Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Відправляючись морем, ми, звичайно, теж ризикуємо загинути від стихії моря, але, якщо ми не потонемо, то зможемо здійснити наші плани і звільнити дівчину.

– Гаразд, – відповів лорд Фоксхем, – ведіть мене. Я піду з вами, щоб потім мені не довелось червоніти з сорому за своє боягузтво, але, відверто кажучи, я більше хотів би бути зараз у себе вдома в ліжку.

– Зайдемо сюди, – сказав Дік. – Треба забрати звідси людину, яка поведе наш корабель.

І Дік повів лорда у ту корчму, де він мав зустрітися з своїми людьми. Деякі з волоцюг тинялися коло дверей, інші, сміливіші, вже зайшли всередину і стовпились навколо Лоулеса і двох моряків. Обидва моряки, судячи з їх збуджених облич і тьмяних очей, давно вже перейшли межі, і коли Річард в супроводі лорда Фоксхема зайшов у таверну, вони разом з Лоулесом тягли якусь старовинну тужливу матроську пісню, а різноголосий хор штормового вітру підспівував їм.

Молодий ватажок окинув поглядом весь сарай. У вогнище тільки що підкинули дров, і чорний дим повалив так густо, що не можна було розгледіти, що робиться по кутках. Але, незважаючи на це, Дік впевнився в тому, що на випадок невдачі плану його людей тут було більше, ніж випадкових відвідувачів. Заспокоєний цим, Дік підійшов до столу і зайняв місце поруч з Лоулесом.

– Гей – крикнув шкіпер п'яним голосом, – хто ти такий?

– Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, мастере Арбластер, – сказав Дік у відповідь. – А розмова буде ось про що.

І він показав шкіперові золоту монету, що яскраво заблищала в тьмяному світлі вогнища.

Очі моряка заблищали, хоч він усе ще не пізнавав нашого героя.

– Гаразд, хлопче, – промовив він. – Я піду з тобою. Куме, я зараз вернусь. Пий на здоров'я, куме.

І вчепившись за руку Діка, щоб утриматись на нетвердих ногах, він рушив до дверей.

Ледве встиг він переступити через поріг, як десять сильних рук схопили його і зв'язали; а через дві хвилини, з кляпом в роті і зв'язаними докупи ногами, він качався на сіновалі в сусідній коморі, засипаний по шию сіном. Незабаром поряд з ним кинули і його матроса Тома, теж зв'язаного і з кляпом в роті; в такому вигляді їх і залишили на всю ніч розмірковувати над своєю дивовижною пригодою,

Тепер, коли приховуватися вже було нічого, лорд Фоксхем заздалегідь домовленим сигналом викликав своїх воїнів; і вся група, сміливо заволодівши необхідною кількістю шлюпок, цілою флотилією попливла в напрямку ліхтаря, що світився на кораблі. Незадовго до того, як останній воїн забрався на палубу "Доброї Надії", на березі знявся шалений крик моряків, які виявили пропажу своїх шлюпок.

Та вже було занадто пізно; моряки не могли ні відібрати свої шлюпки, ні помститися за них. З сорока воїнів, що зібралися на вкраденому кораблі, вісім чоловік бували раніше в морі і знали морську справу. З їх допомогою поставили вітрила. Якірний канат перерубали. Лоулес, нетвердо тримаючись на ногах і все ще наспівуючи якусь морську баладу, взявся за руль, і "Добра Надія" крізь нічну темряву вийшла у відкрите море назустріч величезним хвилям.

Річард зайняв місце біля щогли. Крім ліхтаря, що горів на "Добрій Надії" і декількох вогників в Шорбі, що поступово віддалялись, весь світ навколо поринув у непроглядну темряву.

Час від часу "Добра Надія" з запаморочливою швидкістю падала кудись униз, в морську прірву; гребінь хвилі залишався десь позаду, і на якусь мить палубу покривала морська піна з снігом, але в іншу мить піна зливалась з потоком води і зникала.

Багато людей лежало на палубі і голосно молилось Богу, – деяких нудило, і, забравшись в трюм, вони розляглись серед різного вантажу. Одні лише п'яні хвастощі Лоулеса, не кажучи вже про страшенну качку, і в найхоробрішу душу на кораблі могли вселити сумнів відносно того, що їхня подорож закінчиться щасливо.

Але Лоулес, немов керуючись якимсь інстинктом, провів судно через великі хвилі повз піщану косу; вони пливли деякий час в спокійній воді і незабаром досягли кам'яного молу. Тут корабель швидко прив'язали, і він стояв, гойдаючись на хвилях в темряві, і скрипів.

Розділ V

"ДОБРА НАДІЯ"

(продовження)

Мол знаходився зовсім близько від будинку, в якому жила Джоанна; тепер залишилося тільки переправити людей на берег, оточити будинок і, ввірвавшись всередину, захопити полонянку. Можна було вважати, що "Добра Надія" більше їм не потрібна: з її допомогою вони потрапили в тил ворога; а відступати, незалежно від того, пощастить чи не пощастить їм звільнити дівчину, вони збирались сушею в напрямку лісу, де в мілорда Фоксхема стояли резервні сили. Але все ж у них була якась надія на успіх.

Проте виявилося, що висадити людей на берег не так легко: багатьох нудило, і всі дуже змерзли. Невпевненість в успіхові справи й безладдя на кораблі розладнали дисципліну людей; від небезпечної подорожі морем в зловісній нічній темряві вони занепали духом. Всі хотіли вискочити на берег одночасно, і мілорду довелось стримувати своїх людей, погрожуючи їм шпагою. Звичайно, все це не обійшлось без шуму, який міг зараз тільки зашкодити.

Нарешті, коли до деякої міри був наведений порядок, Дік з групою підібраних воїнів рушив уперед. На березі було ще темніше, ніж на морі. Темрява, що повисла над сушею, здавалася якоюсь твердою масою. Завивання бурі по линуло всі звуки.

Але не встиг Дік дійти до кінця молу, як вітер раптом ущух; настала тиша, і йому здалося, що він почув неясний тупіт коней і брязкіт зброї. Зупинивши своїх супутників, які йшли слідом за ним, Дік зіскочив на піщаний берег і пройшов декілька кроків.

Спереду він побачив нечіткі обриси коней і людей. Сильний відчай охопив Діка. Якщо ворог справді підстерігав їх, якщо воїни сера Деніела оточили прибережну частину молу, то йому і лорду Фоксхему важко буде захищатися: позаду – море, а всі їхні воїни збилися в пітьмі на вузькій дамбі. Дік подав умовний сигнал – обережно свиснув.

Але цей сигнал привів до таких наслідків, на які Дік зовсім не сподівався. В ту ж мить з темряви ночі посипалась злива стріл, пущених навмання. Воїни Діка і лорда Фоксхема стовпились так тісно, що ворожі стріли вразили декількох з них. У відповідь почулися крики переляку й болю. Одна із стріл поранила лорда Фоксхема, і він упав; Хокслі наказав негайно віднести його на корабель; таким чином воїни лорда Фоксхема протягом усієї сутички бились (якщо вони взагалі бились) без всякого керівництва. Це, очевидно, і було головною причиною нещастя, яке незабаром спіткало наших героїв. Із жменькою своїх людей Дік майже хвилину утримував прибережну частину молу; з обох боків було поранено по два, по три чоловіки; сталь схрестилась з сталлю; спочатку жодній стороні не вдавалося домогтися успіху, але в якусь мить щастя зрадило групі людей, які висадились з корабля. Хтось закричав, що все загинуло; люди, які вже давно впали духом, легко повірили цій невтішній звістці; вигук підхопили. Потім пролунав другий вигук:

– На борт, хлопці, якщо вам дороге життя!

І нарешті якийсь боягуз закричав те, що кричать при всіх поразках:

– Нас зрадили!

Зразу ж схвильована юрба людей кинулась бігти назад до корабля, повернувшись до ворога незахищеними спинами. Нічну пітьму розірвали голосні вигуки легкодухих втікачів, що кричали від страху.

Один боягуз вже відштовхував від молу корму корабля, в той час як другий все ще тримав корабель за ніс. Втікачі з криком плигали з берега, чіпляючись за борт корабля, але багато з них, не доплигнувши, падало в море й тонуло.

Багатьом втікачам ворог заступив дорогу, і вони загинули на молі. Багатьох в давці і штовханині, що зчинилася з переляку на палубі, задавили на смерть свої ж товариші. Нарешті, випадково чи, може, з чиєїсь волі, ніс "Доброї Надії" відділився від молу, і Лоулес, що був завжди напоготові та якому вдалося через весь цей переполох добратися до руля з допомогою фізичної сили і холодної сталі, зразу ж направив корабель в потрібному напрямку. Корабель знову вийшов у відкрите бурхливе море; з його шпігатів[З6] стікала кров; палуба була завалена пораненими, що повзали по ній в темряві, борючись зі смертю. Тим часом Лоулес, уклавши свій кинджал у піхви, сказав, звертаючись до свого найближчого сусіда:

– Я, куме, залишив сліди свого кинджала на багатьох з цих боягузливих горластих собак.

Плигаючи в паніці на корабель, щоб врятувати своє життя, втікачі в сутолоці навіть не звернули уваги на грубі стусани та удари кинджалом, якими Лоулес нагороджував зустрічних, добираючись до руля.

Але зараз вони, можливо, вже прийшли до пам'яті, а може, до когось з них долетіли слова, сказані Лоулесом. Охоплені панікою війська приходять до пам'яті поступово; люди, які зганьбили себе боягузтвом, іноді, наче для того, щоб забути свою провину, впадають в іншу крайність і починають бунтувати. Так сталося і зараз. Ті ж люди, які покидали свою зброю і яких за ноги втягли на палубу "Доброї Надії", тепер почали голосно лаяти своїх проводирів і вимагати, щоб вони покарали винних за сьогоднішню поразку.

І вся їх злість обрушилась на Лоулеса. Щоб обійти прибережне каміння, старий бродяга направив ніс "Доброї Надії" в бік відкритого моря.

– Дивіться! – загорлав один з незадоволених. – Він веде нас у відкрите море!

– Вірно! – закричав інший. – Тут очевидна зрада!

Всі вони почали кричати, що їх зрадили, і, брутально лаючись озвірілими голосами, вимагали, щоб Лоулес повернув корабель і вів його якнайшвидше до берега. Лоулес, стиснувши зуби, мовчки продовжував вести корабель через грізні хвилі розбурханого моря, тримаючись попереднього курсу – у відкрите море. На їхній безрозсудний страх і ганебні погрози він, знаходячись ще під впливом вина і не бажаючи втрачати власної гідності, відповідав презирливим мовчанням.

Незадоволені зібрались на кормі недалеко від щогли. Було ясно, що вони зараз здатні на будь-яку підлість і невдячність. Дік почав лізти до них по драбині, готовий втрутитися, але один з волоцюг, який, очевидно, був трохи знайомий з морем, випередив його.

– Хлопці, – почав він, – у вас дерев'яні голови. Щоб повернутися в місто, клянусь небом, нам треба спочатку вийти у відкрите море. Хіба ви не розумієте цього? І ось старий Лоулес…

Хтось вдарив його в зуби, і в ту ж мить блискавично, як спалахує суха солома, боягузи повалили його на палубу, почали топтати ногами і колоти кинджалами, доки він не вмер.