поклик.

Підійшли до Трісс, що мерехтіла кількома відтінками синього і аквамарину. Побачивши їх, Трісс перервала розмову з двома чародіями, радісно засміялась, обійняла Єнніфер, повторився ритуал цілування повітря біля вух. Геральт взяв подану йому долоню, але вирішив піти супроти церемоніалу – обійняв каштановолосу чародійку і поцілував у м'яку, вкриту, як у персика, пушком щічку. Трісс злегка зарум'янилась.

Чародії привітались. Одним був Дрітгельм з Понт Ванісу, другим – його брат Детмольд. Обидвоє були на службі короля Естерада з Ковіру. Обоє виявились маломовними, обоє відійшли за першої ж підходящої нагоди.

— Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору – зауважила Трісс, граючись повішеним на шиї, оправленим у срібло і діаманти сердечком з ляпіс лазурі. – Ти, звісно, знаєш, хто такий Дійкстра?

— Знаємо – відповіла Єнніфер. – він розмовляв з тобою? Пробував випитувати?

— Пробував – чародійка значуще усміхнулася і захихотіла. – Досить обережно. Але Філіппа перешкоджала йому, як могла. А я думала, що вони у ліпших стосунках.

— Вони у хороших стосунках – серйозно застерегла. – Бережися, Трісс. Не писни йому ні слова про… Знаєш, про кого.

— Знаєш. Буду уважна… А при нагоді… — Трісс понизила голос. – Що про неї чути? Я могла б її побачити?

— Якщо ти врешті наважишся викладати в Аретузі – усміхнулась Єнніфер – зможеш бачити її дуже часто.

— Ах – Трісс ширше відкрила очі. – Я розумію. Чи Цирі…

— Тихше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Зранку. Після наради.

— Зранку? – усміхнулась глузливо Тріс. Єнніфер нахмурила брови, але поки змогла задати питання, у залі запанувало злегке пожвавлення.

— Вони тут – відкашлялась Трісс. – Нарешті прийшли.

— Так – підтвердила Єнніфер, відводячи погляд від очей приятельки. – Вже тут. Геральте, нарешті випала нагода, щоб ти побачив членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, я вас познайомлю, але не зашкодить, щоб ти перед тим знав, хто є хто.

Чародійська громада розступилась, з пошаною вклоняючись людям, що входили у залу. Першим слідував немолодий, але міцний чоловік у незвично скромній вовняній одяжі. Поряд з ним крокувала висока жінка з гострими рисами і темним, гладко зачесаним волоссям.

— Це Герхарт з Аелле, знаний як Ген Гедимдейт, найстарший з живих чародіїв – поінформувала упівголоса Єнніфер. – Жінка, що йде поряд з ним, це Тіссая де Вріес. Вона тільки трохи молодшою за Гена, але не обмежує себе у вживанні еліксирів.

За парою йшла показна жінка з дуже довгим, темно золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживом сукнею кольору резеди[17].

— Франческа Фіндабайр, яку називають Enid an Gleanna, Стокроткою[18] з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Її загальновизнано вважають найкрасивішою жінкою у світі.

— Вона є членом Капітулу? – здивувався пошерки. – Виглядає надто молодою. Теж магічні еліксири?

— Не в цьому випадку. Франческа є чистокровною ельфинею. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. Це Вільгефортц з Роггевеену. Він справді є молодим. Але неймовірно талановитий.

Визначення "молодий" як знав Геральт, охоплювало серед чародіїв вік до ста років включно. Вільгефортц виглядав на тридцять п'ять. Був високий і добре збудований, носив короткий вамс за лицарською модою, але звичайно без герба. Був також дуже вродливий. Це впадало в око навіть попри факт того, що поряд з ним линула невагома Франческа Фіндабайр з величезними очима сарни і вродою, що просто дух спирала.

— Той коротун, який йде поряд Вільгефортца, це Артауд Терранова – пояснила Трісс Мерігольд. – Ця п'ятірка й становить Капітул…

— А та дівчина з дивним обличчям, яка йде за Вільгефортцом?

— Це його асистенка, Лідія ван Бредевоорт – холодно промовила Єнніфер. – Незначна особа, але вглядання на її обличчя є великою нетактовністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть з-заду, за членами Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф з Оксенфурту і Кардуін з Лан Ексетеру.

— Це вся Рада? Повний клад? Я думав, що їх є більше.

— Капітула налічує п'ять осіб, у раді є ще п'ять. Філіппа Ейльхарт теж є в Раді.

— Рахунок все ще не сходиться – він похитав головою, а Трісс захихотіла.

— Ти йому не сказала? Ти справді нічого не знаєш, Геральте?

— Про що?

— Тепер Єнніфер теж засідає у Раді. З часу битві під Содденом. Ти йому ще не похвалилась, моя дорога?

— Ні, моя дорога – чародійка подивилась приятельці прямо в очі. – По перше, я не люблю хвалитись. По друге, на це не було часу. Я вже давно не бачила Геральта, маю багато боргів. Їх назбирався довгий список. Залагоджую справу згідно того списку.

— Це очевидно – непевно сказала Трісс. – Гмм… Після такого довгого часу… Розумію. Є про що говорити…

— Розмови – двозначно усміхнулась Єнніфер, окидуючи відьмака черговим поглядом з паволокою – є наприкінці списку. На самому кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка виразно знітилась, злегка почервоніла.

— Розумію – повторила, заклопотано граючись сердечком з ляпіс лазурі.

— Мене дуже радує, що ти розумієш. Геральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від того, дальшого.

Підкорився, безпомилково вчувши наказ у її голосі. Беручи келихи з таці, яку ніс перед собою паж, скритно слідкував за обома чародійками. Єнніфер говорила швидко і тихо. Трісс Мерігольд слухала з опущеною головою. Коли він вернувся, Трісс вже не було. Єнніфер не виявила жодного зацікавлення принесеним вином, відставив обидва непотрібних келиха на стіл

— Ти не переборщила? – холодно запитав. Очі Єнніфер запломеніли фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотку. Думаєш, я не знаю про мене і про тебе?

— Якщо про це йдеться…

— Саме про це – відтяла. – Не роби дурних мін і стримайся від коментарів. А перш за все не намагайся брехати. Знаю Трісс довше, ніж тебе, любимося, чудово розуміємось і завжди порозуміємось, незалежно від різних дрібних… інцидентів. А тепер мені здалося, що вона трохи сумнівається. Я розвіяла їх, і то швидко. Не вертаймося до цього.

Він не збирався. Єнніфер відгорнула кучері зі щоки.

— Зараз я залишу тебе на хвилину, мушу порозмовляти з Тіссаєю і Франческою. З'їж ще щось, бо тобі у череві бурчить. І будь уважним. Кілька осіб точно тебе зачеплять. Не дай собі наплювати в кашу і не зіпсуй мені репутації.

— Будь спокійна.

— Геральте?

— Слухаю.

— Ти недавно висловлював бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це все ще актуально?

— Все ще.

— Постарайся не розмастити мені помади.

Зиркнув краєм ока на зібрання. Вони ненав'язливо спостерігали за поцілунком. Філіппа Ейльхарт, що стояла неподалік з групою молодих чародіїв, підморгнула йому і вдала, що аплодує.

Єнніфер відірвала вуста від його губ, глибоко зітхнула.

— Дрібниця, а тішить – промурмотіла. – Ну, йду. Скоро повернуся. А пізніше, після бенкету… Гмм…

— Я слухаю?

— Не їж нічого з часником, прошу.

Коли відійшла, відьмак порушив правила пристойності, розщепив дублет, випив обидва келиха і всерйоз спробував зайнятися стравами. З цього нічого не вийшло.

— Геральте.

— Пане граф.

— Не титулуй мене – скривився Дійкстра. – Я ніякий не граф. Візімір наказав мене так представляти, щоб не дразнити дворян і магіків моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йде вихваляння сукнями і фігурами? І вдавання, що добре забавляєшся?

— Не мушу вдавати. Я тут не на службі.

— Це цікаво – усміхнувся шпиг. — Але це підтверджує загальну думку, згідно якої ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут на службі.

— Саме цього я й боявся – Геральт теж визнав за доречне усміхнутись. – Я відчував, що буду тут єдиним у моєму роді. Це значить – не на місці.

Шпиг оглянув довколишні півмиски, з одного взяв і з'їв великий зелений стручок невідомої Геральтові рослини.

— При оказії – сказав з діякую тобі за братів Мішелетів. Багато людей у Реданії полегшено зітхнули, коли ти зарубав всіх чотирьох в Оксенфуртському порту.