Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Будьте напоготові і, коли трапиться нагода, стрибайте з нею в сідло.

– О Лоулесе, адже вона, безсумнівно, знаходиться в будинку сера Деніела, – відповів Дік.

– Ну, що ж, тоді ми туди й підемо зараз, – відповів волоцюга.

Дік здивовано поглянув на нього.

– Не дивуйтеся, якраз це я й мав на увазі, – сказав Лоулес. – А якщо ви не вірите моєму слову, гляньте сюди. – І волоцюга, знявши з шиї ключ, відімкнув дубову скриню. Покопавшись в ній, Лоулес вийняв звідти спочатку чернечу рясу, потім шматок вірьовки і, нарешті, величезні дерев'яні чотки, такі важкі, що ними можна було орудувати, як зброєю.

– Ось, – сказав він. – Це для вас. Одягайте!

Коли Дік переодягнувся в чернечий одяг, Лоулес вийняв фарби і олівець і з великою спритністю став змінювати йому обличчя. Брови він зробив густішими й довшими; вусики Діка, які ледве пробивалися на його юному обличчі, він перетворив у великі вуса; кількома лініями він змінив вираз очей; і молодий монах став здаватися старшим від своїх років.

– Тепер, коли я теж зміню свій зовнішній вигляд, ніхто не зможе відрізнити нас від справжніх монахів. Ми сміливо підемо до сера Деніела, і там нас гостинно приймуть з любові до матері церкви.

– Навіть не знаю, чим я зможу тобі віддячити, дорогий Лоулесе! – вигукнув Дік.

– Гей, брате, – відповів волоцюга. – Все, що я роблю, я роблю заради свого задоволення. Не турбуйтесь про мене. Клянусь небом, я й сам потурбуюсь. Язик у мене довгий, голос – мов монастирський дзвін, і, якщо я сам не зможу потурбуватися про себе, я буду просити, мій сину; а там, де прохання не допоможуть, я просто візьму.

Старий пройдисвіт скорчив кумедну гримасу, й, хоч Діку було неприємно залежати від такої сумнівної особи, він все ж не міг стриматись і розсміявся.

Лоулес повернувся до великої скрині, і незабаром його не можна було впізнати. Але Дік з подивом побачив, що він у себе під рясою заховав кілька чорних стріл.

– Навіщо вони тобі? – спитав хлопець. – Для чого тобі стріли, якщо ти не береш лука?

– Навіщо? Мабуть, доведеться розбити чимало голів, не говорячи про спини, перш ніж нам пощастить вибратись звідти, куди ми йдемо; і коли що-небудь трапиться, я хотів би, щоб наше братство підтримало свою честь. Чорна стріла, мастере Діку, – печатка нашого братства, вона показує, хто надіслав рахунок.

– Якщо ти так старанно готуєшся, – сказав Дік, – у мене з собою є деякі папери, які заради мене самого і в інтересах тих, хто їх довірив мені, краще де-небудь заховати. Де їх заховати, Уїлле?

– О-о, – відповів Лоулес, – я піду в ліс і просвищу там три куплети з пісні, а ви тим часом закопайте папери, де хочете, і розрівняйте пісок на тому місці.

– Ніколи, – вигукнув Річард. – Я довіряю тобі, друже. Я був би підлою людиною, коли б не довіряв тобі!

– Брате, ти ще зовсім дитина, – відповів старий волоцюга, зупиняючись на виході з печери і обертаючись до Діка. – Я добрий старий християнин, а не зрадник. Я не хочу чужої крові, проте не пошкодую своєї власної, коли моєму другові загрожує небезпека. Але, нерозумна дитино, я злодій за своїм ремеслом і звичками з першого дня мого народження. Якби моя пляшка була порожня і в мене пересохло у роті, я пограбував би вас, дороге дитя, і це так вірно, як вірно те, що я люблю вас, поважаю вас і захоплююсь вами! Чи можна сказати ясніше? Ні.

З цими словами він виліз з печери і пішов, важко ступаючи, через чагарник, поляскуючи пальцями.

Дік, залишившись на самоті, здивовано подумав про непостійну вдачу свого товарища; він квапливо витяг свої папери, перечитав їх і зарив у пісок. Один з паперів Дік залишив, у себе, тому що він ніяк не міг зашкодити його друзям, а навпаки, при нагоді послужив би доказом проти сера Деніела. Це був написаний власноручно лист танстольського рицаря до лорда Венслідейла. Сер Деніел доручив одному з своїх слуг віднести цього листа на другий день після поразки біля Райзінгема, і Дік знайшов його у забитого гінця.

Заривши папери, Дік притоптав ногами гарячий попіл, виліз з лігва і приєднався до старого волоцюги, який чекав на нього під дубом. Сніг вже встиг покрити його білими пушинками. Дік і Лоулес поглянули один на одного і розсміялись, – так невпізнанно і так кумедно вони обидва переодяглися і змінили свою зовнішність.

– Як би мені хотілось, щоб зараз було літо і ясний сонячний день, – пробурчав Лоулес. – Щоб я міг заглянути в калюжу і побачити себе, як у дзеркалі. Ми зустрінемо багато людей сера Деніела, які знають мене, і якщо нас впізнають, то ви відбудетесь одним-двома словами, мій брате, а щодо мене, то не встигну я і "Отче наш" прочитати, як буду дригати ногами на вірьовці.

Вийшовши з лісу, вони попрямували дорогою в Шррбі. Дорога тут йшла узліссям, нас від часу виходячи на відкрите поле і знову ховаючись поміж деревами. Збоку дороги зрідка стояли будиночки бідняків і маленькі ферми.

Побачивши один з таких будиночків, Лоулес раптом зупинився.

– Брате Мартіне, – сказав він цілком зміненим голосом, відповідно до свого чернечого одягу. – Давайте зайдемо і попросимо милостиню у тих нещасних грішників.

– Pax vobiscum![З8] Еге, – додав він своїм звичайним голосом, – цього саме я дуже боявся. Я вже відвик скиглити по-чернечому. З вашого дозволу, добрий мастере Шелтон, я трохи повправляюся тут, перш ніж ризикувати своєю гладкою шиєю там, в будинку сера Деніела. Тепер бачите, як чудово бути майстром на всі руки! Не будь я моряком, ви, безсумнівно, пішли б на дно на "Добрій Надії", не будь я злодієм, я не зміг би так розмалювати ваше обличчя, і якби я не був монахом-францисканцем, не співав голосно в хорі і не їв так багато за столом, я не вмів би поводитися в цьому чернечому одязі, і навіть собаки вистежили б нас і осоромили б своїм гавканням.

В цей час Лоулес вже підійшов під вікно будиночка, став навшпиньки і заглянув усередину.

– Ну, – вигукнув він, – все складається якнайкраще. Тут ми перевіримо, чи підходять наші фальшиві обличчя для помсти, і ще й до того посміємося з брата Кеппера.

З цими словами Лоулес відчинив двері, і вони увійшли в будиночок.

За столом сиділи троє волоцюг з ватаги "Чорної стріли" і щось пожадливо їли. Їхні кинджали були поруч з ними застромлені в стіл, а похмурі, погрозливі погляди, які вони час від часу кидали на господарів будинку, свідчили про те, що волоцюги силоміць забрали собі їжу, а не отримали її з милості хазяїв. На двох монахів, які щойно зайшли на кухню з виглядом смиренної гідності, достойних їх сану, вони поглянули з обуренням. Один з них – сам Джо Кеппер, який, очевидно, був тут вожаком, – грубо наказав їм негайно забиратись геть.

– Нам тут непотрібні жебраки! – крикнув він. Але другий, – хоч він теж не впізнав Діка й Лоулеса, – схилився до іншої, більш стриманої думки.

– Не проганяй їх! – крикнув він. – Ми люди сильні і беремо самі, а вони слабкі і просять; але кінець кінцем вони потраплять в рай, а ми в пекло. Не звертайте на нього уваги, отче, підходьте сюди, випийте з моєї чарки і благословіть мене.

– Ви люди легковажні, хтиві і непутящі, – сказав чернець. – Хай святі бережуть мене, щоб я будь-коли пив з таким товариством! Але зараз з жалощів, які я почуваю, до грішників, я залишаю вам священну річ і заради врятування ваших душ наказую вам цілувати і берегти її.

Лоулес гримів на них, як і належало ченцю-проповіднику. З останніми словами він витяг з-під ряси чорну стрілу, шпурнув її на стіл перед трьома переляканими волоцюгами, в ту ж мить обернувся і схопив Діка за руку, вискочив з ним на вулицю і зник за завісою снігу, перш ніж волоцюги встигли вимовити хоч слово або поворухнути пальцем.

Отже, – сказав він, – ми перевірили свої фальшиві обличчя, мастере Шелтон. Тепер я готовий піти й ризикнути своєю особою там, де ви забажаєте.

– Добре! – відповів Річард. – Мені набридла ця розвага. Ходімо у Шорбі!

Розділ II

В БУДИНКУ СВОГО ВОРОГА

Сер Деніел займав у Шорбі високий просторий оштукатурений особняк з низьким солом'яним дахом. Стіни будинку були облямовані різьбленим дубом. Позаду будинку розкинувся великий сад, в якому було багато фруктових дерев і схованих в кущах альтанок. Сад простягався далеко аж до стін дзвіниці монастирської церкви.

У скрутну годину в будинку міг би вміститись почет і більш поважної особи, ніж сер Деніел, але навіть і тепер у ньому панували шум і галас: з подвір'я долинав брязкіт зброї і цокання копит підкованих коней, на кухні гуло, немов у вулику; в залі лунали пісні менестрелів, музика і вигуки блазнів, Сер Деніел своїм марнотратством, веселощами і люб'язністю змагався з лордом Шорбі і перевершив лорда Райзінгема.

Всіх приймали гостинно. Менестрелів, блазнів, гравців у шахи, продавців різних реліквій, ліків, духів, талісманів, а разом з ними і різних священиків, ченців або пілігримів чемно запрошували до столу для слуг і вкладали спати на просторих горищах або на голих дошках підлоги у великій столовій.

На другий день після загибелі "Доброї Надії" надвечір комори, кухні, стайні, сараї, що оточували двір з двох боків, були переповнені людьми; частина з них була слугами сера Деніела, одягненими в червоно-сині лівреї. Але переважно тут були всякі пройдисвіти, яких привела в місто зажерливість, Рицар приймав їх почасти з політичних міркувань, а почасти й тому, що в ті часи було заведено приймати подібних людей.

Всіх їх загнала сюди хуртовина, люта холоднеча й наближення ночі. Вина, пива, грошей вистачало. Одні грали в карти, розлігшись на соломі в коморі, інші ще з обіду були п'яні. Людина нашого часу, побачивши таке видовище, очевидно, вирішила б, що на місто щойно напав ворог і тепер грабував і плюндрував його, але для людей того часу це була звичайна картина, бо тоді у всіх багатих аристократичних будинках в свята завжди відбувалося подібне.

Два монахи – молодий і старий – прибули сюди пізно і зараз грілись біля вогню у кутку сарая. Їх зразу ж оточила строката юрба: фокусники, блазні й солдати. Трохи зігрівшись, старший з монахів розпочав з ними жваву розмову, яка пересипалась народними жартами і не раз переривалась таким гучним реготом, що юрба навколо збільшувалась з кожною хвилиною.

Його молодий товариш, в якому читач вже впізнав Діка Шелтона, сидів трохи осторонь, позаду старшого монаха і поступово відсувався все далі від нього.