Час погорди - Сапковський Анджей

Такі кафтани були останнім писком моди й називались дублетами. Відьмак поняття не мав, звідки взялась ця назва. І не прагнув довідатись.

Єнніфер не зреагувала. Геральт не очікував реакції, добре знаючи, що чародійка не звикла реагувати на такого типу зауваження. Але не відступив. Триндів далі. Попросту мав охоту помарудити.

— Немає музики. Дме як холера. Немає де сісти. Будемо їсти і пити навстоячки?

Чародійка обдарувала його фіолетовим поглядом з паволокою.

— Так – промовила неочікувано спокійно. – Будемо їсти стоячи. Також маєш знати, що задовге затримання біля столу зі стравами вважається нетактовним.

— Спробую бути тактовним – буркнув. – Тим більше, як бачу, насправді там немає біля чого й затримуватись.

— Нестримане пиття вважається великою нетактовністю – Єнніфер продовжувала повчання, повністю зневаживши його ремствування. – Уникання розмови вважається непрощеною нетактовністю…

— А те – перебив – що той хирляк у кретинських гачах саме показує на мене пальцем двом свом дружба нам, вважається нетактовністю?

— Так. Але дрібною.

— Що будемо робити, Єнно?

— Кружляти залою, вітатись, робити компліменти, спілкуватись… Припини розгладжувати дублета і поправляти волосся.

— Ти не дозволила мені надягти пов'язки…

— Твоя пов'язка претензійна. Ну, візьми мене попід руку і ходім. Стояння поблизу входу вважається нетактовним.

Покружлявши залою, яка поступово наповнювалась гостями. Геральт був дико голодним, але швидко зорієнтувався, що Єнніфер не жартувала. Ставало очевидним, що обов'язкова серед чародіїв манера зобов'язує їсти і пити мало і нібито знехотя. На додачу до поганого кожна зупинка біля столу з їжею тягли за собою обов'язки супутника. Хтось щось зауважив, хтось виявив радість цим зауваженням, підходив і вітався, так само радісно, як і фальшиво. Після обов'язкового вдавання обціловування щічок чи неприємно делікатного рукостискання, після нещирих усмішок і ще менш щирих, компліментів наставала коротка і нудна розмова ні про що.

Відьмак уважно роззирався, шукаючи знайомих облич, головно у надії, що він тут не єдина особа, що не належить до чародійського братства. Єнніфер його запевнила, що так не буде, але попри це або не бачив нікого не з Братства, або не зумів нікого впізнати.

Пажі розносили на тацях вино, лавіюючи поміж гостей. Єнніфер взагалі не пила. Відьмак мав бажання, але не міг. Дублет тис. Під пахвами.

Спритно діючи руками, чародійка відтягнула його від столу і вивела на саму середину зали, в самісінький центр загального зацікавлення. Опір нічого не дав. Він розумів, про що йдеться. Це була звичайна у світі демонстрація.

Геральт знав, чого мае очікувати, зі стоїчним спокоєм зносячи повні нездорової цікавості погляди чародіїв і загадкові усмішки чародіїв. Хоч Єнніфер запевнила його, що конвенція, вихованість і такт забороняють уживання магії на таких імпрезах, він не вірив, щоб магіки зуміли втриматись, зважаючи на те, що Єнніфер провокаційно виставляли його на публічний огляд. І мав рацію, що не вірив. Кількаразово відчув здригання медальйону і шпигання чародійських імпульсів. Дехто, а власне деякі пані, безсоромно намагались читати його думки. Він був готовий до цього, знав, про що йдеться, знав, як бити у відповідь. Дивився на Єнніфер, що йшла поряд з ним, на біло-чорно-діамантову Єнніфер, з вороновим волоссям, і фіалковими очима, а зондуючи його чародії плутались, губились і до його задоволення явно втрачали впевненість і самовладання. Так, відповідав він їм подумки, так, ви не помилились. Є тільки вона, вона, поряд зі мною, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше, і з ким була раніше, це не має жодного, найменшого значення. Тепер вона зі мною, тут, серед нас. Зі мною, з ніким іншим. Саме так я думаю, думаю тільки про неї, безперервно думаю про неї, відчував запах її парфумів і тепло її тіла. А ви вдавіться від заздрості.

Чародійка з силою стисла його передпліччя, злегка притулившись до його боку.

— Дякую – промуркотіла, керуючи поверненням у бік столів. – Але прошу без надмірних хвастощів.

— Чи ви, чародії, завжди сприймаєте щирість за хвастощі? Може тому, що не вірите у щирість, навіть тоді, коли читаєте її у думках інших?

— Так. Тому.

— Але все одно дякуєш мені?

— Бо тобі я вірю – стисла його руку ще сильніше, потягнулась до тарелі. – наклади мені трохи лосося, відьмаче. І крабів.

— Це краби з Повіссу. Спіймані, напевно, місяць тому, а зараз тепло. Ти не боїшся…

— Ці краби – перебила вона – ще сьогодні вранці лазили морським дном. Телепортація це чудовий винахід.

— Так – погодився він. – Варто було б його розповсюдити, тобі не здається?

— Ми працюємо над цим. Накладай, накладай, я голодна.

— Я тебе кохаю, Єн.

— Я просила, без хвастощів… — замовкла, покрутила головою, відгорнула з щоки чорні кучері, широко відкривши фіалкові очі. – Геральте! Ти мені це вперше сказав!

— Не може бути, ти з мене глузуєш.

— Ні, не глузую. Раніше тільки думав, сьогодні сказав.

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Єнно…

— Не говори з повним ротом. Я теж тебе кохаю. Я не казала? Боги, ти вдушишся! Підніми руки, я вдарю тебе в спину. Глибоко дихай.

— Єнно…

— Віддихуйся, віддихуйся, зараз мине.

— Єнно!

— Так. Щирість за ширість.

— Ти добре почуваєшся?

— Я чекала – витиснула лимона на лосося. – Мені не личило реагувати на здійснене подумки зізнання. Я дочекалась слів, могла відповісти, відповіла. Почуваюсь прекрасно.

— Що сталося?

— Скажу тобі пізніше. Їж. Цей лосось смачний, клянусь Силою, справді смачний.

— Чи можу я поцілувати тебе? Прямо тут, при всіх?

— Ні.

— Єнніфер! – темноволоса чародійка, що проходила повз, визволила руку з-під ліктя свого супутника, наблизилась. – Я бачу, ти все таки приїхала? Ох, це чудово! Сто років тебе вже не бачила!

— Сабріна! – Єнніфер зраділа так щиро, що кожен, за винятком Геральта, міг би обманутись. – Люба! Я така щаслива!

Чародійки обережно обійнялись і поцілували один одному повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, які нагадували мініатюрні грона винограду, були однаковими – у вітрі одразу запахло шаленою ворожнечею.

— Геральт, дозволь, це моя шкільна приятелька, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Каррайгу.

Відьмак нахилився, поцілувавши високо подану долоню. Він вже зумів зорієнтуватись, що всі чародійки очікували при привітанні цілування у руку, жесту, який зрівнював їх, як найменше, з княгинями. Сабріна Ґлевіссіг піднесла голову, її сережки затремтіли і задзвеніли. Тихенько, але демонстративно і нахабно.

— Я дуже прагнула познайомитись, Геральте – промовила усміхаючись. Як всі чародійки, не визнавала "панів", "вашомостей" чи інших обов'язкових серед шляхти форм. – Я рада, дуже рада. Ти нарешті припинила приховувати його від нас, Єнно. Щиро кажучи, дивуюсь, що ти так довго зволікала. Ти не мала абсолютно чого соромитись.

— Я теж так думаю – повільно відповіла Єнніфер, злегка мружачи очі і демонстративно відгортаючи волосся зі своєї сережки. – Гарна блузка, Сабріно. Дуже захоплююча. Правда, Геральте?

Відьмак кивнув головою, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що було до відкривання, а трохи було. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском з великою пряжкою у формі троянди, мала з боку виріз згідно з найновішою модою. Однак мода наказувала носити спідницю з вирізом до до половини литки, а Сабріна носила виріз аж до середини стегна. Дуже гарного стегна.

— Що нового у Каедвені? – запитала Єнніфер, вдаючи, що не бачить, на що дивиться Геральт. – Твій король Хенсельт і далі витрачає сили і засоби на переслідування Білок лісами? Далі думає про каральну експедицію проти ельфів з Dol Blathanna?

— Даймо спокій політиці – усміхнулась Сабріна. Через довгий ніс і хижі очі вона трохи нагадувала класичне зображення відьми. – Ранком, на нараді, наполітикуємося до всирачки. І наслухаємося різних… повчань. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про потребу зайняття солідарної позиції щодо планів і намірів наших королів… Чого ще наслухаємося, Єнніфер? Що ще готують для нас Капітула і Вільгефортц?

— Даймо спокій політиці. — Сабріна Ґлевіссіг срібно засміялась у супроводі тихого дзеленьчання сережок.

— Слушно. Зачекаймо до ранку. Ранок… Вранці все з'ясується. Ах, ця політика, це нескінченні наради… Як же згубно вони відбуваються на шкірі. На щастя я маю досконалий крем, віриш, люба, зморшки зникають як сон золотий… Дати тобі рецептуру?

— Дякую, люба, але я не потребую. Справді.

— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки ж це років?

Єнніфер вдала, що вклонилась комусь, хто проходив повз. Сабріна усміхнулась до відьмака і розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Геральт знову ковтнув слину, намагаючись не дивитись надто нахабно на її рожеві пипки, аж надто видні під парозорою тканиною. Він полохливо подивився на Єнніфер. Чародійка усміхнулась, але він знав її надто добре. Була розлючена.

— Ох, вибач – раптом сказала. – Я бачу там Філіппу, конче мушу з нею порозмовляти. Дозволь, Геральте. Па, Сабріно.

— Па, Єнно – Сабріна Ґлевіссіг подивилась відьмакові в очі. – Ще раз вітаю твій… смак.

— Дякую – голос Єнніфер був підозріло холодним. – Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була у товаристві Дійкстри. Геральт, який мав швидкоплинний контакт з реданським шпигуном, взагалі мав би зрадіти – врешті натрапив на когось знайомого, хто як і він ненадежав до братства. Але не зрадів.

— Я радий, що бачу тебе, Єнно – Філіппа поцілувала повітря біля сережки Єнніфер. – вітаю, Геральте. Ви обоє знаєте графа Дійкстру, правда?

— Хто його не знає – Єнніфер схилила голову і дала Дійктрі руку, яку шпиг з пошаною поцілував. – Я знову рада бачити вас, графе.

— Це для мене радість – запевнив шеф таємних служб короля Візіміра – знову бачити тебе, Єнніфер.