Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

В цей час майже всі люди, що були на кораблі, виповзли на палубу. Вони пильно розглядали непривітний берег. Обличчя в усіх були бліді.

– Ми доберемося до берега? – запитав Дік.

– Обов'язково, – сказав Лоулес. – Якщо раніше не підемо на дно.

Якраз в цю мить корабель з такими труднощами виповз на хвилю і вода в трюмі заклекотала так голосно, що Дік мимоволі схопив рульового за рукав.

– Клянусь Богом! – вигукнув він, коли ніс "Доброї Надії" виринув з морської піни. – Я вже думав, що ми тонемо, серце моє замалим не розірвалося.

На шкафуті Гріншів, Хокслі зібрали людей з обох загонів і розбирали палубу, щоб побудувати з її дощок пліт. Дік приєднався до них, з головою поринувши в роботу, щоб хоч на хвилину забути про небезпечне становище. Але навіть за роботою, з кожною хвилею, що обрушувалась на нещасне судно, кожною разу, як судно накренялось і провалювалось кудись в морську глибінь, серце мимоволі починало стискуватись від жаху від думки про близькість смерті.

Раптом, відірвавшись від роботи, він побачив, що вони знаходяться біля якогось мису; напівзруйнована морем скеля, навколо якої клекотіли білою піною великі хвилі, майже нависла над палубою. А за скелею, на вершині піщаної дюни височів будинок.

Всередині бухти море було ще більш бурхливе. Хвилі підняли "Добру Надію" на свої пінисті плечі, понесли її, зовсім не слухаючись рульового, в якусь мить з силою викинули на піщану мілину і, здіймаючись до половини щогли, почали кидати її з боку в бік.

Раптом налетів величезний вал, знову підняв її і відніс ще далі, і, нарешті, третій вал переніс її через найбільш небезпечні буруни і опустив на мілину коло берега.

– Ну, хлопці, – крикнув Лоулес, – святі врятували нас. Починається відплив. Давайте сядемо в коло і вип'ємо по келиху вина, а через півгодини ми зможемо безпечно добратися до берега.

Відіткнули бочку; потерпілі корабельну аварію розсілись, заховавшись, хто як зміг, від снігу і бризок, і пустили за колом келих; вино зігріло їх і підбадьорило.

Дік тим часом вернувся до лорда Фоксхема, який ще нічого не знав і лежав, з страхом чекаючи кінця цієї пригоди. Вода в його каюті доходила майже до колін, а лампадка, що освітлювала його каюту, від сильного удару корабля розбилася і погасла, і він лежав у темряві.

– Мілорде, – сказав молодий Шелтон, – не бійтесь, святі змилостивились над нами. Хвилі викинули нас на мілину і, як тільки вода трохи почне спадати, ми зможемо пішки добратися до берега.

Минула майже година, перш ніж море відступило від "Доброї Надії", і люди змогли, нарешті, вирушити до берега, що неясно виднів перед ними через завісу лапатого снігу. На прибережному пагорбі збоку лежав, тісно збившись один коло одного, невеличкий загін людей, підозріло стежачи за рухами людей, що брели до берега.

– Їм слід було б підійти до нас і подати нам допомогу, – зауважив Дік.

– Що ж, коли вони не йдуть до нас, давайте підійдемо до них самі, – сказав Хокслі, – Чим швидше ми доберемось до привітного вогника й сухої постелі, тим краще для мого нещасного лорда.

Не встигли вони зробити й кілька кроків в напрямку пагорба, як люди, що лежали там, враз одночасно схопилися, і на потерпілих аварію полетіла злива добре націлених стріл.

– Назад! Назад! – закричав лорд. – Бога ради, будьте обережні! Не відповідайте їм!

– Звичайно, ми не можемо битися! – вигукнув Гріншів, витягуючи з шкіряної сумки стрілу. – Ми промокли наскрізь, втомилися як собаки, промерзли до кісток. Але заради любові до старої Англії поясніть мені, що примусило їх з такою жорстокістю обстріляти своїх нещасних земляків, які потрапили в біду?

– Вони прийняли нас за французьких піратів, – відповів лорд Фоксхем. – В ці неспокійні підлі часи ми не можемо захистити навіть власні береги, береги нашої Англії; наші старі вороги, яких ми ще недавно перемагали на морі і на суші, зараз приїжджають, коли їм заманеться, грабують, вбивають і плюндрують все. Це нещастя і ганьба для нашої бідної батьківщини.

Люди на пагорбі знову лягли, уважно стежачи аа пришельцями, які ледве ступали ногами, віддаляючись від берега між безлюдними піщаними дюнами в глиб країни. Майже милю вони йшли за ними вслід, готові при найменшій підозрі послати нову зливу стріл по втомлених і змучених втікачах. І тільки тоді, коли Дікові пощастило, нарешті, вивести людей на тверду велику дорогу і вишикувати їх у військовому порядку, пильні охоронці берегів Англії мовчки зникли за завісою снігу. Вони виконали все, що вважали своїм обов'язком: захистили свої власні домівки і ферми, свої власні сім'ї і свою худобу… Вони оберігали свої власні інтереси, і нікому з них навіть на думку не спало те, що "французи" рознесуть вогонь і кров по інших селах англійського королівства.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

РЯДЖЕНІ

Розділ І

ЛІГВО

Дік вийшов на велику дорогу недалеко від Холівуда за якихось дев'ять-десять миль від Шорбі на Тіллі. Впевнившись, що їх більше ніхто не переслідує, тут два загони розділились. Слуги лорда Фоксхема понесли свого пораненого хазяїна до великого абатства, де було спокійно та безпечно; а Дік, коли вони зникли за густою завісою снігу, лишився один з десятком волоцюг, – це було все, що вціліло від його загону добровольців.

В останній сутичці багатьох з них було поранено; всіх до одного розлютили невдачі й довгі блукання. Проте зараз вони були занадто голодні і дуже перемерзли, щоб відкрито збунтуватися, а тому тільки бурчали і кидали похмурі погляди на своїх ватажків. Дік випорожнив їм свій гаманець, не залишивши собі нічого, подякував їм за виявлену хоробрість, хоч в душі більш охоче вилаяв би їх за боягузтво, і, трохи пом'якшивши таким чином враження від останніх невдач, відіслав їх по одному, по два в Шорбі, в таверну "Козел і волинка". Собі ж в супутники під враженням того, що він бачив на борту "Доброї Надії", Дік вибрав Лоулеса. Сніг падав суцільною стіною, закриваючи все навколо сліпучою хмарою; вітер поступово стихав і нарешті ущух зовсім. Здавалося, що в цій мертвій тиші спав весь світ, закутавшись білосніжним покривалом, їм загрожувала небезпека збитися з дороги і загинути серед заметів снігу; і Лоулес, йдучи попереду свого супутника і витягуючи шию, як мисливський собака, що йде по сліду, вивчав кожне дерево і пильно вдивлявся в стежку, неначе він вів корабель по розбурханому морю.

Пройшовши лісом близько милі, вони підійшли до купки високих кривих дубів, коло яких сходились кілька доріг. Це місце неважко було впізнати навіть в таку негоду, і Лоулес був, очевидно, радий, що знайшов його.

– Тепер, мастере Річарде, – сказав він, – якщо ваша гордість дозволить вам бути гостем людини, яка не народилася джентльменом і яку навіть не можна назвати добрим християнином, я можу запропонувати вам келих вина і добрий вогонь, щоб підігріти мозок у ваших промерзлих кістках.

– Веди, Уїлле, – відповів Дік. – Келих вина і добрий вогонь? Та заради цього я згоден йти куди завгодно!

Лоулес, розгорнувши голі гілки, рішуче попрямував уперед, і скоро вони опинились коло глибокої западини, що нагадувала собою печеру; западина була вже на чверть занесена снігом. Над печерою ріс величезний бук з оголеним корінням; тут старий волоцюга, розсунувши кущі, що росли навколо, щез під землею.

Колись могутній ураган вирвав величезний бук разом з великим шматком дерну; під цим буком старий Лоулес і викопав собі лісове сховище. Коріння служило йому кроквами, покрівлею був дерен, стінами і підлогою була мати – сира земля. Тільки почорніла від вогню грубка в одному кутку і міцно обкована залізом велика дубова скриня в другому з першого погляду свідчили про те, що тут людське житло, а не лігво якогось звіра.

В печері було значно тепліше, ніж знадвору, хоч вхід до неї і долівка були засипані снігом; а коли Лоулес викресав вогонь і сухе гілля дроку спалахнуло і затріщало в грубці, в печері повеселішало і стало затишно, наче в справжній кімнаті.

Полегшено зітхнувши від задоволення, Лоулес витягнув свої широкі руки над вогнем і, здавалося, вдихав запах диму.

– Ось це і є кролина нора старого Лоулеса, – промовив він. – Молю Бога, щоб собаки не пронюхали про неї! Багато я бродив по світу з того часу, як мені сповнилось чотирнадцять років, коли я вперше втік з абатства, прихопивши з собою золотий ланцюг з ризниці і молитовник, які потім продав за чотири марки. Щоб врятувати свою грішну душу, я став пілігримом і побував в Англії, в Франції, в Бургундії і в Італії; побував я і на морі, а море – нікому не батьківщина. Але справжнє моє місце тут, мастере Шелтон. Тут моя батьківщина, – ось ця нора в землі. Чи йде дощ, чи бурхає вітер, чи це квітень, коли співають всі пташки і квіти падають на мою постелю, або зима, коли я сиджу на самоті з добрим кумом – вогнем і вільшанка-червоногрудка щебече в лісі, – тут моя церква і мій базар, моя дружина і моє дитя. Сюди я повертаюсь і тут, молю святих, я хотів би й померти.

– Тут теплий закуток, ти маєш рацію, – відповів Дік. – І затишний і добре схований.

– Це добре, що він так схований, – зауважив Лоулес, – бо моє серце не витримало б, якби його знайшли, мастере Шелтон. Ось тут, – додав він, риючи міцними пальцями піщану долівку, – тут мій винний льох, і ми зараз матимемо фляжку чудового міцного вина.

І справді, покопавши трохи, він витяг важкий шкіряний міх, розрахований приблизно на галон, і майже на три чверті наповнений п'янким запашним вином. Випивши по-дружньому за здоров'я один одного, вони підкинули у вогонь дров, і полум'я знову весело спалахнуло. Розімлілі Дік і Лоулес простяглиея на долівці, насолоджуючись благодатним теплом.

– Мастере Шелтон, – зауважив волоцюга, – останнім часом вас спіткали дві невдачі; скидається на те, що ви втратите й дівчину, – вірно я кажу?

– Вірно, – відповів Дік, кивнувши головою.

– А тепер, – вів далі Лоулес, – послухайте старого дурня, який побував майже всюди і майже все бачив. Ви виконуєте занадто багато чужих доручень, мастере Діку, Ви працюєте на Елліса, а він мріє тільки про смерть сера Деніела. Ви працюєте на лорда Фоксхема – а втім – хай збережуть його святі – він, безсумнівно, має добрі наміри. Трудіться на самого себе, добрий Діку. Йдіть до своєї дівчини. Залицяйтесь до неї, а то вона зовсім забуде про вас.