Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
Дакуорта все ще не було в Шорбі; він часто відлучався, тому що постійно мав безліч різних справ у різних кінцях країни. Розорившись, він заснував братство "Чорної стріли", прагнучи помсти і наживи, але люди, які знали його краще, вважали, що він був агентом і представником графа Річарда Уорвіка[11].
У всякому разі Дакуорт був відсутній, і всіма справами в Шорбі займався Річард Шелтон; зараз, сидячи за сніданком, він глибоко поринув у свої думки. Обличчя його виражало заклопотаність. Він домовився з лордом Фоксхемом завдати сьогодні вночі вирішального удару і звільнити Джоанну Седлі. Але для цього треба було подолати безліч різних перешкод; а його розвідники, що прибували один за одним, з кожним разом приносили все більш невтішні новини.
Сер Деніел був стривожений вчорашньою сутичкою на березі моря. Він збільшив гарнізон для охорони маленького будиночка в саду; але, не задовольняючись цим, він розставив вершників у всіх сусідніх провулках, щоб його могли сповіщати звідти про найменшу небезпеку. А тимчасом на подвір'ї його міського будинку стояли осідлані коні, і воїни, озброєні з голови до ніг, чекали тільки сигналу.
З кожною годиною план Діка і лорда Фоксхема здавався все менш здійсненним, та раптом обличчя Діка прояснилось.
– Лоулесе! – крикнув він. – Адже ж ти був моряком, ти можеш украсти для мене корабель?
– Мастере Діку, – відказав Лоулес, – з вашою допомогою, я зміг би вкрасти навіть йоркський собор.
Через кілька хвилин вони вже були в гавані, Це була досить широка бухта, оточена піщаними дюнами. Вона примикала до найбруднішої частини міста, що являла собою нетрі з напівзруйнованих покинутих мешканцями старезних халуп. У бухті виднілось чимало палубних і безпалубних суден: одні стояли на якорі, інші були витягнуті на берег.
Тривала негода прогнала їх з відкритого моря і примусила шукати захисту в гавані, а чорні хмари, що нависли над бухтою, і незатихаючий шторм з холодними вітрами і снігопадами не тільки не обіцяли ніякого поліпшення погоди, а навпаки, загрожували ще більшим штормом.
Більшість моряків, рятуючись від холоду і вітру, зійшли на берег і зараз горлали пісні в портових тавернах. Багато суден стояло на якорі зовсім без охорони, і чим ближче було до вечора, а шторм не затихав, кількість таких бездоглядних суден все збільшувалась. Якраз на ці бездоглядні судна, і в першу чергу на ті, що стояли далеко від берега, звернув свою увагу Лоулес; а Дік тим часом присів на якір, до половини заритий в пісок, і, прислухаючись до завивання штормового вітру, до хрипких голосів моряків в сусідній таверні, скоро забув про справу і заглибився в приємні згадки про обіцянку лорда Фоксхема.
Хтось доторкнувся до його плеча і відірвав від спогадів. Це був Лоулес. Він показав на невеличкий корабель, що стояв, самотньо погойдуючись на хвилях, при вході в бухту. Якраз в цю хвилину крізь хмари прорвався блідий промінь зимового сонця і на мить освітив палубу. В короткому сяйві променя сонця Дік розглянув на палубі двох моряків, які тягли до борту шлюпку.
– Дивіться, сер, – сказав Лоулес, – запам'ятайте добре! Ось цей корабель ми й візьмемо на цю ніч.
Тим часом шлюпка вже відділилась від корабля, і, користуючись ходовим вітром, два чоловіки поспішно гребли до берега. Лоулес звернувся до прохожого.
– Як називається он той корабель? – запитав він, вказуючи йому на маленьке судно, від якого тільки що відпливла шлюпка.
– Це "Добра Надія", з Дортмута, – відповів прохожий. – Капітана цього корабля звуть Арбластер. Він гребе на носі он тієї шлюпки.
Це було якраз те, що хотів знати Лоулес. Квапливо подякувавши прохожому, він пішов берегом до піщаної коси, куди наближалась шлюпка. Там він зупинився, і, як тільки шлюпка підпливла настільки, що його могли чути, Лоулес відкрив "вогонь" по моряках з "Доброї Надії".
– Як? Кум Арбластер? – загорлав він. – Боже, яка щаслива зустріч! Невже це ти, куме?! Клянусь розп'яттям, яка щаслива зустріч! А це "Добра Надія"? О, я впізнав би її серед десяти тисяч кораблів! Чудова посудина, прекрасний корабель! Ну, підпливай же, мій куме, адже ж ти не відмовишся випити зі мною? Ти пам'ятаєш, я тобі розказував про маєток. Так ось я повернув собі його. Тепер я багатий, я вже більше не плаваю по морях. Тепер я плаваю в пиві. Ну, приятелю, твою руку! Ну, випий з старим товаришем!
Шкіпер Арбластер, довгобразий, немолодий, загартований негодами чоловік, з ножем, підвішеним до шиї на плетеній вірьовочці, схожий на всіх моряків того часу своєю ходою і виглядом, відступив від Лоулеса з неприхованим здивуванням і недовір'ям. Але згадка про маєток та вигляд п'яної простоти й добродушності, які майстерно зобразив Лоулес, перемогли його підозрілість; обличчя шкіпера злагідніло, і він, вже не вагаючись, простягнув бродязі свою руку.
– Ні, – промовив шкіпер. – Я не можу тебе згадати. Та це не має значення. Я охоче з тобою вип'ю, хто б ти не був, куме, і мій матрос Том теж. Матросе Томе, – сказав він, звертаючись до свого супутника, – це мій кум, ім'я його я не можу пригадати, але він, напевно, чудовий моряк. Ходімо вип'ємо з ним і його приятелем.
Лоулес повів їх, і незабаром вони вже сиділи в корчмі. Цю корчму відкрили зовсім недавно, і стояла вона осторонь від інших, тому в ній було не так людно, як в інших, що розташувались ближче до центру. Це був просто дерев'яний сарай, в якому стояло декілька шаф і кілька голих лав, а дошки, покладені на бочки, заміняли столи. Посеред корчми яскраво палало вогнище з уламків кораблів, заповнюючи все приміщення густим димом. Вогнище з усіх кінців роздувалось безліччю протягів.
– Ось вона, радість моряка, – сказав Лоулес. – Привітний вогник на березі, добра чарчина чого-небудь міцненького, коли надворі бушує негода, а в димарі скиглить штормовий вітер! Вип'ємо за "Добру Надію"! Щасливого їй плавання!
– Авже ж, – сказав шкіпер Арбластер. – Що правда, то правда. В таку погоду краще сидіти на березі. Матросе Томе, що ти скажеш на це? Куме, ти говориш так складно, хоч я все ще ніяк не можу пригадати твоє ім'я; але як ти там сказав? Щасливого плавання "Добрій Надії"! Амінь.
Друже Діконе – вів Далі Лоулес, звертаючись до Шелтона – ти, якщо я не помиляюсь, маєш якісь важливі справи? Що ж, іди, не затримуйся. А я посиджу в цьому славному товаристві а двома хоробрими старими моряками. Коли ти повернешся, ручаюсь, що ці два хоробрі хлопці все ще будуть сидіти тут і пити зі мною кухоль за кухлем. Адже ж ми не які-небудь прибережні щури, ми старі морські вовки.
– Добре сказано, – підхопив шкіпер. – Ти можеш йти, хлопче, бо я затримаю твого доброго приятеля, а мого кума, тут до півночі. Та що я кажу? Не до півночі, а до самого світанку! Бачиш, юначе, я так довго був на морі, що все моє тіло до самих кісток просякло сіллю, і скільки б я не випив, я все одно ніколи не заспокою своєї спраги.
Підбадьорений такими словами, Дік устав, попрощався і поспішив до таверни "Козел і волинка". Звідти він послав сказати лорду Фоксхему, що вночі вони матимуть міцний корабель. А потім, взявши з собою двох волоцюг, що мали деякий досвід у морській справі, він повернувся на невеличку піщану косу в гавані.
Шлюпка з "Доброї Надії" лежала серед багатьох інших, але її легко було впізнати, бо вона була зовсім малюсінька й дуже тендітна. І справді, коли Дік і його два супутники сіли в цю маленьку вутлу посудину і почали відчалювати від берега у відкриту бухту, на неї налетіли хвилі і шалений штормовий вітер, і вона затанцювала на воді, поринаючи з кожним поривом вітру у хвилі. Здавалося, що вона ось-ось піде на дно.
Як ми вже казали, "Добра Надія" стояла на якорі далеко від берега, де хвилі були ще більші.
Найближчі кораблі знаходились від неї на відстані декількох кабельтових[12], але їх теж ніхто не стеріг та й до того ж, коли шлюпка наближалася до "Доброї Надії", раптом повалив густий сніг; стало так темно, що ніхто, навіть при бажанні, не зміг би помітити Діка і його товаришів. Миттю вони видерлись на палубу, яка то підіймалась, то опускалась на величезних морських хвилях. Шлюпку вони залишили танцювати на хвилях, прив'язавши її до корми. Так була захоплена "Добра Надія".
Це було міцне судно, закрите палубою на носі та посередині; на кормі воно було відкрите. На ньому була лише одна щогла, а за своєю оснасткою воно нагадувало щось середнє між фелюгою[13] і люгером[14]. Очевидно, справи шкіпера Арбластера йшли дуже добре, бо трюм був заповнений бочками з французьким вином, а в маленькій каюті, крім образа святої Марії, який свідчив про набожність капітана, стояло багато замкнених скринь. Це свідчило про багатство і бережливість хазяїна судна.
Собака, що був єдиним мешканцем корабля, несамовито загавкав і почав кусати злодіїв за ноги; але його заштовхнули в каюту і замкнули двері, давши йому змогу виявити там своє справедливе обурення. Вони засвітили ліхтар і повісили його на вантах[З5], щоб судно було видно з берега; потім відкрили бочку з вином і випили за успіх задуманої справи по келиху чудового гасконського вина. Після цього один з волоцюг почав готувати лук і стріли, щоб захищати корабель від можливого нападу, а другий підтягнув до борту шлюпку, спустився туди і почав чекати там на Діка.
– Ну, Джеку, будь пильним, – наказав молодий командир, готуючись теж сісти в шлюпку. – Я цілком покладаюсь на тебе.
– Будьте спокійні, – відповів Джек. – Все буде гаразд, доки корабель стоїть тут; але як тільки ми висунемо ніс цієї мізерної шкаралупи у відкрите море… Чуєте, як він тремтить? Нещасна посудина почула мої слова, серце тривожно забилось в її дубових ребрах. Але погляньте, мастере Діку! Як стало темно!
І справді, все навколо поглинула непросвітна темрява. Ведичезні хвилі, одна за одною, викочувались з пітьми; "Добра Надія", то злітаючи на вершину хвилі, то стрімко падаючи в морську безодню, важко переповзала з хвилі на хвилю. Почав сипати сніг, палуба покрилась морською піною, в снастях сумно завивав вітер.
– Таки правда, погода досить зловісна, – сказав Дік. – Але не треба вішати носа! Це всього-на-всього тільки шквал, а шквали завжди швидко проходять.
Але, незважаючи на ці слова, похмурий безлад неба і несамовите завивання вітру справили на Діка гнітюче враження; спустившись у шлюпку і гребучи з усіх сил знову до піщаної коси, він набожно перехрестився, молячи Бога заступитися за всіх тих, хто мав сьогодні вночі ризикувати своїм життям у відкритому морі.
На піщаній косі вже зібралося близько десятка волоцюг, їм залишили шлюпку і наказали негайно плисти на корабель.
Дік пішов уздовж берега й незабаром зустрів лорда Фоксхема, який поспішав йому назустріч; обличчя лорда було закрите відлогою, а його блискучі лати приховував довгий селянський плащ бурого кольору.
– Молодий Шелтоне, – сказав він, – невже ви справді збираєтесь вийти у відкрите море?
– Мілорде, – відповів, Річард, – будинок з усіх боків охороняється вершниками, підійти до нього з суші, не знімаючи тривоги, неможливо; оскільки сер Деніел вже раз довідався про наші наміри, то легше їхати верхи на вітрі, ніж добратися туди з суші.
