Час погорди - Сапковський Анджей

Ми, чародії, не витрачаємо час на відгадування, чим є природа. Ми знаємо, чим вона є, бо й самі є Природою. Розумієш мене?

— Я намагаюсь, але говори повільніше, прошу. Не забувай, ти розмовляєш з буряком.

— Чи задумувався ти коли-небудь, що сталось тоді, коли Беккер змусив воду з'явитись зі селі? Говориться це дуже просто: Беккер опанував Силу. Змусив стихію до послуху. Він підпорядкував собі Природу, запанував над нею… Яке твоє ставлення до жінок, Геральте?

— Слухаю?

Лідія ван Бредевоорт повернулась з єдвабним шепотінням, завмерла в очікуванні. Геральт поачив, що вона тримає під пахвою запаковану картину. Не мав поняття, звідки ця картина взялась, ще за мить до цього Лідія не несла нічого. Амулет на його шиї злегка здригнувся.

Вільгефортц усміхнувся.

— Я питаю – нагадав – про твій погляд на відносини між чоловіками і жінками.

— Відносно якого погляду на відносини?

— Чи можна, на твою думку, змусити до покори жінку? Звісно, я кажу про справжніх жінок, не про самичок. Чи можна запанувати над справжньою жінкою? Заволодіти нею? Зробити, щоб піддалась твоїй волі? А якщо так, то як саме? Дай відповідь.

*******

Ганчір'яна лялечка не зводила з них очей-ґудзиків. Єнніфер відвела погляд.

— Ти відповів?

— Відповів.

Чародійка стисла ліву долоню на його лікті, а правою на пальцях, що торкались її груді.

— Як саме?

— Сама знаєш.

— Ти розумієш – промовив за мить Вільгефортц. – І я думаю, завжди розумів. А тому зрозумієш і те, що якщо зникнуть поняття свободи і підданства, наказу і послуху, володаря і підданого, відтоді досягнемо єдності. Спільноти, поєднаної в одне ціле. Взаємне проникнення. А коли щось таке настане, смерть перестане ісувати. Там, у бенкетній залі, є присутнім Ян Беекер який був водою, що з'явилась з каменю. Казати, що Беккер помер, це так, ніби стверджувати, що померла вода. Поглянь на це полотно.

Поглянув.

— Вона винятково гарна – промовив за мить. І одразу відчув легке здригання відьмацького медальйону.

— Лідія – усміхнувся Вільгефортц – дякує тобі за визнання. А я вітаю смак. Пейзаж являє зустріч Ґрегеннана з Льод і Lary Dorren aep Shiadhal, легендарних коханцв, розділених і знищених через час зневаги. Він був чародієм, вона ельфинею, одна з еліти Aen Saevherne, або Знаючих. Те, що могло бути початком єднання, перетворилося у трагедію.

— Знаю цю оповідь. Язавжди вважав її байкою. Як було насправді?

— Того – споважнів чародій – не знає ніхто. Це значить справді ніхто. Лідіє, повісь твою картину, тут збоку. Геральте, подивись наступне творіння пензля Лідії. Це портрет Lary Dorren aep Shiadhal, виконаний на підставі стародавньої мініатюри.

— Вітаю – відьмак вклонився Лідії ван Бредевоорт, а його голос навіть не здригнувся. – Це справжній шедевр.

Його голос не здригнувся, хоч Lara Dorren aep Shiadhal дивилась на нього з портрету очима Цирі.

*******

— Що було потім?

— Лідія залишиась на галереї. Ми обоє вишйшли на терасу. А він забавлявся за мій рахунок.

— Тоді, Геральте, дозволь. Ступай тільки темними плитками, прошу.

Внизу шуміло море, острів Танедд стояв серед білої піни прибою. Хвилі розбивались у мури Локсії, що знаходились саме під ними. Локсія сяяла світлом, як і Аретуза. Кам'яний блок Ґарстангу, що вивищувався над ними, натомість був чорнимй і вимерлий.

— Вранці – чародій прослідкував за поглядом відьмака – члени Капітули і Ради вдягнуться у традиційні шати, у знані тобі з літографій чорні довжелезні плащі і шпичакуваті капелюхи. Також ми озброємося довгими жезлами і посохами, уподібнившись таким чином до чарівників і відьом, якими страхають дітей. Це така традиція. У товаристві кількох інших делегатів зійдемо туди, на гору, до Ґарстангу. Там, у навмисне приготовленій залі, будемо радитись. Решта зачекає в Аретузі на наше повернення і рішення.

— Обговорення у Ґарстангу, у вузькому колі, це також традиція?

— Як найкраща. Тривала і продиктована практичними поглядами. Траплялось, що наради чародіїв були бурхливими і доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обміну куляста блискавка пошкодила зачіску і сукню Ніни Фіорованті. Ніна, присвятивши цьому рік, обклала мури Ґарстангу, неправдоподібно сильною аурою і антимагічною блокадою. З цього часу у Ґарстанзі не подіяло жодне закляття, а дискусії протікають спокійно. Особливо коли не забувати відібрати у диспутантів ножі.

— Я розумію. А та самотня вежа, вище Ґарстангу, на самій верщині, що це? Якась важлива будівля?

— Це Tor Lara, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Напевно так.

— Напевно?

Чародій сперся на балюстраду.

— Згідно переказів ельфів, Tor Lara нібито сполучена телепортом з таємничою, до сьогодні не віднайденою Tor Zireael, Вежою Ластівки.

— Нібито? Вам не вдалось виявити того телепорту? Я не вірю.

— Слушно чиниш. Ми виявили портал, але його слід було заблокувати. Були протести, всі рвались експериментувати, кожен хотів уславитись як дослідник Tor Zireael, мітичної оселі ельфійських магів і мудреців. Однак портал є незворотньо ушкоджений і діє хаотично. Були жертви, тому його заблоковано. Ходімо, Геральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки темними плитами.

— Чому тільки темними?

— Ця споруда є зруйнованою. Вологість, тертя, сильні вітри, сіль у повітрі, це все фатально впливає на кладку. Ремонт би надто дорого коштував, тому ми користуємося ілюзією. Розумієш, престиж.

— Не зовсім.

Чародій ворухнув рукою і тераса зникла. Вони стояли над безоднею, над проваллям, з наїжаченим на дні зубами скель, що стирчали на дні. Вони стояли на вузенькій смужці темних плит, простягнутих ніби трапеція між ґанком Аретузи і колоною, що підтримувала терасу.

Геральт з зусиллям утримав рівновагу. Якщо б він був людиною, не відьмаком, не зумів би її втримати. Але навіть він дав заскочити себе зненацька. Його різкий рух не зміг пройти непомітним повз увагу чародія, та й на обличчя теж повинен був змінитись. Вітер захитав його на вузькій кладці, провалля кликало зловорожим шумом хвиль.

— Ти боїшся смерті – констатував з усмішкою Вільгефортц. – Все таки боїшся її.

*******

Ганчір'яна лялечка дивилась на них очима з ґудзиків.

— Знущався з тебе – промуркотіла Єнніфер, притулившись до відьмака. – Небезпеки не було, він точно оточив тебе і себе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

Ми перейшли до іншого крила Аретузи. Він провів мене до великої кімнати, ймовірно кабінету якоїсь з виладачок, може навіть ректорки. Ми всілись за столом, на якому стояла клепсидра. Пісок сипався. Я відчув запах парфумів Лідії, я зрозумів, що вона була в кімнаті до нас…

— А Вільгефортц?

— Задав питання.

*******

— Чому ти не став чародієм, Геральте? Тебе ніколи не приваблювало Мистецтво? Будь щирим.

— Буду. Приваблювало.

— Чому ж ти не пішов за покликом потягу?

— Зрозумів, що краще керуватись голосом здорового глузду.

— Тобто?

— Роки праці як відьмака навчии мене зважувати сили та наміри. Знаєш, Вільгефортце, я колись знав червонолюда, який будучи дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як думаєш, він став би, якщо б пішов за голосом потягу?

— Це мало бути порівняння? Паралель? Якщо так, то цілком не цілком не влучна. Червонолюд не міг стати ельфом. Бо не має матері-ельфині.

Геральт довго мовчав.

— Ну так – врешті промовив. – Я міг здогадатись. Ти трохи попорпався у моєму родоводі. Ти можеш мені сказати з якою метою?

— Може – злегка усміхнувся чародій – мені ввижається образ у Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на латунній табличці напис: "Вільгефортц з Роггевеена укладає пакт з Геральтом з Рівії".

— Це була б алегорія – промовив відьмак. – З назвою: "Знання тріумфує над незнанням". Я б волів значно реалістичнішу картину, яка б називалась: "Вільгефортц пояснює Геральтові, про що йдеться".

Вільгефортц з'єднав пальцы обох долонь на висоті рота.

— Хіба це не очевидно?

— Ні.

— Ти забув? Картина, про яку я мрію, висить у Галереї Слави, на неї дивляться майбутні покоління, які досконало знають, про що йдеться, про яку подію йде мова, які події зображує малюнок. На полотні намальовані Вільгефортц і Геральт, які залагоджують і укладають угоду, внаслідок якого Геральт, ідучи не за голосом якогось обмеження чи потягу, а правдивого покликання, вступив нарешті у ряди магів, поклавши край сьогоднішнього, незначущого і позбавленого майбутнього існування.

— Подумати тільки – промовив відьмак по дуже довгій хвилині мовчанки – що я недавно передбачав, що мене вже нічого не може здивувати. Вільгефортце, віриш мені, але я довго згадуватиму цей бенкет і цю феєрію подій. Справді, це варто картини. Назва: "Геральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху".

— Я не розумію – чародій злегка схилився. – Я загубився серед квітчастості твоєї відповіді, густо пересипаної вишуканими словами.

— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми надто різні для того, щоб порозумітись. Ти є могутнім магом з Капітули, який осягнув єдності з Природою. Я – волоцюга, відьмак, мутант, що їздить світом і за гроші убиває потвор…

— Сенс – перебив чародій – витіснений банальністю.

— Ми надто відрізняємося – Геральт не дав себе перебити. – А дрібний факт, що моя мати була, випадково, чародійкою, цієї відмінності затулити не зуміє. А так з цікавості: ким була твоя мати?

— Поняття не маю – спокійно відповів Вільгефортц. Відьмак одразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола – продовжив за мить чародій – знайшли мене у канаві у Лан Ексетері. Прийняли і виховали. Очевидно, що друїдом. Знаєш, хто такі друїди? Це такий мутант, волоцюга, який ходить світом і вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім – продовжував Вільгефортц – внаслідок певних друїдських ритуалів на зовні вилізли мої здібності. Здібності, які очевидно і беззаперечно виявили мій родовід. Мене сплодили, очевидно випадково, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.

Геральт мовчав.

— Тим, хто відкрив мої скромні здібності, був чародій, якого я зустрів цілком випадково – спроквола продовжував Вільшефортц. – І також спромігся щодо мого на величезну ласку: запропонував мені навчання і вдосконалення, а в перспективі – вступ до Братства Магів.

— А ти – глухо промовив відьмак – прийняв пропозицію.

— Ні – голос Вільгефортца ставав щораз більш холоднішим і неприємним.