Час погорди - Сапковський Анджей

Місяць й далі висів у небі, хоч те, що сталось раніше, в принципі повинно було скинути його на землю.

— Гай-гай – промовила після довгої перерви Єнніфер, повільним рухом витираючи сльозу зі щоки.

Вони нерухомо лежали серед розбурханої постелі, серед трепоту, серед паруючого тепла і згасаючого щастя, серед мовчанки, а довкола клубочилась непроглядна темрява, перенасичена запахом ночі й голосами цикад. Геральт знав, що в такі моменти телепатичні здібності чародійки були надчутливі і дуже сильні, тож інтенсивно думав про гарні справи і речі. Про речі, які мали порадувати її. Про вибухову ясність сходу сонця. Про туман, що висить на світанку над гірським розером. Про кришталеві водоспади, через які стрибаюь лососі, що виблискують так, наче були б з литого срібла. Про теплі краплі дощу, що вдаряють у тяжке від роси листя лопухів.

Думав для неї. Єнніфер усміхнулась, слухаючи його думки. Усмішка тремтіла на її щоці місячною тінню вій.

*******

— Дім? – раптом запитала Єнніфер. – Який дім? Ти маєш дім? Хочеш збудувати дім? Ах… Я перепрошую. Я не повинна була…

Мовчав. Був злим на себе. Думав для неї, мимоволі дозволивши їй прочитати думки про неї.

— Гарна мрія – Єнніфер злегка погладила його по руці. – Дім. Власноруч збудований дім, у тому будинку ти і я. Ти би вирощував коней і вівці, я б доглядала сад, варила їжу і чесала вовну яку б ми возили на торг. За гроші здобуті з продажу вовни і різних плодів землі ми б купували те, що нам необхідне, скажімо, мідні баняки і залізні граблі. Час від часу нас би відвідували Цирі з чоловіком і трійкою дітей, іноді нас би відвідувала Трісс Мерігольд, щоб побути кілька днів. Ми б гарно і з гідністю старіли. А якби я знудилась, ти б награвав мені вечорами на власноруч змайстрованій сопілці. Гра на сопілках, як загальновідомо, є кращим засобом від нудьги.

Відьмак мовчав. Чародійка тихо зітхнула.

— Вибач мене – сказала за мить. Підвівся на ліктю, нахилився, поцілував її. Вона раптом торкнулась, обійняла його. Мовчки.

— Скажи щось.

— Я б не хотів тебе втратити, Єнно.

— Зараз ти маєш мене.

— Ця ніч закінчиться.

— Все закінчується.

Ні, подумав. Я не хочу, що так було. Я надто змучений, щоб сприймати перспективи кінців, які є початками, від яких треба все починати знову. Я б хотів…

— Не кажи – швидким рухом поклала йому пальці на губи. – Не кажи мені, чого б ти хотів і чого прагнеш. Бо може виявитись, що я буду не в змозі сповнити твоїх прагнень, а це мені справді болить.

— А чого прагнеш ти, Єнно? Про що мрієш?

— Тільки про досяжні речі.

— А я?

— Тебе я вже маю.

Довго мовчав. І дочекався миті, коли вона перервала мовчанку.

— Геральте?

— Ммм?

— Кохай мене, прошу.

Спершу, насичені один одним, обоє були повними фантазії та вигадливості, винахідливі, з багатою фантазією та спраглі нового. Як завжди, швидко виявилось, що це водночас і замало і забагато. Вони це зрозуміли одночасно і знову довели один одному свою любов.

Коли Геральт опритомнів, місяць і далі був на своєму місці. Цикади запекло сюркотіли, як ніби й вони хотіли шаленством і безпам'ятством перемогти неспокій і страх. З найближчого вікна лівого крила Аретузи хтось спраглий сну верещав і дуже кляв, домагаючись тиші. З вікна з іншого боку хтось інший, видно зі значно більш артистичною душею, захоплено аплодував і вітав.

— Ох, Єнно… — прошепотів відьмак з докором.

— Я мала причину… — вона поцілувала його, а потім поклала щоку на подушку. – Мала причину, щоб кричати. Так що я кричала. Цього не варто стримувати у собі, це нездорово і неприродно. Якщо можеш, обійми мене.

Телепорт Чайки, також названий за іменем його першовідкривача Порталом Бенавента. Знаходиться на острові Танедд, на останньому поверсі Вежі Чайки. Він сталий, періодично активний. Засади функціонування: не відомі. Призначення: невідоме, можливо спотворене внаслідок самостійного розпаду, можливі численні розгалуження чи розкидання.

Увага: телепорт хаотичний і смертельно небезпечний. Експерименти категорично заборонені. Вживання магії у Вежі Чайки заборонене і у найближчій околиці, зокрема телепортаційної. Подання про прохання на доступ до Tor Lara та оглдини телепорту розглядає виключно Капітула. Подання слід обґрунтувати розпочатими дослідницькими роботами і спеціалізацією в цій галузі.

Бібліографія: Жоффрей Монк "Магія Старшого Народу"; Іммануель Бенавент "Портал з Tor Lara"; Ніна Фіорованті "Теорія і практика телепортації"; Рансант Алваро "Таємничі брами".

Прогібація (список заборонених артефактів), Ars Magica, Ed. LVIII

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ

Спершу був тільки пульсуючий, миготливий хаос і каскад образів, вируюча, повна звуків і голосів безодня. Цирі бачила сягаючу неба вежу, на даху якої танцювали блискавиці. Вона чула крик хижого птаха і була тим птахом. Летіла з величезною швидкістю, а під нею було розбурхане море. Бачила малу ганчір'яну лялечку і раптом була цією лялькою, а довкола клубочилась темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота і раптом стала тим котом, а довкола був темний дім, потемнілі дерев'яні панелі, запах свічок і старих книг. Чула, як хтось кілька разів вимовив її ім'я, закликає її. Бачила срібних лососів, що перестрибували водоспади, чула шум дощу, що вдарявся у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Єнніфер. І то цей крик пробудив її, вирвав з безодні позачасся і безладу.

Тепер, безуспішно намагаючись пригадати собі сон, чула вже тільки тихі звуки лютні і флейти, дзенькання тамбурина, спів і сміх Жовтця і групи вагантів, з якими він випадково познайомився, й які далі веселились у кімнаті в кінці коридору.

Через вікно падала смуга місячного світла, яка дещо розсіювала морок і надавала кімнаті Локсії вигляд видива зі сну. Цирі відкинула простирадла. Вона спітніла, волосся прилипло їй до лоба. Вона увечері довго не могла заснути, їй бракувало повітря, хоч вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Перед тим, як піти з Геральтом, Єнніфер обклала кімнату охоронними чарами. Нібито для того, щоб унеможливити кому-небудь увійти, але Цирі підозрювала, що йшлося радше про те, щоб зробити неможливим вихід. Її просто ув'язнили. Єнніфер, хоч і явно задоволена від зустрічі з Геральтом, не забула і не вибачила її самовільної і дурнуватої втечі до Гірундуму, дякуючи якій і дійшло до цієї зустрічі.

Саму її зустріч з Геральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був мовчазним, стривоженим, неспокійним і явно нещирим. Їх розмови уривались і загальмованими, в'язли у недокінчених, перерваних напів слові реченнях і питаннях. Очі і думки відьмака утікали від неї і бігли у далечінь. Цирі знала, куди вони бігли.

З кімнатки у кінці коридору долинав самотній і тихий спів Жовтця музика струн лютні, що струмувала як джерело на камінні. Впізнала мелодію, яку бард складав кілька днів. Баллада – Жовтець кількаразово цим похвалився – носила назву "Невловима" і мала принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізно восени у замку Вартбург. Цирі вслухалась у слова.

Над дахами мокрими летиш

Пірнаєш поміж жовтими ліліями

Але я тебе і так зрозумію

Звісно, якщо встигну…

Стукали копита, вершники галопували у ніч, на горизонті небо квітло відлунням пожеж. Хижий птах закричав і розпростер крила, зриваючись у політ. Цирі знову занурилась в сон, почувши, як хтось кілька разів вимовив її ім'я. Одного разу це був Геральт, одного разу Єнніфер, раз Трісс Мерігольд, врешті – і то не раз – незнайома їй, худорлява, світловолоса і сумна дівчина, що дивилась з оправленої рогом і латунню мініатюри.

Потім побачила чорно-білого кота, а за мить вона була тим котом, дивилась його очима. Довкола був чужий, похмурий дім. Бачила великі повні книг полиці, освітлений кількома підсвічниками пюпітр, а біля нього двох схилених над сувоями чоловіків. Один з тих чоловіків кашляв і втирав губи хустинкою. Другий, карлик з величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Він не мав обидвох ніг.

*******

— Неймовірно… — зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом зітлілим пергаментом. – Не хочеться вірити… Звідки в тебе ці документи?

— Ти б неповірив, якби я сказав – закашляв Кодрінгер. – Чи ти вже тепер зрозумів, ким насправді є Цирілла, князівна Цинтри? Дитя Старшої Крові… Останнє відгалуження того бісового дерева ненависті! Остання галузка, а на ній останнє отруєне яблучко…

— Старша кров… Так далеко втікла… Паветта, Каланте, Адалія, Елее, Фіона…

— І Фалька.

— О боги, це не неможливо! По перше, Фалька не мала дітей! По друге, Фіона була законною донькою…

— По перше, про молодість Фальки ми нічого не знаємо. По друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова "законний" я лускаю від сміху. Я вірю цьому документу, бо на вигляд є автентичним і правдивим. Фіона, прапрабабуся Паветти, була донькою Фальки, того чудовиська у людській подобі. До біса, я не вірю у ті всі дурнуваті провіщення, пророцтва та інші дурощі, але коли я зараз думаю про пророцтво Ітліни…

— Осквернена кров?

— Осквернена, забруднена, проклята, це можна розуміти по різному. А згідно легенди, якщо пам'ятаєш, саме Фалька була проклята, бо Lara Dorren aep Shiadhal наклала прокляття на її матір…

— Це байки, Кодрінгере.

— Ти правий, це байки. Але чи знаєш ти, коли байка припиняє бути байкою? У момент, коли хтось починає вірити у неї. А у байку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо у фрагмент, що говорить про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на його руїнах збудує новий.

— І тим месником має бути Цирілла?

— Ні. Не Цирілла. Її син.

— А Циріллу розшукує…

— Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгаарду – холодно закінчив Кодрінгер. – Тепер розумієш? Цирілла, незалежно від її волі, має стати матір'ю наступника трону. Ерцгерцога, який має стати Принцом Темряви, нащадком і месником тієї чортиці Фальки. Знищення, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, перебігати у керований і контрольований спосіб.

Каліка довго мовчав.

— Ти не думаєш – врешті спитав – що слід було б повідомити про це Геральта?

— Геральт? – Кодрінгер скривив губи.